Історія України - Коваль М.В. - Приборкання українських комуністичних партій

Побудова державного апарату в Україні починалася, як і першого разу, на початку 1919 р., зі створення революційних комітетів. 11 грудня 1919 р. в Москві відбулося спільне засідання наявних членів президії ЦВК й Раднаркому УСРР (деякі з них перебували в діючій армії). Було затверджено п'яти-особовий Всеукрревком: від більшовиків — Г. І. Петровський (голова), Д. 3. Мануїльський і В. П. Затонський, від боротьбистів — Г. Ф. Гринько, від борбистів — В. М. Качинський.

За погодженням з губкомами КП(б)У і командуванням Червоної армії Всеукрревком призначав губернські революційні комітети. Останні створювали повітові ревкоми, затверджували волосні й сільські. Пам'ятаючи про те, що радянська влада в Україні була зметена не денікінським наступом, а селянськими повстаннями, Всеукрревком урочисто проголосив, що земельна політика здійснюватиметься з особливою увагою до інтересів трудящих селян, а продовольчі лишки вилучатимуться в суворо обмеженому розмірі.

5 лютого 1920 р. склад Всеукрревкому поповнився М. К- Владимировим, X. Г. Раковським і В. Я. Чубарем.

Раковського при цьому не звільнили від обов'язків члена Реввійськради Південно-Західного фронту. На цьому ж засіданні було затверджено "Закон про землю", згідно з яким поновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння скасовувалося, а земля у переважній частині надходила для розподілу між селянами. Проект закону розробляв Раковський, використовуючи консультації Леніна. Ленін наполягав на тому, щоб відкласти в бік нову партійну програму, яка вимагала створювати в сільському господарстві радгоспи та комуни, і максимально враховувати інтереси дрібного селянства. Блок із селянством був необхідний більшовикам, щоб утвердитися в Україні.

Наприкінці лютого Всеукрревком закінчив існування й дав життя іншим органам влади: Раднаркомові на чолі з Раковським і ВУЦВК на чолі з Петров-ським. ВУЦВК призначив на квітень — травень вибори до Рад.

Гнучка політика партії Леніна в національному й аграрному питаннях, а також завдані денікінцям поразки забезпечили їй досягнення ефективного контролю над основною частиною території України. За таких умов більшовики спромоглися організувати "вибори" так, що забезпечили собі абсолютну більшість в органах влади. У повітових виконкомах вони дістали 70 % місць, у губернських— 85 %. У травні в Харкові відбувся IV Всеукраїнський з'їзд Рад. Поміж 811 делегатів виявилося 710 членів КП(б)У. Скликанням цього з'їзду завершилася побудова нового, цілком підконтрольного більшовикам апарату державної влади. Як бачимо, будівництво органів влади здійснювалося згори донизу, а не навпаки, як заведено за умов демократії.

Приборкання українських комуністичних партій

Більшовики в Росії завоювали владу завдяки підтримці мас, які повірили їхнім гаслам. Не гаючи часу, вони використали становище урядової партії, щоб перетворитися на партію державну. Леніну вдалося усунути від влади своїх союзників—лівих есерів, захопити контроль над Радами і державним апаратом, армією, профспілками і громадськими організаціями, пресою. Політичні партії в Росії, поміж них і соціалістичні — конкуренти більшовиків, були оголошені контрреволюційними. Контроль над економікою і суспільно-політичним життям при усуненні від активної діяльності конкурентних політичних організацій якраз і перетворював РКП (б) на дер* жавну партію.

Для Леніна та його соратників, які прагнули розпочати світову революцію й будувати комуністичне суспільство, більшовицька партія була тільки інструментом влади, знаряддям диктатури. Вони домагалися такої побудови внутрішньопартійного життя, яка давала б можливість використовувати величезну владу державної партії тільки в інтересах більшовицького центру. Тому традиції партійного життя, що склались у більшовиків за півтора десятиліття підпільної боротьби з царизмом, п основному зберігалися. На перший план Ленін висував беззастережне підпорядкування нижчих організацій вищим. Центр, яким спочатку був ЦК РКП (б), а з 1919 р.— політбюро ЦК, мав намір розпоряджатися всією владою, що її домоглися більшовики.

Одначе партія являла собою живий організм і далеко не завжди погоджувалася бути лише провідником волі свого центру. В ній утворювалися різні групи, вони мали власну думку щодо процесів, які відбувались у партії Й суспільстві. Зокрема, група "демократичного централізму" (децисти), на чолі якої стояв Т. В. Сапронов, виступала проти воєнних методів керівництва господарським життям і самою партією. Вона не погоджувалася на пропозиції Леніна і Троцького мілітаризувати економіку, формувати для роботи в народному господарстві "трудові частини" з мобілізованих на чолі з командирами та комісарами і запровадити нещадну боротьбу з "трудовими дезертирами". Децисти рішуче виступали проти застосування до небажаючих працювати каральних санкцій (штрафні робітничі команди, концтабори).

