Історія України - Коваль М.В. - Центральна Рада — крайовий орган влади

Передбачені II Універсалом переговори про поповнення Центральної Ради представниками неукраїнської революційної демократії завершилися успішно. 12 липня відбулося перше засідання Малої Ради у поповненому складі {40 членів — від українських організацій, 18 — від національних меншин).

Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 членів. Більше половини місць належало представникам від Рад — Всеукраїнської Ради селянських депутатів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських неукраїнських Рад робітничих і солдатських депутатів (50).

Другою за чисельністю групою стали представники від соціалістичних партій — загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Невелика кількість представників від українських партій цілком зрозуміла: діячі національно-визвольного руху делегувалися в Центральну Раду переважно через систему Рад.

Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітних, економічних і національних молдавських, німецьких, грецьких, білоруських та ін. організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст та губерній.

Реальне число мандатів значно поступалося цій розкладці, бо не всі партії та організації цілком заповнювали виділені їм місця. Одна Центральна Рада справді об'єднала переважну більшість організацій, що виникли в пореволюційній Україні. Отже, вона стала не тільки національним, а й територіальним представницьким органом.

У своєму розширеному складі Центральна Рада заново затвердила призначених раніше генеральних секретарів на чолі з В. К. Винниченком і запровадила чотири нових секретарства. На чолі секретарства шляхів сполучення став український есер, син священика з Поділля, інженер шляхів В. О. Голубович. Секретарство пошт і телеграфу очолив російський есер, викладач Київського університету О. М. Зарубін. Секретарем міжнаціональних справ став соціаліст-федераліст, син відомого українського історика і сам історик, викладач Петроградського університету О. Я. Шульгін. Секретарство державного контролю віддали представникові Бунду (єврейської соціал-демократичної робітничої партії), перукарю М. Г. Рафесу.

У середині липня Винниченко, Барановський і Рафес виїхали в Петроград, щоб узгодити з Тимчасовим урядом повноваження Генерального секретаріату як крайового органу влади. їм довелося чекати, поки сформується другий склад коаліційного Тимчасового уряду, а відтак почалися виснажливі переговори, схожі скоріше на двобій. Найбільш конфліктною виявилася, як і слід було чекати, проблема території, на яку поширювалася автономія. Російський уряд зайняв тут безкомпромісну позицію. Минуло три тижні, і Винниченку довелося їхати в Київ на сесію Центральної Ради без будь-якого результату. Уже без нього на початку серпня уряд затвердив для Генерального секретаріату "Тимчасову інструкцію".

У цьому документі за підписом О. Ф. Керенського вказувалося, що дії українського уряду поширюються тільки на п'ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Відступаючи од досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Це означало, що український уряд перед Радою не відповідає, працювати разом з нею не зобов'язаний і міг лише, якщо бажав цього, подавати їй на обговорення свої пропозиції. Виявляючи суто азіатську хитрість, російський уряд бажав зсередини підірвати ново народжувані елементи української державності шляхом розпалювання конфліктів між законодавчою і виконавчою владами. До всього Генеральний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав лише передавальним органом: губернські власті повинні були надсилати свої заяви й одержувати розпорядження не прямим шляхом, як раніше, а через Київ. Отже, український уряд перетворювався на маріонетку. Проте навіть у передавальних функціях він обмежувався: "у негайних і невідкладних випадках" російський уряд залишав за собою право безпосередньо зноситися з місцевими органами влади. Нарешті, зі сфери компетенції Генерального секретаріату взагалі вилучалися військові і продовольчі справи, пошта і телеграф, суд.

Перед Центральною Радою постала нелегка проблема: що робити далі? В. Винниченко назвав одержаний з Петрограда документ "миршавим клаптиком паперу"? але радив його прийняти, бо це була тимчасова інструкція тимчасового уряду. М. Порш запропонував не приймати інструкції, але все-таки використати її як грунт для дальшої боротьби. Лунали вимоги відхилити інструкцію й перейти до збройної боротьби з російським урядом. Але Центральна Рада не мала військової сили, до такого повороту подій не були готові народні маси і, нарешті, протистояння російському урядові зруйнувало б український фронт і привело б до окупації України німецькими та австро-угорськими арміями: Після бурхливих дебатів Центральна Рада взяла інструкцію до відома й стала чекати дальших подій.