Історія України - Коваль М.В. - § 23. Відродження народного господарства

Відбудова сільськогосподарського виробництва

У 1921 р. в сільській місцевості фактично продовжувалася війна. Селянство зі зброєю в руках виступало проти продрозкладки, яка стягувалася під виглядом продподатку. Це давало змогу продовжувати опір таким партизанським ватажкам, як Н. Махно або Ю. Тютюнник. Але в 1922 р., коли з методами реквізиції було покінчено, селянська маса припинила боротьбу з урядом.

Щоб сподіватися на новий урожай, треба було допомогти селянам. Постановою ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. "Про відбудову та зміцнення сільського господарства України" створювалося акціонерне товариство "Село-допомога", якому держава виділила певні кошти і матеріальні засоби. На допомогу прийшли робітники і армія. Робітничі бригади ремонтували селянський реманент, червоноармійцями було зорано і засіяно понад 50 тис. десятин землі.

Аграрні перетворення було завершено в основному в 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств в Україні збільшилося в півтора раза за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення тієї частини селянських земель, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважалася земельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити силами власної родини, без використання наймитів. У малоземельних районах вона була меншою, в багатоземельних—більшою. Усього в селянському користуванні перебувало у 1923 р. понад ЗІ млн десятин землі, тобто 92 % земельного фонду республіки. Решта залишалася в розпорядженні держави й призначалася для промислового та радгоспного будівництва, переселеная селян з густонаселених районів тощо.

Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. На відміну од попередніх часів, коли централізований продовольчий фонд створювався шляхом примусового вилучення товарних лишків у селянства, в роки непу держава на гроші, одержані бюджетом у рахунок сільськогосподарського податку, стала формувати хлібний фонд закупками з ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. З року в рік дедалі більша частина незаможників від сплати податків звільнялася. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники. В основі такого оподаткування лежали не економічні, а суто політичні розрахунки. Партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі, яких вимагала її програма.

Хоча зернове виробництво у середині 20-х рр. досяг-ло передреволюційного рівня, його товарна частина була незрівнянно меншою. По-перше, зникли високотоварні поміщицькі господарства. Існуючі як форма великого виробництва колгоспи не могли їх замінити. Вони мали надзвичайно низький вихід товарної продукції, або взагалі були суто споживацькими, бо складалися з незаможників. Останні розраховували, перш за все, на державні пільги і пряму матеріальну допомогу, коли погоджувалися на колективізацію. По-друге, селяни-власники не були надто зацікавлені в розгортанні виробництва товарної продукції. Держава, що виступала основним покупцем хліба, встановлювала невигідні для них ціни. До всього існувала, як це розуміли селяни, політична небезпека збагачування.

У другій половині 20-х рр. намітилося зростання забезпеченості селян засобами виробництва. Якщо у 1925 р. не мали робочої худоби 46 % господарств, то в 1929 р.— 39 %. Близько півмільйона бідняків і маломіцних середняків щороку йшли на заробітки в міста, у радгоспи, в місцеву промисловість.