Історія України - Коваль М.В. - Обмеження демократії на фоні лібералізації

Початок 20-х рр. в Україні — це період, з одного боку, переходу до мирного будівництва, проголошення демократизації життя суспільства, з іншого — продовження, по суті, громадянської війни у різних її формах. Зокрема, велася боротьба з опором селянства, який воно чинило грабіжницькій політиці радянських органів влади. Цей опір в офіційній термінології одержав далеку від суті явища назву "політичний бандитизм".

На території республіки діяли десятки різних за кількістю збройних формувань, що мали різне політичне забарвлення. У боротьбі з ними не тільки використовувалися підрозділи і частини Червоної армії, а й застосовувався такий нелюдський метод, як відповідацтво (заложництво). В кожному селі чи хуторі з числа заможних селян (а на практиці й бідняків) визначалися т. зв. відповідачі. В разі вбивства чи поранення там представника радянської влади, червоноармійця чи члена комнезаму за кожного з них розстрілювалося за жеребком двоє відповідачів. Лише в середині 20-х рр. було покладено край цьому потворному соціальному явищу.

Разом із тим трудящі маси могли брати участь в управлінні. До професійного державного і господарського керівництва залучалися передусім учорашні робітники і селяни, які принесли з собою силу і слабкість, світлий розум і забобони.

Ступінь свідомості, підготовленості мас до виконання керівної місії визначався тим, що Україна, як і Росія в цілому, не пройшла повної стадії капіталізму, економічні потреби якого формують цивілізованого працівника з високим рівнем відповідальності, дисциплінованості й професіоналізму. Отже, влада у спадщину від капіталістичного суспільства таких працівників не одержала. Неможливо було підготувати їх і в процесі індустріалізації, за умов якої робітничі кадри формувалися форсованими темпами, насамперед із селянства, більшість якого була неписьменною або малописьменною. Такі робітники тривалий час несли в собі своє селянське минуле з його психологією, світоглядом і уподобаннями. , ч,£*>

Дедалі помітнішою в управлінні ставала роль комуністів. Відповідальні керівні посади, як правило, могли посісти лише члени партії, хоча й некомпетентні, професійно не підготовлені. їхня чисельність в Україні протягом 1921—1928 рр. зросла більше ніж утричі й становила 231,4 тис. чоловік. Лави КП (б)У зростали за рахунок потомствених робітників, а також соціально неоднорідного нового поповнення робітничого класу, особливо під час масових кампаній, коли до партії вступали цілі колективи. Працюючи в різних галузях народного господарства, вони у своїй повсякденній роботі прагнули втілювати в практику ті завдання, які перед ними поставали. Одночасно самі вчилися, здобували загальну й професійну освіту.

Проте соціальне походження, низький рівень освіти і політичної культури значної кількості членів партії того часу не дозволив одним із них побачити, зрозуміти й рішуче стати на перешкоді деформаціям, яких дедалі помітніше зазнавали методи соціалістичного будівництва з боку адміністративно-командної системи, що зростала. Інші через свою недостатню свідомість вважали за правомірне застосування командних методів управління і за умов мирного часу, а не тільки в період збройної боротьби. Були й такі, що з кар'єристських міркувань примазувалися до партійного і державного апарату, стаючи на місцях безвідмовною опорою для верхніх ешелонів влади, беззастережного втілення в життя їхньої політики. Така позиція давала їм можливість використовувати партійні квитки й керівні посади у своїх корисливих цілях.

Цьому сприяло також те, що відразу після жовтневого перевороту партія на практиці здійснювала і державну владу, поступово відриваючись од мас. Тоді ж почалися різного роду зловживання привілеями, з'явилися симптоми побутового переродження. Зусиллями Леніна, а потім Сталіна партія за досить короткий строк перетворилася фактично на складову частину і знаряддя адміністративно-командної системи.

