Історія України - Коваль М.В. - Розділ VII. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ 1929—1938 рр.

§ 26. Успіхи і труднощі індустріалізації

Нова спроба реалізації комуністичної доктрини

Намагання більшовиків втілити у життя комуністичну доктрину в 1918—1921 рр. обернулися для населення радянських республік громадянською війною і масовим голодом. Після X з'їзду РКП (б) В. І. Ленін припинив спроби побудувати умоглядну конструкцію суспільства, яке могло б функціонувати без ринку. Він оголосив попередню політику "дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо парти, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху".

Одначе Ленін не змінив політичного устрою, який залишався тоталітарним, залишив за державною партією директивний контроль над "командними висотами" економіки й навіть замаскував крах комуністичної доктрини тим, що оголосив попередню економічну політику нібито нав'язаною більшовикам воєнними обставинами,

Після смерті Леніна нова економічна політика довго не утрималася. З середини 20-х рр. більшість лідерів державної партії стала готуватися до повторної спроби реалізувати діючу з 1919 р. партійну програму. Тоталітарний політичний режим вимагав відповідного економічного фундаменту, здатного функціонувати за командами з одного центру. "Командні висоти" економіки не могли розвиватися в обстановці "ринкової стихії". Ця неможливість виявлялась у так званих "кризах НЕПу", що найчастіше набирали форму хлібозаготівельних криз.

Друга спроба реалізації комуністичної доктрини відбувалася під керівництвом генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіна. Оскільки Ленін засудив так званий "воєнний комунізм", вона проходила під іншими гаслами. У першій п'ятирічці це було гасло "побудови економічного фундаменту соціалізму", в другій — "побудови основ соціалізму". Як і перший комуністичний штурм, ця спроба закінчилася масовим голодом і громадянською війною. Сталін спромігся обернути голод собі на користь, використавши його як знаряддя придушення опору селянства, у якого відібрали його власність. Громадянська війна набула іншої, ніж у 1918— 1921 рр., форми — війни тоталітарної держави, керівна верхівка якої виродилась у своєрідну мафіозну структуру, з деморалізованим суспільством. На голови більшовиків, що не бажали змиритися з такою зловісною еволюцією тоталітарного режиму як сталінщина, на "бури жуазних", а потім і робітничо-селянських спеціалістів, на широкі маси трудящих впали небачені репресії. Для України десятиріччя соціально-економічних і політичних перетворень, що почалося з 1929 р., оголошеного Сталіним "роком великого перелому", стало найбільш трагічним у її багатовіковій історії.

Сталінський "стрибок" в індустріалізацію

Підготовка до нової спроби комуністичного штурму розвивалася під гаслами подолання економічної відсталості й перетворення Радянського Союзу у високорозвинуту індустріальну державу. Це були найзручніші гасла, бо справді існувала об'єктивна необхідність у найшвидшій індустріалізації країни.

З-поміж лідерів партії, які бажали покінчити з проголошеною Леніним новою економічною політикою, першими виступили з ідеєю "надіндустріалізації" суперники Сталіна у боротьбі за владу — Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв, Г. О. Зінов'єв. "Індустріалізація" мала здійснюватися за рахунок селянства. Додаткове збільшення темпів промислового розвитку можливе було тільки за рахунок вилучення коштів з сільського господарства.

Проте було очевидним, що "надіндустріалізація" загрожує підвищенням соціальної напруженості в суспільств/. Надто високі темпи промислового будівництва призводили до зниження матеріального добробуту трудящих. У жовтні 1927 р. лівацький курс опозиціонерів було піддано осуду, зокрема в Україні. Було визнано, що максимальне перекачування коштів із сільського господарства в промисловість, яке відстоювали прихильники "надіндустріалізації"; призвело б до політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази самої індустрії. Опозиціонери зазнали поразки й після XV з'їзду ВКП(б) 1927 р. опинилися поза лавами партії. Внутрішньопартійна боротьба закінчилася зміцненням і без того величезної влади генерального секретаря ЦК.

"Надіндустріалізацію" було засуджено, але не відкинуто практику встановлення державою-монополістом завищених цін на промтовари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську продукцію. У політбюро тільки М. І. Бухарін, О. І. Риков та М. П. Томський заперечували проти використання "ножиць" цін. Більшість членів партійного керівництва вважала за доцільне відмовлятися од практики "ножиць" поступово. Йшлося, зокрема, про те, щоб утримати занижені ціни, по яких держава купувала на ринку хліб, до кінця п'ятирічки.

