Історія України - Гарін В.Б - Брестський мир та німецько-австрійська окупація України

Ще в грудні 1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянській Росії. 27 січня 1918 р. українська делегація на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Договір передбачав розділ Галичини на польську й українську частини й об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край Австрійської імперії. Німеччина і Австро-Угорщина, як союзники УНР, повинні були надати військову допомогу Україні в звільненні від більшовиків. Уряд УНР брав на себе зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, близько 3 мли пудів м'яса, багато картоплі, цукру, сала та іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу "союзники" обіцяли поставити до України сільськогосподарську техніку, вугілля, сіль та інші необхідні товари. Українська делегація наполягала на негайній відправці до України двох українських дивізій ("Сірожупаної" та "Синьожупанної"), сформованих у Німеччині з українських військовополонених, а також полку УСС.

18 лютого 1918 р. почався спільний наступ 450-тисячного угрупування австро-німецьких військ на фронті від Балтійського до Чорного Морів. На території України ці війська діяли як союзники Центральної Ради. Більшовики спробували організувати оборону, але сили були нерівні. 2 березня до Києва вступили передові частини армії УНР, а на день пізніше - німецькі війська. Через декілька днів уряд Центральної Ради повернувся до столиці. 3 березня більшовикам вдалося підписати Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. До цього часу лінія фронту знаходилася вже за межами України. Радянський уряд Росії був вимушений визнати Німецько-український договір і укласти мир із УНР.

Проте авторитет Центральної Ради в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення. Незабаром з'ясувалося, що уряд Центральної Ради не в змозі виконати свої зобов'язання з приводу постачань сільськогосподарських продуктів до Німеччини та Австро-Угорщини.

У цих умовах, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу у військових силах, німці діяли швидко і рішуче. 29 квітня 1918 р., коли Центральна Рада прийняла конституцію УНР та обрала президентом М.С. Грушевського, німецькі солдати увірвалися до залу засідань і розігнали депутатів. Центральна Рада припинила своє існування. Того ж дня відбувся Всеукраїнський з'їзд землевласників, на якому були присутні 6432 делегати від усіх областей України. З'їзд вирішив затвердити монархічну форму правління у вигляді гетьманату. Гетьманом України був обраний крупний поміщик, генерал Павло Скоропадський, нащадок лівобережного гетьмана України.

Гетьманат

Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана випробовувала величезну залежність від підтримки німецьких окупаційних військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Ф. Лизогуб (син одного з найближчих друзів Т. Шевченка), міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (відомий український історик). Але велику частину адміністративного гетьманського апарату склали досвідчені колишні царські чиновники, переважно росіяни за національністю. Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва.

Для швидкого відновлення адміністрації на місцях була відроджена випробувана часом російська схема територіально-адміністративного устрою. Перевибори до органів місцевого самоврядування були проведені на основі майнового цензу, що привело до влади на місцях представників поміщиків і буржуазії. Київ, Одеса і Миколаїв, як стратегічні центри були виділені в окремі адміністративні одиниці. У результаті протягом декількох місяців в Україні був повністю відновлений управлінський апарат.

Основою внутрішньої державної політики проголошувався священний принцип недоторканості приватної власності. Відповідно соціальною опорою гетьманської влади ставали великі землевласники, промисловці та банкіри. Зрозуміло, подібне положення не викликало захоплення у більшості населення України - селян і робітників.

Повернення поміщиків до своїх маєтків і жорстокі німецькі реквізиції продовольства викликали масові селянські повстання, які активно підтримувалися пропагандою і зброєю з Радянської Росії. У Київській губернії були сформовані партизанські Таращанський і Богунський полки, які налічували в цілому до 20 тис. бійців, і вели боротьбу як з гетьманськими військами, так і з німецькими окупантами. На Катеринославщині антигетьманське повстання очолив анархіст Нестор Махно. Восени 1918 р. його загони захопили Гуляйполе й Олександрівськ, перетворившись на значну військову силу.

Тим часом гетьман докладав величезних зусиль для зміцнення своєї держави. Терміново почалося формування регулярної української армії, до лав якої влилася значна кількість колишніх царських офіцерів. До літа 1918 р. ця армія нараховувала вже 60 тис. багнетів і шабель. Налагодила свою роботу, гарантувавши відносну безпеку громадян, і нова поліція ("державна варта"), до якої також прийшли чимало досвідчених царських офіцерів. Вперше в історії був сформований військово-морський флот України.

