Історія України - Коваль М.В. - Боротьба за владу в Україні

Боротьба за владу в Україні

Висловлену 4 листопада П'ятаковим ідею про перетворення Центральної Ради у ЦВК Рад України більшовики почали інтенсивно поширювати в масах. Ця пропагандистська робота давала певні результати. Ідею підтримали багато виконкомів Рад, особливо в Донбасі. 17 листопада нарком* у справах національностей И. В. Сталін у розмові з членом Київського обласного Комітету РСДРПб) С. С. Бакинським цілковито схвалив курс на поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад. Звіт про цю розмову опублікували газета "Правда" і преса в Україні, Від імені керівництва партії Сталін заявляв: "Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харківці, катеринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду". Секретар ЦК партії Я. М. Свердлов на пряме запитання відповідального працівника обкому РСДРП(б) Південно-Західного краю І. Ю. Кулика про те, як ставитися до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад наркома у справах національностей.

Пропагандистська кампанія дійшла до завершення 24 листопада, коли об'єднаний виконком київських Рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду Рад з таким мотивуванням: "Досі українські робітники і селяни не мали свого крайового уряду. Центральна Рада, де дуже сильно представлені явні й приховані контрреволюціонери, не може бути урядом, що виявляє волю української робітничої і селянської маси. Тільки радянська влада зможе захистити інтереси величезної більшості українського народу, і тому український з'їзд Рад повинен узяти всю владу до своїх рук".

На з'їзд запрошувалися представники від усіх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів губернського, міського і повітового рівня, не виключаючи Рад, що перебували під впливом українських партій. Одначе норми представництва було розроблено з таким розрахунком, щоб надати вирішальну перевагу делегатам від Рад основних промислових районів і великих міст, які здебільшого перебували під впливом більшовиків. Представництво селян обмежувалося більшою мірою, ніж це робив царський уряд під час виборів до IV Державної Думи. І не дивно: село йшло за українськими есерами.

На противагу більшовикам Центральна Рада готувала вибори до Установчих Зборів. 16 листопада було затверджено виборчий закон, першим пунктом якого проголошувалося: "Установчі Збори Української Народної Республіки складаються з членів, обраних людністю на основі загального, без різниці полу, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва". Право участі у виборах надавалося всім громадянам, поміж них військовим і біженцям.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу в Україні, більшовики не забували про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання у Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на 30 листопада сформована начальником Київського військового округу В. Павленком Перша сердюцька гвардійська дивізія разом з іншими українськими частинами оточила казарми більшовицьких військ, роззброїла їх, посадила в ешелони й вислала в Росію. Київські Ради робітничих і солдатських депутатів висловили протест, який залишився без наслідків. На заклик більшовиків у місті відбувся одноденний страйк 20 тис. робітників.

Одночасно було зроблено спробу кинути на Київ Другий гвардійський корпус. Він став просуватися залізницями в напрямі до Києва. Однак у районі Вінниці його зустрів Перший український корпус генерала П. П. Скоропадського, в якому налічувалося близько 60 тис. дисциплінованих бійців. Скоропадський роззброїв більшовицькі частини і лід вартою відіслав їх у Росію. У взаємодії з іншими військовими підрозділами, що визнали Центральну Раду, він продовжив роззброєння збільшовизованих частин в усій прифронтовій смузі.

Конфлікти між українізованими і збільшовизованими підрозділами однієї армії спочатку обходилися майже без крові. Однак поступово протистояння переростало у справжні бої. Вони розгорнулися на Харківщині, зокрема в Сумах, Куп'янську, Вовчанську.

І все-таки Раднарком і Центральна Рада поки що не визнавали стану війни між собою. Здебільшого лояльно поводилась українська адміністрація. У багатьох містах України забезпечувалася нормальна діяльність будь-яких організацій та установ, що перебували під більшовицьким контролем. Функціонувала більшовицька преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії.

В. І. Ленін розумів, що в українських губерніях радянська влада може утвердитися тільки в тому випадку, якщо збережеться проголошена Центральною Радою Українська держава. Щоб за цих умов успішніше контролювати радянську адміністрацію, треба було створювати всередині партії український організаційний центр. З цим завданням до Києва прибули члени керівництва партії, один із найближчих співробітників Леніна Г. О. Зінов'єв і комісар Румунського фронту С. Г. Ро-шаль. Місцеві партійні працівники під керівництвом Г. Ф. Лапчинського (Кременчук), В. X. Аусема (Полтава) і В. П. Затонського (Київ) якраз готували чергову конференцію більшовиків Південно-Західного краю.

Конференція відкрилася 3 грудня. Делегати представляли 24 місцеві організації, в яких налічувалося понад 18 тис. членів партії. Найбільш важливим її рішенням стала постанова про створення в Україні єдиної партійної організації під назвою "РСДРП(б) —Соціал-демократія України". Пропозиції деяких делегатів про створення окремої більшовицької партії не відповідали настановам центру, а тому навіть не обговорювалися. Українська організація більшовиків повинна була утворитися як складова частина єдиної партії на чолі з петроградським керівництвом.

Цими ж днями у Харкові працювала конференція більшовиків Донецько-Криворізької області, на якій було представлено понад ЗО тис. членів партії. Відбулися також губернські конференції у Таврії та на Херсонщині. Пропозиція об'єднати більшовицькі організації всієї України не припала делегатам з цих районів до душі. Саме поняття "Україна" було їм чуже. Вони ставили знак рівності між національно-визвольним рухом та контрреволюцією і не могли усвідомити того, що створення українського центру відповідає інтересам самої партії. Справу об'єднання більшовиків України було відкладено до кращих часів.

Утворений ще влітку 1917 р. Донський військовий уряд під керівництвом генерала О, М. Каледіна після жовтневого перевороту заявив, що бере в свої руки всю владу на території Області Війська Донського. Для боротьби з Ка леді ним Раднарком наприкінці листопада стягнув війська, на чолі яких було поставлено В. О. Антонова-Овсієнка. На* передодні вирішальних боїв Донський уряд почав стягувати з усіх фронтів козачі частини. Центральна Рад дала згоду пропускати їх на Дон через територію України. З свого боку, Каледін погодився пропускати українські військові частини з Дону в Україну