П'ятирічний план було опрацьовано в двох варіантах — відправному й оптимальному (більш напруженому). Середньорічний план приросту промислової продукції планувався: за директивами з'їзду—16%, за відправним варіантом—18%, за оптимальним — понад 20 %• Але всі варіанти п'ятирічного плану залишилися на папері. Події в народному господарстві пішли непередбаченим шляхом. Річ у тім, що селяни не погодилися на занижені ціни й не повезли хліб на ринок. Узимку 1927/28 р. спалахнула хлібозаготівельна криза.

Існувало два виходи з обставин, що склалися. Можна було б підвищити закупівельні ціни на хліб і тим самим — платоспроможний попит селянства на товари широкого вжитку і засоби виробництва. Це неминуче призводило до обмеження витрат на індустріалізацію. У перші два роки після XIX з'їзду партії хлібозаготівельні утруднення ров'язувалися ринком, як того вимагала політика, спрямована на економічну змичку міста з селом.

Сталін та його однодумці в ЦК партії прагнули скористатися іншою можливістю: примусити селян здавати хліб по невигідних для них цінах під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Така економічна політика була вже випробувана під час громадянської війни. Методи адміністративного тиску на селянство, так звані "надзвичайні заходи проти куркуля", стали політичною реальністю.

Запровадження на практиці тиску на селян, аж до кримінального переслідування (ще в 1926 р. було внесено відповідні зміни до кримінальних кодексів РСФРР та УСРР), на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. В Україні за січень — лютий 1928 р. було заготовлено 70 млн. пудів хліба. Проте на партійну організацію республіки надзвичайні заходи, за висловом одного з уповноважених ЦК КП(б)У, "впали як липневий сніг". Деякі керівники республіки мали мужність вказати на падіння авторитету партії серед селянських мас і запитати, що може принести найближче майбутнє, коли й надалі просуватися лінією найменшого опору.

З різким засудженням таких висловлювань виступив секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев. Він наголошував, що надзвичайні заходи врятували суспільство від голоду, бунту в промислових центрах і кризи у промисловості. Постишев не хотів розуміти, що адміністративний тиск на селянство заводить у безвихідь. Це підтвердили найближчі події: взимку 1928/29 р. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася загибеллю частини озимини в Україні та частковим неврожаєм на Північному Кавказі.

Прагнучи врятувати становище, голова Раднаркому СРСР О. І. Риков поставив питання про імпорт від 80 до 100 млн. пудів хліба. Але на політбюро ЦК ВКП(б) йому відповіли, що валюта потрібна для індустріалізації. Коли Риков домовився за кордоном про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах, йому не дозволили й це. Противники НЕПу розраховували на те, що чим гірше стане продовольче постачання, тим простіше буде відмовитися од ринкових закупівель хліба державою й перейти до відверто реквізиційного принципу — продрозкладки.

З 1929 р. партія відмовилася од НЕПу й перейшла до авантюристичної політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним (надлишковим) випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркулюванням) найбільш заможних селянських господарств і примусовим об'єднанням майна всіх інших категорій селянства в колективних господарствах, утворюваних тільки для того, щоб краще здійснювати продрозкладку.

Надзвичайні заходи та їх переростання в політику комуністичного штурму зустріли опір з боку найстаріших членів політбюро — М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського. їхня позиція розглядалася в 1928— 1929 рр. як ухил вправо від політики інших членів політбюро — Й. В. Сталіна та його однодумців К. Є. Ворошилова, М. І. Калініна, В. В. І^уйбишева, В. М. Молотова, Я- Е. Рудзутака. Завдавши поразки групі Бухаріна, більшість політбюро нав'язала Центральному Комітету рішення розпочати з травня 1929 р. чистку партії, що тривала цілий рік. Вичищались усі, хто солідаризувався з "правим ухилом". Під виглядом зміцнення "демократичного централізму" в партійних організаціях і в усьому суспільстві насаджувалася практика беззастережного і бездумного підкорення директивам вищих органів. Водночас із боротьбою проти інакомислячих у партії значно ширші репресії розгорталися в самому суспільстві.

Відміну НЕПу і стрибкоподібне нарощування темпів розвитку промисловості у народногосподарських планах, починаючи з 1928/29 господарського року, іноді виправдовують необхідністю забезпечити найвищі темпи індустріалізації. Запланований генсеком темп зростання промисловості справді був величезний — 37,7 % У середньому за три роки. Одначе грандіозні плани лишилися па папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування. Навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп зростання промислової продукції за роки п'ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7 %, тобто менше запланованого. "Підхльостування" країни, як висловлювався Сталін, не допомагало виконати п'ятирічний план. ,Так, планом передбачалося збільшити видобуток донецького вугілля з 27 до 53 млн. тонн. У ході сталінського "стрибка" завдання Донбасу підвищили до 80 млн, але фактичний видобуток склав у 1933 р. тільки 45 млн тонн. Виплавку чавуну в Україні планувалося збільшити майже утричі, що також виявилося нездійсненним.