Історія України - Гарін В.Б - Питання про післявоєнні українські кордони

На початок 1944 р. у складі УПА діяло близько 100 тис. солдатів і офіцерів, крім того, в Західній Україні їх активно підтримував багаточисельний підпільний актив. Проте ніяких перспектив на перемогу УПА не мала. Захід, будучи союзником СРСР, вважав за краще не помічати українських повстанців, Ради прагнули щонайшвидше позбавитися від них за будь-яку ціну.

Після того, як частини Червоної армії вступили в райони дислокації УПА, керівництво повстанців виступило з політичною декларацією, в якій зокрема мовилося: "Ми за повне звільнення українського народу з-під московсько-більшовицького і німецького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів". Враховуючи реальне співвідношення сил, командування УПА віддало наказ своїм частинам не вступати в бойові дії між радянськими і німецькими військами, зберігати свої сили, і вести виключно оборонні бої проти підрозділів Червоної армії.

На початку 1944 р. німці зробили спробу притягнути частини УПА до спільної боротьби проти радянської армії. З концентраційних таборів були звільнені лідери ОУН - С. Бандера, А. Мельник, Я. Отецько та інші.

Перші зіткнення УПА з радянськими військами почалися зимою 1944 р. В лютому одна з частин УПА здійснила напад на радянську військову колону, в результаті якого був смертельно поранений командувач фронтом генерал М. Ватутін.

Питання про післявоєнні українські кордони

Проблема нових державних кордонів України виникла на її західних територіях. Впродовж всієї війни польський емігрантський уряд в Лондоні не залишав надій повернути Польщі Західну Україну. Питання було достатньо складним, оскільки на Тегеранській конференції лідери США і Великобританії підтримали претензії поляків. Проте уряд Радянського Союзу твердо вирішив зберегти територію Західної України під своїм контролем.

В ході Ялтинської конференції в лютому 1945 р. представники СРСР взяли на озброєння рішення країн Антанти, прийняте ще в 1920 р. щодо "лінії Керзона". Ця лінія розділяла етнічні кордони між Україною і Польщею. Свого часу цей кордон отримав міжнародне визнання, і західним союзникам було важко що-небудь заперечити проти такої постановки питання. У відповідному рішення Ялтинської конференції було сказано: "Голови трьох держав вважають, що східний кордон Польщі повинен пройти уздовж лінії Керзона з відступом від неї в деяких районах від 5 до 8 км. на користь Польщі". Польський емігрантський уряд був вимушений ухвалити це рішення.

Ще літом 1944 р. в звільненій радянськими військами від німців східній частині Польщі за ініціативою Москви був створений польський "робітничо-селянський" уряд - Тимчасовий Комітет Національного Звільнення, із столицею в Любліні. 9 вересня 1944 р. між цим "урядом" і представниками УРСР був підписаний польсько-український договір про кордон. При цьому Москва наполягла на тому, щоб як плата полякам за соціалістичний вибір, 17 повітів Підляшья, Холмщини і Лемківщини з 800 тис. українським населенням було включено до складу нової Польщі. Подібне рішення питання передбачало взаємне масове переселення поляків і українців по обидві сторони нового кордону.

Спочатку близько 80 тис. українців добровільно переселилося зі своєї батьківщини на територію УРСР. Проте рашта навідріз відмовилася покидати землю своїх предків. Після цього акція переселення набула примусового характеру. Польська влада і озброєні загони Армії Крайової силоміць виганяли українців з їх землі. Ці дії поляків супроводжувалися масовими вбивствами і спалюванням цілих сіл з українським населенням. За польськими даними тут було вбито більше 10 тис. українців. Уряд СРСР дивився на ці акції польських властей "крізь пальці".

Єдиною силою, що виступила на захист місцевого українського населення, стали загони УПА, які за наказом Р. Шухевича прибули в райони кривавого терору. Частини УПА почали активні бойові дії проти польських військ і поліції. В результаті було знищено близько 1 тис. поляків і спалено декілька їхніх сел. Всього до літа 1946 р. на територію УРСР було переселено близько 480 тис. чоловік, але значна кількість українців все ж залишилося жити на своїх споконвічних землях, правда, тепер уже на території Польщі. Одночасно проводилося виселення поляків з українських земель. До Польщі виїхало також близько 480 тис. чоловік.

Значно простіше вирішувалося питання про кордон з Чехословаччиною. 26 листопада 1944 р. в Мукачево радянські партійні органи організували з'їзд народних комітетів Закарпатської України, який і вирішив про приєднання краю до УРСР. Із цього приводу 29 червня 1945 р. було підписано офіційну угоду між СРСР і Чехословаччиною. Правда, і тут не обійшлося без поступки "новим друзям". Прешовський район Словаччини, населений значною мірою українцями, був переданий до складу чехословацької держави.