Історія України - Коваль М.В. - § 32. Смуга поразок і невдач (червень 1941 — листопад 1942 рр.)

Початок війни

На світанку 22 червня 1941 р. шквал артилерійського вогню, град бомб обрушився на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики і заводи, на мирні міста і села України. Шляхом агресії, віроломно порушивши договір про ненапад, фашистська Німеччина зробила спробу здійснити давно виношувані плани ліквідації Радянського Союзу, поневолення і значною мірою винищення його народів, захоплення, пограбування та колонізації території.

За детально розробленим злочинним гітлерівським урядом планом "Барбаросса" з його ідеєю "блискавичної війни" Німеччина та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 добре озброєних дивізій, що налічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох груп армій: "Північ", "Центр" та "Південь". їхнім завданням було нищівним ударом розгромити головні сили Червоної армії. Зосереджені в західних округах радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєнні велику кількість бойової техніки, але переважно застарілих конструкцій, до того ж багато танків і літаків виявилися несправними, не забезпеченими запасними частинами тощо.

Німецьке командування плекало надію швидко просунутися до найважливіших політичних та економічних центрів європейської частини країни. Групу армій "Південь" було націлено на територію України. Хоча в смузі Київського особливого військового округу радянські війська переважали противника у живій силі в 1,2 раза, за танками — в 5 разів, за літаками — в 2,5 раза, вони через непідготовленість до війни і через некваліфіковане керівництво не змогли відбити ворожого удару.

23 червня 1941 р. берлінське радіо повідомляло на весь світ: "Німецькі війська на всій протяжності східного фронту ведуть успішні воєнні операції проти переважаючих за чисельністю радянських військ. Наш наступ почався з ураганного вогню важкої артилерії. Потім наша доблесна піхота перейшла у наступ і швидко, відповідно до планів нашого командування, просувається у глиб території Радянської Росії, змітаючи все на своєму шляху... Російські війська у більшості знищені або розсіяні і безладно відступають".

І все ж у несприятливій обстановці перших боїв наші воїни проявляли мужність і відвагу. 11 діб вела бій в оточенні 13-та застава Володимир-Волинського прикордонного загону на чолі з лейтенантом О. В. Лопатіним. З 73 прикордонників живими залишилося троє. Особливий героїзм проявив сам командир застави, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Та прикордонники не могли затримати стрімкого просування німецьких мотомеханізованих частин. "Противник відступає, війська завдають ударів, не звертаючи уваги на загони прикордонників, що залишаються обабіч",— доповідало командування однієї з прикордонних частин у штаб І 7-ї німецької армії, що діяла на території України.

Радянські військово-повітряні сили раптовими І влучними ударами німецької авіації були, по суті, виведені з ладу. Адже тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків першої лінії. Ветеран війни 3. Балюк згадував: "Дістався аеродрому, коли його ще бомбили фашисти. На бриючому польоті вони запалили наші літаки, які стояли "підлінійочку", як на параді. А пілоти в цей час були у Львові, відпочивали. Згоріли всі машини до одної". І таке діялося на всіх аеродромах. Причому найбільших втрат зазнали ті частини, де були літаки новітніх конструкцій. Незважаючи на панування у повітрі ворожих літаків, деякі льотчики вступали у нерівні бої з ворогом. Одним з них був Дмитро Кокорєв, який уже в перші години війни зав'язав у небі України бій з новітнім літаком "Мессершміт-110". Раптом у льотчика відмовили кулемети. Не розгубившись, він гвинтом свого літака збив ворожого стерв'ятника.

Відчайдушний опір ворожі війська зустріли і в ряді місць на лінії укріплених районів, що будувалися напередодні війни. Там, де окремі кулеметно-артилерійські частини встигли зайняти напівготові оборонні споруди, агресор був затриманий на певний час і зазнав втрат. У районі Леско—Глинне — Постолів — Тальни (після війни ця територія перейшла до складу Польщі) радянські воїни в оточених ворогом дотах вели бої аж до початку липня, стримуючи наступ 454-ї охоронної дивізії. Один із штабних офіцерів цієї дивізії зазначив, згадуючи ті бої: щоб придушити в 1940 р. французькі доти, німецьким артилеристам треба було зробити 4—5 пострілів, а в Леско для такої операції потрібно було випустити 150 снарядів. Після тижневих боїв командування згаданої дивізії повідомляло в штаб 17-ї армії: "Росіянин виявився витривалим воїном. Навіть залишившись один, він продовжує битися до останку, ведення бою таке ж уміле, як і будівництво позицій".

У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західного фронту, в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. Підкоряючись прийнятій без урахування обстановки директиві Сталіна, що вимагала "оточити і знищити" ворожі війська, контрнаступ проти 1-ї німецької танкової групи повели вісім механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня залишилися, по суті, без танків.

Таким чином, частини Червоної армії, втративши у перших прикордонних боях більшість літаків і танків, не могли вже не тільки наступати, а й успішно оборонятися. Великі маси слабо озброєних і погано керованих військ стали жертвою численних ворожих "котлів", тобто оточень. Письменник Олексій Карток, згадуючи про перші дні війни, писав: "...нічого на світі не було страшніше, ніж оточення. У результаті юрби ошалілих бійців гарячково гасали у пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, які були, якось загубилися в загальному натовпі, що виявився раптом майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли у полон до німців".

Як же могло статися, що Червона армія, як тоді говорили, "улюблене дітище радянського народу", якій він ні в чому не відмовляв, виявилася нездатною дати належну відсіч агресорові, надійно захистити країну?

Відомо, що у передвоєнний час замість того, щоб усіляко посилювати боєздатність Червоної армії, зміцнювати воєнну економіку, Сталін і його оточення, дбаючи про утвердження своєї влади, обрушили найжорстокіші репресії на командний склад армії, позбавивши її понад 40 тис. найдосвідченіших, відданих народові командирів, поміж них 1800 генералів. "Вождь народів", здається, став заложником власної концепції, що Гітлер не наважиться напасти на СРСР до того, як розіб'є Англію, щоб не воювати на два фронти. Під цю "концепцію" підганялася численна розвідувальна інформація радянської розвідки про підготовку Німеччиною агресії. Найсуворіше заборонялося військовим командирам на місцях реагувати на брутальні дії німецьких спецслужб на кордоні, аби, мовляв, не спровокувати агресію. Більше того, вже у переддень війни уряд СРСР у заяві Телеграфного агентства заспокоїв народ, спростувавши вперті чутки про наближення війни з Німеччиною і заявивши про "добрі відносини" з нею. Війська не отримали відповідних наказів, щоб підготуватися до відсічі. У цих та багатьох інших злочинах та прорахунках системи сталінського авторитарного управління і слід шукати справжні причини трагічних невдач у 1941 р.

Внаслідок удару величезної сили для Радянського Союзу створилося надзвичайно скрутне становище. Червоній армії не вдавалося спинити навального натиску ворога. За три тижні вона втратила 850 тис. чоловік, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи стратегічну перевагу, фашисти за три тижні просунулися в глиб радянської території на 360—600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусію, західну частину України та Молдавії.