Історія України - Коваль М.В. - Перші національні маніфестації

12 березня у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Г. Шевченка. Учасники її несли портрети поета, транспаранти з гаслом ""Хай живе вільна Україна у вільній Росії!", десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поряд із студентами, інтелігенцією і робітниками в поході взяли участь солдати. Очолював його загін кубанських козаків колишнього царського конвою у мальовничих червоних жупанах з січовим прапором і запорізькими бунчуками. У лавах українців йшли зі своїми прапорами представники інших поневолених народів — фінии, поляки, естонці, литовці та ін.

Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили й глибини національного руху стала справжнім явищем у політичному житті колишньої імперії. Газети різних напрямків схвально відгукнулися на неї. "Речь" (центральний орган кадетської партії) у передовій статті з приводу маніфестації нагадувала: "Немає жодного національного руху в Росії, у відношенні до якого старий лад поводився б з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху. Від г 876 до 1905 року було заборонено, часом без будь-яких винятків, друкувати щось українською мовою. Від початку цієї війни українську пресу заборонено. До неї було застосовано заборону раніше, ніж до німецьке". Аж до самої революції українські школи не дозволяли, і навчання на українській (малоруській) мові вважалося злочинством. Бюрократичні неуки не соромилися в своїх неофіційних актах висміювати українську мову, яка має свою історію, свою літературу — один із найбільших духовних витворів найближчого нам по крові й походженню слов'янського племені, невідривно сполученого з нами історичними зв'язками". Як бачимо, гармонію співчуття у такій довгій цитаті перебито дисонансом лише в останньому пів десятку слів. Справді дисонансом, бо близькість по крові й походженню не є достатньою підставою для "невідривності" народу, тобто довічного позбавлення його державних прав. Та цей дисонанс, як засвідчили наступні події, якраз і був підґрунтям політики всеросійських партій.

Через тиждень після петроградської маніфестації, 19 березня, Центральна Рада влаштувала урочистий похід у Києві. У ньому взяли участь близько 100 тис. чоловік, поміж них десятки тисяч солдатів-українців. Похід під 320 національними прапорами пройшов від Володимирського собору по Фундукліївській вулиці на Хрещатик. З балкону міської думи (розміщувалася на сучасному Майдані Незалежності) його вітали члени Київського комітету об'єднаних громадських організацій і начальник військового округу генерал Н. А. Ходорович. Потім по Трьохсвятительській вулиці маніфестанти вийшли на Софіївську площу до пам'ятника Б. Хмельницькому, де відбулося українське народне віче. Людська ріка заповнила не лише Софіївський і Михайлівський майдани, а й усі прилеглі вулиці та провулки. Під калатання дзвонів з-за стін святої Софії вийшло духовенство й відбулася панахида по мучениках, які поклали голови за волю України. Віче прийняло таку резолюцію:

"Зажадати від Тимчасового правительства, щоб воно міцно зв'язало справу автономії України з інтересами нового ладу і заохотило людність до всяких жертв, для чого негайно видало б декларацію, котрою з свого боку визнало би потребу широкої автономії української землі, і поробило би одразу всі заходи, щоб надати український національний характер публичним установам з захованням прав національних меншостей".

На цьому вічі пролунали також вимоги не баритися з Установчими Зборами і скликати в найближчому майбутньому Український національний конгрес. Метою останнього вважалася підготовка організаційних умов для запровадження автономії і вибори Центральної Ради від губерній, що в них переважало українське населення, а також від партійних, профспілкових і класових українських організацій.

"Маніфестації українців у Петрограді й Києві, пробудження національного життя в українських губерніях, вимоги про надання українському народові державних прав глибоко занепокоїли керівництво загальноросійських, поміж них і соціалістичних партій в Україні. 4 квітня у Києві відбулося об'єднане засідання президій міського Комітету громадських організацій, Ради робітничих депутатів, Ради військових депутатів і коаліційної Ради студентів. Запрошених керівників Центральної Ради спитали, чи бажають вони здійснювати автономію України самочинно? Голова виконкому Ради робітничих депутатів есер П. І. Незлобін заявив, що революційна демократія багнетами відповість на проголошення автономії України національним конгресом. Грушевський заспокоїв присутніх: українці не мають наміру проголошувати конгрес установчими зборами, а бажають лише підтвердити його авторитетом повноваження Центральної Ради, що утворилася за рішенням окремих організацій.

Згадуючи цей перший конфлікт між українцями і загальноросійськими партіями в Києві, Грушевський у своїх "Споминах" писав: "Так нібито щасливо і мирно закінчилася ця пам'ятна стріча провідників українського руху з російськими. Вона з формального боку очистила атмосферу, відсунула конфлікт між українською і общеруською демократією. З цього боку ми почували себе задоволеними. Але приємних вражень, приємної спадщини цей інцидент по собі не лишив. Слова, що пролунали з обох сторін, навпаки, ясно зазначили непримиренне становище їх супроти себе, і те непримиренне, що було в цьому інциденті, зосталося надалі".

Було очевидно, що між українською і неукраїнською демократією в Україні існують і поглиблюватимуться розбіжності в розумінні завдань і кінцевої мети національно-визвольного руху.

Загальноросійські партії та організації рішуче заперечували право Центральної Ради перетворитися на дійсний орган державної влади. За цих умов надзвичайно актуальним ставало питання про зміцнення вже існуючих українських політичних партій та організація або утворення нових.