Історія України - Коваль М.В. - Господарсько-політичні завдання республіки

Із завершенням воєнного періоду політичне керівництво країни на чолі зі Сталіним повернулося до сформульованого ще у передвоєнний час положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Висунення такої мети перед народом тоді, коли країна ще не отямилася від виснажливої та руйнівної війни, було явним безглуздям.

Партійну організацію, а певний час і уряд республіки очолював М. С. Хрущов, якому судилося залишити помітний слід в її історії. Енергійний і цілеспрямований, хоча й неодномірний політичний діяч, він користувався авторитетом серед населення, багато робив для відбудови та розвитку господарства. Разом із тим М. С. Хрущов уособлював командно-адміністративну систему, диктаторський спосіб управління, був прибічником номенклатурного добору керівних кадрів, хибував на незважені, волюнтаристські рішення. І це не могло не позначитися суперечливо на стані суспільства.

У першому повоєнному п'ятирічному плані економічного розвитку головна увага приділялася відбудові й дальшому розвиткові промисловості, ставилося завдання довести валовий показник промисловості до рівня 1940 р., навіть перевершити його. В основу концепції відбудови економіки було покладено ідею "відродження", яка на місцях тлумачилася буквально: відбудувати все "як було до війни". Звужене розуміння процесу відбудови, коли віддавалася перевага кількісним показникам перед якісними, не сприяло технологічному оновленню економіки, насамперед промисловості, хоча деякий ефект модернізації дало використання обладнайня, отриманого як репарації після капітуляції Німеччини.

Ще один шанс на технологічний прорив було упущено, коли Сталін категорично відкинув американський "план Маршалла", за допомогою якого країни Західної Європи, що також постраждали від війни, швидко відшкодували втрати, стали на шлях технічної революції. Увага дедалі більше акцентувалася на посиленому розвитку оборонної та видобувної галузей промисловості, що призвело до надмірного розбухання "оборонки" за рахунок інших галузей економіки, передусім сільського господарства та легкої промисловості, а також до виснаження природних ресурсів. Ці перекоси, закладені в економічну стратегію в повоєнні роки, зумовили її безперспективність у наступні десятиріччя.

Особливих труднощів зазнавало суспільне і господарське життя в західних областях України. Нехтуючи специфіку в історичному та соціально-економічному розвиткові краю, партійні та радянські органи вдавалися до тоталітарних способів нового форсованого втягнення в єдине русло суспільного життя всієї України, Радянського Союзу. При цьому застосовувалися жорсткі, навіть репресивні методи. Мали місце серйозні збочення у кадровій політиці. Керівні та відповідальні партійні і радянські працівники, які добиралися в східних областях (а їх прибуло у 1944—45 рр. 84 тис, тоді як місцевих висуванців було тільки 28 тис), далеко не завжди виявлялися підготовленими для роботи в Західній Україні, були орієнтовані на використання жорстоких, аж до репресій, командно-натискних методів. Лейтенант Червоної армії комуніст П. І. Куролесін, який служив у Львові, звернувся до першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова з листом, у якому висловив обурення і протест проти дій місцевих властей. Зокрема, він писав: "Товаришу Хрущов! Я тепер нічого не можу розібрати, бо робиться, як розумію, не по-радянському, а проти Радянської влади, а саме: людей б'ють, займаються мародерством населення. Коли роблять облави, то забирають старих жінок, у яких навряд чи є хоч якісь документи, і створюється недобре враження про радянську владу, в селі учиняється суцільний плач".

На тлі цих збочень сталінщини тьмяніло й те добре, що робилося для населення західного регіону. Адже його визнали в республіці пріоритетним. При РНК УРСР та наркоматах було створено відділи західних областей. Цим областям у першочерговому порядку і в необхідній кількості постачалося промислове обладнання для проведення індустріалізації, сільськогосподарська техніка, будівельні матеріали тощо.

