Історія України - Коваль М.В. - Київська катастрофа

Чисельність військ у розпорядженні головного отамана УНР досягала 80 тис. бійців. Крім того, в середині липня до Петлюри прибилися напівпартизанські загони Ю. Тютюнника в кількості 3,5 тис. чоловік. Це були рештки розгромленої більшовиками григор'євської дивізії, що відступила на Херсонщину.

Над кожною з українських армій, узятих окремо, нависла загроза цілковитого знищення. Об'єднання різко змінило стратегічну ситуацію на Правобережжі. Польська армія залишилася за державним кордоном І перестала існувати як противник. Попереду були два інші противники — радянські та денікінські війська.

З радянськими військами безкомпромісна боротьба на винищення точилася з моменту проголошення Директорії. З білогвардійцями Денікіна армія Петлюри вперше зустрілася під час висадки десанту союзників в Одесі, але серйозних воєнних акцій не провадила, щоб не нажити в особі Антанти нового ворога. Проте ставало все більш зрозумілим, що Денікін тимчасово відмовляється од походу на Москву й поспішає з окупацією України, щоб вона не дісталася Петлюрі. Перетворення білогвардійців на активно діючого противника можна було чекати найближчим часом.

Розміщена на Правобережжі Дванадцята радянська армія не прийняла бою у невигідній ситуації. Частина її стала відступати в одеському напрямку. Інша частина, також відступаючи, утворювала заслін на шляху до Києва. Перед Петлюрою постало завдання визначити план дій у новій ситуації. Але приймав рішення не тільки він.

Хоч армія була об'єднаною, галицькі командири зберігали певну самостійність. Командуючий УГА генерал М. Тарнавський запропонував похід на Одесу, щоб встановити контроль над чорноморським узбережжям і налагодити зв'язки з Антантою, а потім рушати на Київ. Командування армії УНР, навпаки, хотіло спочатку утвердитися в Києві. Ілюзій щодо позиції Антанти у нього вже не було.

Прийняли компромісний варіант про три напрямки — київський, житомирський і одеський. На Одесу пішли дивізія полковника О. Удовиченка, загони отаманів Василя і Юрка Тютюнників та волинські частини, на Житомир — Другий галицький корпус і січові стрільці під загальним командуванням полковника Вольфа, на Київ — Перший і Третій галицькі корпуси і Запорізький корпус. Найбільш сильну київську групу військ очолив галицький генерал А. Кравс.

Просування у трьох напрямках забезпечувало за відсутності серйозного опору з боку радянських військ швидше оволодіння територією. Йшли в більш-менш сприятливому середовищі, бо Правобережжя було вщерть заповнене партизанськими загонами, які розчарувались у більшовиках після експерименту з комуністичним будівництвом, категорично не сприймали денікінського режиму, але були готові визнати владу УНР. Один із керівних діячів партії українських есерів 10. Мазуренко пізніше згадував: "Відносно кожного повстанського отамана треба знати, про яку добу ми будемо говорити. Коли це доба квітень 1919 р., то отамани були в той час за совіти, коли це був червень — липень, то отамани відходять до Петлюри".

Група військ київського напрямку, долаючи опір Сорок четвертої радянської дивізії під командуванням М. О. Щорса, швидко просувалася до Коростеня. Група житомирського напрямку зайняла Вінницю, а потім Житомир і Білу Церкву. Наближався момент, коли петлюрівці й денікінці повинні були зустрітися.

За становищем, що склалося в Правобережній Україні, уважно стежили в Парижі і Лондоні. У ставленні Антанти до українського питання поступово відбувалися певні зміни. У. Черчилль, який був тоді військовим міністром Великобританії, телеграфував Денікіну: "...за сучасної критичної кон'юнктури було б розумно йти, наскільки це можливо, назустріч українським сепаратистським устремлінням". Французький прем'єр-міністр Ж- Клемансо наказав військовому аташе в Румунії генералу А. Петену налагодити співробітництво Денікіна і Петлюри. Петен відразу зв'язався з представниками обох сторін. Денікін ухилився від прямої відповіді, але дав зрозуміти, що переговори нібито можливі. Сподіваючись на це, Петлюра дав директиву своїм військам не вступати в збройні сутички з білогвардійцями.

30 серпня передові частини УГА, просуваючись з південного заходу, ввійшли в Київ. Радянські війська покинули столицю без бою. На наступний день призначався парад українських частин на Думській площі (нині — майдан Незалежності). Одначе вранці 31 серпня через ланцюговий міст, що його ніхто не подбав охороняти, з лівого берега Дніпра в місто вкрай несподівано вступили кавалерійські частини білогвардійського генерала М. Е. Бредова.

Незважаючи на малочисельність, денікінці діяли рішуче й добилися від Кравса згоди на встановлення вигідної для них демаркаційної лінії. Київ залишався за ними, а українська армія відступала аж до Василькова. Кравс підписав угоду від імені УГА, позаяк Бре-дов заявив, що з армією Петлюри провадити переговори не буде.

Керівники УГА не бачили в білогвардійцях ворогів і тільки тому так легко поступилися столицею України. До всього вони мали певне виправдання у директиві не вступати в конфлікт, хоча ця директива не могла завбачити раптової появи денікінців у Києві. Петлюра зробив трагічну помилку, коли сформував групу військ київського напрямку з великою перевагою галицьких частин і довірив командування нею людям, які слабо орієнтувалися в особливостях громадянської війни на Наддніпрянщині. Навряд чи головного отамана могло виправдати те, що Денікін не відразу виявив небажання йти назустріч порадам керівників Антанти щодо утворення єдиного антибільшовицького фронту ціною визнання УНР. Самовпевнений головком білогвардійськими арміями на Півдні Росії вважав, що здатний знищити збройні сили більшовиків без допомоги з боку Петлюри, Маннер-гейма або інших "сепаратистів".

На Правобережжі царський уряд не будував воєнних заводів, побоюючись польського національно-визвольного руху. Єдиним винятком був Київ, здатний послужити арсеналом для великої армії. Вкрай безглузда (існував поголос про зраду, але він не підтверджується документами н узагалі малоймовірний) втрата вже здобутої столиці катастрофічно позначилася на перспективах матеріального постачання збройних сил УНР. Адже джерела, що ними користувалися для озброєння своїх армій Пілсудський і Денікін, для ЗУНР і УНР були так само неприступні, як для РСФРР і УСРР. Але радянська сторона у громадянській війні мала власні джерела озброєнь.

Київська катастрофа тяжко позначилася й на моральному стані армії. Найбільш переконливу й глибоку оцінку становища подає телеграма Петлюри, надіслана 6 вересня іншим членам Директорії й прем'єр-міністрові УНР І. П. Мазепі:

"Побувши в околицях Фастова і ознайомившись з ситуацією, констатую:

1. Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію, і коли він буде тягнутись далі, то армії не буде.

2. Під впливом відступу козаки і навіть старшини Запорізького корпусу переходять до повстанських відділів.

3. Серед галицьких бригад помітно хвилювання і недовір'я до командного складу.

4. Інспектура і командний склад Запорізької групи вважають для себе неможливим підлягати надалі генералу Кравсові.

5. Населення місцевостей, де проходило наше військо, схвильоване відступом і незадоволене урядом і командним складом, який без бою примушує військо відступати, вимагає мобілізації і готове на розпачливі міри.

6. Значна частина козаків запорожців, як і галичан, звинувачує в зраді командний склад і правительство за буцімто зложену згоду з Денікіним, і слово "зрада" кружляє скрізь".