Вплив децистів особливо відчувався в КП(б)У. На IV Всеукраїнській партконференції, що відбулась у березні 1920 р., розгорілася гостра дискусія навколо проблеми мілітаризації. Текст тез ЦК РКП (б) до IX з'їзду партії, з яким конференція мала солідаризуватися, бо це була політична лінія більшовицького центру, не здобув більшості голосів. Конференція прийняла резолюцію децистів. Так само успішно децисти виступили проти затвердженого центром списку при виборах ЦК КП(б)У. Вони запропонували власний список, у якому не було Раковського та інших керівних діячів республіканської партійної організації. Прибічники Раковського (105 делегатів із 240) опинилася в меншості й відмовилися од голосування.

Отже, в КП(б)У вперше виникла кризова ситуація. Проте це була не самостійна партія, а філія РКП (б) зі статутними правами на рівні області. Бунт проти центрального керівництва за таких умов був приречений на провал. 24 березня політбюро ЦК РКП (б) розпустило ЦК КП(б)У і"і призначило замість нього тимчасове бюро ЦК. Децисти оскаржили ці дії перед IX з'їздом партії. Але обраний цим з'їздом новий ЦК РКП (6) 5 квітня підтвердив березневе рішення й відкликав з України всіх лідерів групи "демократичного централізму", починаючи з Сапронова.

Придушення бунту в КП(б)У відбувалося швидко й рішуче. За рішенням оргбюро ЦК РКП (б) у травні в Україну прибуло 674 відповідальних партійних працівники з Росії, в наступні три місяці — ще 284. З-поміж них дістали призначення на роботу не нижче повітового масштабу понад 200 чоловік. Разом із місцевими працівниками, які зберігали беззастережну вірність центру, посланці Москви розгорнули роботу по перереєстрації всього складу республіканської партійної організації. Керувало цією чисткою тимчасове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. В. Косіором. Воно відмовило в перереєстрації понад третині членів КП (б) У. Наприкінці 1920 р., коли "оздоровлена" в такий спосіб більшовицька організація України провела чергову, V конференцію, делегати останньої слухняно прийняли рішення, продиктовані центром.

Водночас із насадженням воєнної дисципліни серед більшовиків керівництво РКП (б) розв'язувало проблему другої комуністичної партії в Україні — боротьбистів. Маючи в своєму розпорядженні більшість селянських партизанських загонів, УКП (б) власними силами звільнила від денікінської окупації цілі повіти. Вона створила Волинську революційну раду, від імені якої заявила про намір тимчасово, до порозуміння з більшовиками, взяти владу в Україні в свої руки. Маючи комуністичну програму соціально-економічних перетворень, боротьбисти не йшли на спілку з петлюрівцями проти більшовиків, хоча співробітничали з ними у війні з денікінцями. Одначе на спілку з більшовиками вони також не наважувалися, бо заперечували цілковите підпорядкування України центральному керівництву.

Ленін розумів, що конфронтація з українськими і російськими лівими есерами в Україні означала б для більшовиків війну з селянством, тому подбав про те, щоб представники цих партій були введені до складу Всеукр-ревкому. Вождь більшовиків запевняв, що збіг соціальних програм більшовиків і боротьбистів — це основне, а розбіжність у національному питанні є другорядною:

"Боротьбисти відрізняються од більшовиків, між іншим, тим, що відстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження і роз'єднання, в цьому не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі. Була б єдність у боротьбі проти гніту капіталу, за диктатуру пролетаріату, а через питання про національні кордони, про федеративний чи інший зв'язок між державами комуністи розходитись не повинні".

Справді, більшовики завжди стверджували, що соціальне питання є основним у революції, а національне — другорядним. Однак у даному випадку така аргументація була не на тему. Йшлося про інше: створений більшовиками політичний режим не передбачав місця для конкурентної партії, навіть якби вона була тотожною більшовицькій за своєю програмою. Якраз це Ленін оминув мовчанням.

Наприкінці 1919 р. в Москві відбувалися переговори між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б). Боротьбисти поставили вимогу рівного представництва у Всеукрревкомі й наполягали на збереженні окремої Української Червоної армії. Пересвідчившись у тому, що більшовики не йдуть на поступки, лідери боротьбистів змушені були підписати угоду на запропонованій платформі. Дозволити собі збройну конфронтацію з величезною військовою силою, що вводилася в Україну, вони не могли.