У період гетьманату була введена нова українська грошова одиниця - гривня, створена низка національних українських банків, відновлена значна частина залізничного полотна і мостів. Посилилася виробнича дисципліна на підприємствах, але при цьому був ліквідований 8-годинний робочий день, що викликало додаткове незадоволення робітників. Влітку 1918 р. на церковному соборі у Києві була створена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Липківським.

Але найбільших успіхів гетьманський уряд досяг в області освіти і культури. Те, про що мріяли покоління українських інтелігентів, було здійснене протягом декількох місяців. Було відкрито більше 150 українських гімназій, підготовлено видання мільйонів підручників українською мовою, яка вводилася як обов'язкова в переважній більшості шкіл. У Кам'янці-Подільському відкрився новий український університет. У Києві були створені Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми та опери, Українська національна бібліотека. 14 листопада 1918 р. урочисто відкрилася Українська Академія Наук, першим президентом якої став всесвітньо відомий природознавець, професор В. І. Вернадський.

Активною була і зовнішня політика гетьмана. Окрім Німеччини та Австро-Угорщини, Україна встановила дипломатичні стосунки із Швейцарією, Болгарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією і навіть Російською Федерацією. Шляхом дипломатичних зусиль розширилися кордони української держави. До складу України ввійшли: Гомельський повіт Могильовської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронежської губернії, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії. Була вирішена територіальна суперечка з урядом Дону - Україна отримала місто Маріуполь. Громадськість Криму також висловила бажання про включення півострова до складу України на правах автономії.

Проте, не дивлячись на ряд безперечних успіхів, гетьман Скоропадський мав в Україні численних противників, насамперед серед колишніх прихильників Центральної Ради і представників соціалістичних партій. Крім того, як вже мовилося, гетьман не викликав симпатій з боку переважної більшості селян і робітників. Центром опозиції став "Український національний союз" на чолі із В. Вінніченком. Інша велика організація, "Всеукраїнський земський союз", очолювана С. Петлюрой, також зайняла антигетьманські позиції. Але, поки в Україні знаходилися німецькі війська, позиції гетьмана були непохитні.

У перших числах листопада 1918 р. в Німеччині та Австро-Угорщині сталися антимонархічні революції, що автоматично призвело в недалекому майбутньому до виведення військ цих країн із території України та Росії.

14 листопада лідери української антигетьманської опозиції сформували повстанський уряд - "Директорію", який відкрито закликав народ до повстання проти гетьмана. До 60 тис. озброєних бунтівників скупчилися в районі Білої Церкви, що стала своєрідним штабом опозиції. 18 листопада біля станції Мотовилівка (у 30 км. від Києва) сталося зіткнення сил Директорії із залишками гетьманської армії, що закінчилося повною поразкою прихильників Скоропадського. 21 листопада частини Директорії оточили Київ, взявши місто в облогу. 14 грудня, у результаті угоди з Директорією, німецькі війська безперешкодно покинули столицю України, назавжди вивезли з собою гетьмана Скоропадського. Того ж дня озброєні загони Директорії тріумфально ввійшли до міста, а 19 грудня до Києва прибув новий уряд, що проголосив відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став В. Вінніченко, військовим міністром - С. Петлюра.

Тепер головним ворогом незалежності України залишалася більшовицька Росія. Ще в червні 1918 р. в Москві відбувся 1-й установчий з'їзд Комуністичної партії України (КПУ), який представляв близько 4 тис. її членів. Партія оголошувалася складовою частиною Російської Комуністичної партії (більшовиків). Першим секретарем ЦК КПУ на з'їзді був обраний Р. П'ятаков. Наприкінці листопаду почався широкомасштабний наступ на Україну радянських військ під командуванням все того ж Антонова-Овсієнко. Як і рік тому, радянська влада йшла до України з півночі, спираючись на російські багнети. Намагаючись прикрити свою агресію, російські більшовики сформували маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський "уряд" України на чолі з Р. П'ятаковим, що діяв за прямими вказівками з Москви.