Історія України - Коваль М.В. - Визволення Лівобережної України та Донбасу

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, перехопити стратегічну ініціативу, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних подій Великої Вітчизняної й другої світової війни. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. Перемога під Курськом закріпила корінний перелом у ході війни. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

Серед солдатів і офіцерів багатьох національностей мужність та стійкість у цій битві виявили й воїни-українці. На другий день наступу фашистів на Курській дузі, 6 липня 1943 р., сержант В. Ф. Черненко з 203-го стрілецького полку вогнем з кулемета знищив кілька десяків гітлерівців. А коли прорвалися ворожі танки, він, обв'язавши себе гранатами, кинувся під один із них. В. Ф. Черненку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У жорстоких повітряних боях за панування в курському небі відкрив свій рахунок збитим літакам уродженець Сумщини льотчик І. М. Кожедуб, знищивши дев'ять ворожих стерв'ятників. Удостоєний у ті дні звання Героя Радянського Союзу, І. М. Кожедуб пізніше став тричі Героєм Радянського Союзу. Усього в ході Курської битви ЗО воїнів-українців отримали це почесне звання.

Перемога під Курськом створила умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Успішно діяли війська Степового фронту на харківському напрямку. Вони охопили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було, нарешті, визволено. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави.

Жорстокі бої розгорнулися у Донбасі. О 6-й годині ранку 18 серпня ураганний вогонь тисяч гармат і мінометів сповістив про перехід радянських військ у наступ проти угруповання німецьких військ, які створили сильну оборону по річці Міус, так званий "Міус-фронт". Годину п'ятнадцять хвилин смертоносний вогонь бушував на позиціях німців, які вважалися неприступними. Рішучі дії радянських воїнів врятували багато міст і сіл, промислових об'єктів від цілковитого знищення, хоч окупанти, виконуючи директиву про тотальне зруйнування Донбасу, все-таки встигли завдати величезних втрат. Нарощуючи темпи наступу, Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (тепер Донецьк), а 22 вересня завершила очищення від нього Донбасу.

Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. "Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його",— самовпевнено заявляв Гітлер.

21 вересня першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-ї армії. У районі Великого Букрина почали переправлятися танкісти 3-ї гвардійської танкової армії. Одночасно Дніпро був форсований на ділянці Дніпропетровськ — Запоріжжя, в районі Канева і Кременчука.

Воїни багатьох національностей під час битви за Дніпро виявили мужність і героїзм в ім'я свободи українського народу. Тими днями країна дізналася про подвиг чотирьох юнаків-розвідників В. М. Іванова, В. А. Сисолятіна, М. Є. Петухова та І. Д. Семенова, які першими форсували Дніпро. Першими ж у цій операції вони були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Армії допомагали тисячі місцевих селян. Мати двох воїнів Червоної армії О. П. Тригуб на човні ночами переправляла під вогнем ворога бійців 240-ї стрілецької дивізії. Так само рибалка Д. С. Левковець та його дружина протягом трьох діб без сну та відпочинку перевезли на своєму човні десятки десантників.

Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від німців столиці України Києва. Ще 29 вересня 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед Воронезьким (1-м Українським) фронтом і його командуючим генералом М. Ф. Ватутіним завдання зосередити зусилля на київському напрямку і, взаємодіючи з частинами Центрального (Білоруського) фронту (командуючий генерал К. К. Рокоссовський), ліквідувати угруповання ворога в районі Києва, визволити місто.

Спочатку було вирішено завдати удару на південь від Києва — з району Великого Букрина, а допоміжний — з Лютезького плацдарму північніше міста. Бої були такими важкими, що у воронках замість води стояла кров. Але ворожу оборону з Букринського плацдарму прорвати не вдалося. Зрештою ділянку наступу було перенесено: вирішальним став Лютезький плацдарм з обходом військами Києва з північного заходу. Наприкінці жовтня та на початку листопада 1943 р. в абсолютній таємниці було завершено складне перегрупування військ з лівого на праве крило фронту.

З листопада після артилерійської підготовки і ударів авіації почався наступ радянських військ на північ від Києва. Удар був раптовим для противника. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях міста, а потім перемістилися в центр. Пройшовши крізь бойові порядки ворога, дві групи розвідників під командуванням капітана Н. П. Андреева і лейтенанта Г. П. Саморукова підняли червоні прапори у центрі

Києва. Першим пробився з боєм у центр міста 207-й танковий батальйон 22-ї гвардійської бригади під командуванням капітана Д. А. Чумаченка. На Хрещатику танкісти об'єдналися з воїнами 21-го стрілецького полку. Шлях їм показував командир танкового розвідувального взводу гвардії старшина Н. М. Шолуденко, який загинув у бою. Відважному синові України було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

О 4-й годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено від ворога.