Одначе співробітництво з більшовиками наштовхнулося на опір з боку багатьох рядових боротьбистів. У січні— лютому 1920 р. відбулися організовані боротьбистами антибільшовицькі виступи в Київській, Полтавській і Катеринославській губерніях. ЦК УКП (б) відмежувався од них і прийняв рішення передати свої повстанські загони в розпорядження командування Червоної армії.

Після того, як керівна верхівка боротьбистів була відрізана од основної маси партії, Ленін розкрив свій План: здійснити самоліквідацію УКП(б) шляхом встановлення спільних списків на виборах до Рад. У ході виборчої компанії боротьбистам надавалася можливість вступати в КП(б)У в індивідуальному порядку. Спільні списки дозволили більшовикам організувати виборчу кампанію в чужому для них селі. Обмежити в подальшому кількість боротьбистських депутатів у складі Всеукраїнського з'їзду Рад було справою виборчої техніки," яку більшовики давно опанували. Крім того, самоліквідація УКП(б) означала, що боротьбистські депутати входили в депутатський корпус Всеукраїнського з'їзду Рад уже як члени КЩб)У й підпорядковувалися залізній більшовицькій дисципліні.

Спираючись на підтримку таких впливових членів боротьбистського керівництва, як В. М. Блакитний, Г. Ф. Гринько, П. П. Любченко, О. Я. Шумський, голова Раднаркому УСРР Раковський блискуче виконав ленінський план ліквідації конкурентної партії. У березні Ц|С УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію. До травня на основі індивідуальних заяв у КП(б)У було прийнято близько 4 тис. боротьбистів із наявних 15 тис. О. Я. Шумського ввели до складу ЦК КП(б)У. Підбиваючи підсумки "операції", Ленін на IX з'їзді РКП (б) із задоволенням констатував:

"Замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Раковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця перемога варта кількох добрих битв".

"Зникнення" боротьбистів з політичної сцени було організовано методами, які Ленін не вважав за потрібне афішувати. 26 квітня, тобто на другий день після вторгнення польських військ, політбюро ЦК РКП (б) вирішило направити в Україну Ф. Е. Дзержинського із завданням налагодити боротьбу з контрреволюцією в тилу радянських військ. Голова Всеросійської надзвичайної комісії прибув у республіку на початку травня з оперативною групою в складі 1400 випробуваних чекістів. Він звернув особливу увагу на придушення "куркульського бандитизму", тобто повстанських селянських загонів, які не пішли за лідерами боротьбистів і відмежувалися од організованих більшовиками "виборів" до Рад. Усі, хто потрапляв у поле зору чекістів, нещадно знищувалися.

Вступ до КП(б)У не став для боротьбистів охоронною грамотою. їм не довіряли, і під час перереєстрації влітку та восени 1920 р. державна партія звільнилася від багатьох колишніх боротьбистів.

Услід за боротьбистами КП(б)У поглинула борбистську партію. В Україні налічувалося близько 7700 борубистів. У червні 1920 р. вони змушені були прийняти рішення про саморозпуск і входження в КП(б)У за індивідуальними заявами.

У республіці діяла ще одна політична група з комуністичною програмою — Українська комуністична партія (УКП). Як уже зазначалося, радикально настроєні українські соціал-демократи утворили партію УСДРП (незалежні), але вона розкололася. Більша її частина об'єдналася з лівими українськими есерами в партію боротьбистів, а менша на установчому з'їзді у Києві в січні 1920 р. проголосила себе самостійною партією — УКП. Тільки цій партії було дозволено легально існувати тривалий час. ЦК КП(б)У не заперечував проти участі укапістів у виборах до Рад і навіть подеколи надавав їм незначні фінансові субсидії. Партія, що мала кілька сотень членів і була відірвана од села, не становила небезпеки.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Проаналізуйте процес поновлення органів радянської влади в Україні наприкінці 1919 — на початку 1920 рр. Визначить, чи це були політичні органи самостійної держави, чи формувалась українська адміністрація більшовицької влади в Москві. Обґрунтуйте свою думку, 2. Знайдіть наведене в тексті параграфа висловлювання В. К. Винниченка про зміст радянської влади в Росії і в Україні. Висловіть свою думку з приводу цього. 3. На конкретних прикладах розкрийте зміст і перші підсумки радянського будівництва в Україні. 4. Які заходи вживав більшовицький центр по "оздоровленню" КП(б)? Що означав план поглинення УКП(б)?