Одночасно тисячі трудівників залучалися до суспільно-політичної діяльності, до управління через ради. Але реальний рівень цивілізованості робітників і селян за тогочасних умов не зміг стати перешкодою на шляху до обмеження демократії, яке відбувалося в ті часи. Отож формально ради були органами трудящих, але чимало дрібних проблем і всі питання принципового характеру вирішувалися не в них, а регламентувалися згори, з центру.

Стрімко зростали лави комсомольців: тільки в 1921—1925 рр. їхня чисельність в Україні збільшилась у п'ять разів і становила 263 тис. чоловік. Комсомол залучався до різних гучних кампаній, брав шефство над Провідними підприємствами і найбільшими будовами республіки, направляв своїх членів на шахти Донбасу, в сільське господарство. Та ці починання були недостатньо ефективними, що зайвий раз засвідчувало штучність усього цього руху.

Масовими організаціями робітничого класу ставали професійні спілки. Вони покликані були дбати про підвищення трудової і громадської активності трудящих, поліпшення їхнього матеріального становища, проте мало що робили для зростання благополуччя робітників. Натомість вони виправдовували необхідність виснажливої праці, штурмівщину, докладали значних зусиль, щоб допомагати партійним організаціям на місцях заганяти селян до колгоспів. Вони також виступали провідниками зрівняльних тенденцій в оплаті праці, перетворювалися на слухняну складову адміністративно-командної системи.

У піднесенні суспільно-політичної активності трудящих помітна роль відводилася іншим громадським організаціям—жіночим і молодіжним, друзів дітей і старих більшовиків, колишніх політкаторжан і зсильно-поселенців, спортивним, науковим та інженерно-технічним, Червоного Хреста й Тсоавіахіму (товариство сприяння обороні, авгаційно-хімічному будівництву в СРСР) тощо У 1928 р. в Україні налічувалося близько 60 добровільних товариств проти 14 в 1926 р. Та з часом поширення адміністративних методів керівництва зумовило зниження ролі громадських організацій в управлінні, а згодом і спричинилося до ліквідації багатьох із них.

Концентруючи в своїх руках усю повноту влади, бюрократично-командна система вживала заходів для її захисту. ВЧК, а з 1922 р. ДПУ (Державне політичне управління), наділялося надзвичайними повноваженнями й використовувалося також для усунення і знищення всіх неугодних системі — від її політичних опонентів, старих фахівців, які сумлінно служили народу, і до рядових партійців.

Із розширенням кола діяльності та прав ДПУ, залученням його до вирішення економічних і національних питань зростало число осіб, на яких поширювалися позасудові розправи, адміністративне виселення, направлення до таборів (будинків) примусової праці. При цьому органам ДПУ не треба було доводити провину цих "соціально небезпечних" людей, достатнім було їхнє соціально походження чи становище. Все це були антидемократичні засоби і методи. Проти ряду з них виступав тогочасний нарком юстиції і генеральний прокурор УРСР М. О. Скрипник. Але його позицію в цих питаннях не можна вважати послідовною. Такої ж лінії дотримувалися й інші керівники республіки, хоча в діяльності ДПУ, передусім його керівника В. А. Балицького, помітною була тенденція вийти з-під контролю і прокуратури, і вищих державних органів України. Внаслідок цього на кінець 20-х рр. вага ДПУ в житті суспільства значно зросла, що й визначило його роль у розгортанні беззаконня й сваволі в наступні роки.

Разом із тим апарат адміністративно-командної системи, який дедалі зростав чисельно, забезпечував не тільки свою безпеку, розширення своїх повноважень, а й матеріальні та моральні привілеї. Приймалися спеціальні постанови центральних органів партії про поліпшення побуту відповідальних партійних, радянських і господарських працівників, встановлення їм окладів, що значно перевищували заробітну плату робітників у у промисловості. "Активні партпрацівники" і члени їхніх родин одержували спец-пайки, безплатне житло, персональний транспорт тощо.