Бої за Київ були настільки кривавими, що після здобуття міста з навколишніх сіл терміново формувалися похоронні команди з підлітків на допомогу штатним, армійським, які не справлялися з роботою,— земля була буквально вкрита трупами загиблих. 16—17-річних хлопців нашвидкуруч мобілізували "польові військкомати" і спішно кидали на передову як поповнення поріділих частин діючої армії. Не навчені військовій справі, не обмундировані (часто у домашніх фуфайках і черевиках), не озброєні належним чином (не в кожного була і гвинтівка!), навіть без солдатських "смертних жетонів", зате "прикриті" з тилу загороджувальними загонами з кулеметами, вони ставали зручною мішенню для німецьких гармат і кулеметів. У такий спосіб, вважалося, вони спокутують "провину окупації".

У наступні дні Червона армія визволила Житомир.

1 тут несподівано для радянських військ наприкінці листопада їх контратакували в районі Бердичів — Фастів німецькі танкові частини. Удар був настільки сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень, Радомишль. Радянські війська зазнали значних втрат. І до сьогодні залишаються невідомими обставини цієї замовчуваної в історичній літературі трагедії. Автори деяких мемуарів нарікають на... тумани, інші — на розвідку, на виснаженість радянських військ від наступальних дій" на відставання тилів тощо. А дехто навіть натякає на те, що німці, мовляв, чи не умисно залишили в Житомирі цілий залізничний состав спирту, Хоча загалом ясно, що мало місце чергове серйозне упущення радянського командування. Ціною великої крові воїнів його вдалося компенсувати (вкотре вже)).

Воїни виявили видатну звитягу, відбиваючи німець* кий контрнаступ, рятуючи Київ. У ті дні, блокована в кар'єрах Коростеня, подвиг героїв Бреста повторила,

почали операцію з метою оточення і ліквідації угруповання.

Незважаючи на відчайдушний опір ворога, 28 січня радянські війська замкнули кільце оточення. В ньому виявилося понад 10 дивізій, усього близько 80 тис. чоловік, багато гармат, мінометів, танків. Німці, намагаючись за- будь-яку ціну вирватися з оточення, вели жорстокі бої на його зовнішньому фронті. Але кільце оточення стискалося дедалі дужче. Коли 8 лютого німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію, Червона армія почала розгром цього угруповання. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні.

Перемога під Корсунем-Шевченківським відкрила шлях Червоній армії на Правобережжя. Війська 1-го Українського фронту провели Луцько-Рівненську операцію і 2 лютого 1944 р. визволили від німців Луцьк і Рівне. Успішне здійснення цієї операції дало можливість у березні визволити від ворога Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінницю. Водночас війська 2-го Українського фронту перейшли у наступ на умансько-ботошан-ському напрямку і, форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшли 25 березня 1944 р., тобто на 1009-й день війни, на державний кордон з Румунією. Бойові дії було перенесено на територію цієї союзниці Німеччини.

Успішно розгортали наступ війська 3-го і 4-го Українських фронтів, які завдали тяжких поразок німецьким військам у районі Кривого Рогу — Нікополя та Березне-гуватого — Снігурівки і 13 березня визволили Херсон, 28 березня — Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобули Одесу. У ході бойових дій на території УРСР Червона армія просунулася на 200—400 км.

З виходом радянських військ до Одеси й Дніпропетровського лиману створилися сприятливі умови для розгрому кримського угруповання ворога і визволення півострова. Крим утримувала 17-та німецька армія. Вона налічувала майже 200 тис. чоловік й була добре озброєна. 8 квітня після тривалої артилерійської та авіаційної підготовки війська 4-го Українського фронту і Окремої Приморської армії перейшли в наступ і 13 квітня здобули Сімферополь. 5 травня почався штурм Севастопольських укріплень. Дев'ять годин тривали жорстокі бої за ключову позицію німців — Сапун-гору. 9 травня 1944 р. радянські воїни, форсувавши Північну

група солдатів і офіцерів. До останнього подиху в палаючому Т-34 захищав станцію Чоповичі екіпаж лейтенанта В. Вайсера. За якихось три дні танкісти й артилеристи знищили близько 200 німецьких танків. Відбивши контрнаступ, просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали і на півдні республіки. У ході тримісячних боїв війська 2-го і 3-го Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога і 14 жовтня 1943 р. визволили Запоріжжя. 25 жовтня став вільним Дніпропетровськ.

Перемога радянських військ у битві за Дніпро знаменувала собою завершення корінного перелому в радянсько-німецькій війні. 1943 рік став для українського народу передоднем остаточного визволення України від загарбників.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які плани виношувалися фашистами щодо запровадження на окупованій території України "нового порядку"? В чому суть окупаційного режиму? 2. Розкажіть про розгортання основних дій партизанських формувань та антифашистського підпілля в Україні. 3. Розкрийте на конкретних фактах трудовий подвиг українських робітників, колгоспників та інтелігенції у радянському тилу. 4. Дайте загальну характеристику бойових дій за визволення України в 1943 р. Розкрийте значення битви за Дніпро. 5. Покажіть на карті територію України, визволену радянськими військами наприкінці 1943 р.