Історія України - Коваль М.В. - Переговори у Петрограді

Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у середині травня надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською Радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України. Делегація озброїлася великою кількістю документів, поміж них офіційними посвідками з Академії наук, що характеризували так довго заперечувану панівними колами українську націю. Особливу увагу було приділено найгострішому питанню — визначенню кордонів майбутньої автономії відповідно до етнографічного принципу. Уряд не став довго розмовляти й передав справу на розгляд комісії експертів. Позицію, обрану професорами-експертами, Винниченко пізніше схарактеризував із властивим йому в'їдливим гумором:

"Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одно? думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, Це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювати в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданели, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав йому тримати й не пускати ці багацтва".

Центральна Рада Визначила дату скликання І селянського і II військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду на її вимогу надати Україні автономію. Однак тиждень за тижнем Винниченко не одержував відповіді, а становище української делегації стало просто принизливим. Тим часом уряд організував в Україні петиційну кампанію, яка повинна була довести, що "малороси" й "юго-роси" не поділяють позиції Центральної Ради. Так званий "Південноросійський демократичний союз" засипав центральні установи телеграмами, в яких доводив, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі Збори. Київські установи (комітет об'єднаних громадських організацій, Рада робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студенства) запротестували проти "сепаратних" переговорів Центральної Ради з урядом.

Втративши надію одержати відповідь, українська делегація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її уже в Києві. Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати Центральну Раду виразницею правдивої волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України, а тому слід почекати до Установчих 1 Зборів.

І селянський і II військовий з'їзди

Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився у Києві 28 травня. На ньому було представлено по одному делегату від волосних і по Два — від повітових та губернських комітетів Селянської спілки. Найбільше уваги й часу з'їзд приділив обговоренню доповіді української делегації про переговори з Тимчасовим урядом. Позиція останнього викликала загальне обурення. Делегації дорікали; що вона обрала роль покірливого прохача. В деяких виступах пролунали заклики оголосити самостійність України. Коли ж із Петрограда одержали звістку про те, що О. Ф. Керенський який у новому складі уряду став військовим міністром, наважився заборонити з'їзд. Делегатів від українізованих військових частин, гніву селян не було меж. У резолюції, складеній в рішучих висловах, вони цілком солідаризувалися з позицією Центральної Ради й закликали всі військові та громадські організації, а також державні, установи допомогти їй у розбудові автономного ладу.

З'їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий орган Центральний комітет Селянської спілки. Було ухвалено, щоб уся Рада селянських депутатів разом .із комітетом увійшла в Центральну Раду. Це рішення мало принциповий характер, бо поклало початок переформуванню Центральної Ради в орган представництва за класами. Отже, селянський з'їзд ділом відповів на виклик Тимчасового уряду, який засумнівався в тому, що Центральна Рада є виразником волі українського народу.

Після з'їзду Центральна Рада зібралась у поповненому складі й розглянула політичну ситуацію, що склалася. Було визнано, що Тимчасовий уряд свідомо йде і* проти інтересів українських трудящих і проголошеного ним самим права націй на самовизначення. Рада вирішила відмовитися од дальших спроб порозуміння з державним керівництвом і звернутися безпосередньо до українського народу з універсалом, в якому визначилися б основоположні принципи автономного ладу. Поки йшла робота над текстом цього законодавчого акта, і наспів час скликати новий військовий з'їзд.

Заборона цього з'їзду О. Ф. Керенським під приводом його "невчасності" зустріла негативну реакцію в усій країні. Ніколи раніше уряд не забороняв будь-яких з'їздів, і вони відбувалися мало не щодня. У Петрограді якраз тоді працював польський військовий з'їзд і готувався загальноросійський з'їзд робітничих і солдатських депутатів. Навіть В. І. Ленін виступив у газеті "Правда" зі статтею "Недемократично, громадянине Керенський!" У статті були такі знаменні рядки: "Своєю "великодержавною" націоналістичною політикою гр. Керенськний тільки посилює тільки розпалює саме ті "сепаратистські" прагнення, проти яких Керенський та Львов хочуть боротися". Цей висновок повністю збігався з попередженням М. С. Грушевського, зробленим на початку революції: спроби загальмувати справу автономії призведуть тільки до поширення самостійницьких настроїв.

Військовий з'їзд відкрився у Києві 5 червня у присутності 1976 делегатів, які мали мандат від 1732 тис. солдатів і офіцерів фронту й тилових гарнізонів. За кілька днів число учасників зросло до 2500. Вони прибували з усіх куточків країни, зокрема з Туркестану й Омської області. Після відкриття делегати прийняли резолюцію, в/якій визнали з'їзд повноважним. У ній зазначалося: "Право зборів і з'їздів належить українцям, як й іншим вільним народам, а через те й заборона з'їзду військовим міністром Керенським являється незаконною".

Перед початком з'їзду делегати зібралися на Софіївській площі. У присутності десятків тисяч киян, після молебну й урочистого виконання українського гімну вони заприсяглися: не повертатися до своїх частин без автономії матері України.

Керівникам з'їзду Винниченку і Петлюрі ціною великих зусиль вдалося вгамувати розбурхані пристрасті й мітинговий запал, що панували на з'їзді. Вони своєчасно викрили провокаційні чутки про винесення з'їздом рішень захопити губернську контору Держбанку та інші державні установи й застерегли делегатів від спроби заарештувати призвідників. Незгоди з керівництвом місцевого гарнізону, яке тільки шукало зачіпки, щоб розігнати з'їзд, загрожували перетворити мирний розвиток національно-визвольного руху в Україні у збройний міжнаціональний конфлікт.

З'їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити за згодою з національними меншинами до проведення в життя підвалин автономного ладу. Зі свого боку, він зобов'язався забезпечити Раді найактивнішу підтримку. Було підтверджено постанову І з'їзду про українізацію армії й затверджено статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С. В. Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів й ухвалив, щоб вона увійшла складовою частиною до Центральної Ради. Рада військових депутатів обрала постійну президію у складі українських соціал-демократів П. Войтенка, М. Врублевського і Й. Гермайзе, українських есерів С. Березняка, О. Паливоди і М. Панченка, а також безпартійного П. Куцяка (Чалого). .

Після з'їзду українізація армії посилилася. На всіх фронтах було утворено українські військові Ради і комітети. Вони керували роботою з'їздів солдатів-українців, випускали газети-й листівки, створювали національні земляцтва, громади і клуби. Вищі військові власті і Ради солдатських депутатів, які перебували під контролем загальноросійських соціалістичних партій, неприхильно ставилися до "українізації багнета", але цей процес було вже неможливо спинити.