Але відбудовні процеси гальмувалися цілком природною негативною реакцією населення на репресії. А це використовувалося оунівським підпіллям. У свою чергу радянські органи дії проти ОУН—УПА безпідставно поширювали мало не на все населення. Роздмухувалася братовбивча громадянська війна, втягувався в її кривавий вир усе ширший прошарок людей. За офіційними (вочевидь, значно применшеними) даними понад 200 тис. жителів західних областей України було депортовано.

Після розгрому основних сил УПА восени 1944 — навесні 1945 рр. почався другий етап боротьби. Закордонний провід ОУН на чолі з Бандерою, що перебував на території Західної Німеччини, приймає рішення про виведення з України до Німеччини та Австрії груп УПА. Восени 1945 і навесні 1946 р. з цією метою провадяться два рейди по території Словаччини. А протягом 1947—1948 рр. тим же маршрутом—ще кілька великих рейдів.

Водночас уживаються заходи до розгалуження та зміцнення на західноукраїнському терені нелегальної мережі ОУН, учасниками якої були вчорашні вояки УПА, а також численні добровольці-підпільники, як молодь, так і люди похилого віку, переважно жителі сіл. Підпорою їм була уніатська церква, священнослужителі якої дуже часто були учасниками оунівського підпілля. Це було однією з причин ліквідації уніатської церкви властями, що справило вкрай негативне враження на населення, дуже схильне до уніатської віри.

Про масштаби антирадянського опору можна судити з таких даних: за час з 1 липня 1949 р. бандерівським підпіллям на території 13 областей України, зокрема Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, проведено 3190 збройних акцій. Усього ж упродовж 1944—1952 рр. вчинено їх 14,5 тис Об'єктами терористичних акцій ставали люди, прорадянська діяльність яких суперечила лінії ОУН—УПА і вважалася "зрадою Україні". Ці каральні дії чинила бандерівська "Служба безпеки" (СБ). Заложниками відступників ставали їхні родини, включаючи малих дітей, майно забиралося, а хату спалювали. У лютому 1946 р. бандерівське підпілля спричинило фактичне бойкотування виборів до Верховної Ради СРСР.

Небажання і невміння тоталітарно мислячих протиборствуючих сил шукати політичні засоби розв'язання громадянського конфлікту, покладання надій на силові прийоми призвело до ще більшого ускладнення обстановки в Західній Україні. За умов загострення напруження в світі, початку "холодної війни", з одного боку, й утвердження всевладдя органів держбезпеки у краї — з другого, обстановка "розгулу сил націоналістичної контрреволюції" у сполученні з "втручанням західних спецслужб" дала підстави беріївській каральній машині розгорнути свої титанічні можливості на повну потужність. Органи держбезпеки та внутрішніх справ діяли, грубо нехтуючи будь-які норми законності. Своїм завданням вони вважали не тільки знешкодження збройного опору ОУН—УПА, а й залякування населення. І це робилося методами грубого тиску: оголошенням сіл "бандитськими", фальсифікаціями карних справ, прилюдним демонструванням вбитих повстанців, спаленням та вирубуванням лісових масивів тощо.

Використовувався весь багатющий досвід "таємної війни", навіть створення псевдобандерівських загонів чи боївок для полегшення розкриття справжніх бандерівських схованок. Є незаперечні дані про те, що і есбіс-ти, у свою чергу, створювали "лжеенкаведистські" спецбоївки для виявлення та знешкодження прибічників радянської влади, бійців винищувальних батальйонів, "сексотів" тощо. Отож, підступність і жорстокість у цій громадянській війні були обопільними. Для здійснення заходів по блокуванню, замиренню "бунтівних районів" широко використовувалися і війська Прикарпатського округу, що розміщувалися широким архіпелагом гарнізонів. Усього в боях проти бандерівських формувань загинуло приблизно 22 тис. військовослужбовців Червоної армії, прикордонних та внутрішніх військ.

Як засіб боротьби проти бандерівщини широко застосовувалися масові депортації селян. До Сибіру, Далекого Сходу, інших східних країв було примусово вивезено 65 906 родин або 203 662 особи т. зв. "бандпо-собників", тобто людей, які навіть і під загрозою зброї надавали повстанцям притулок або харч.

Навіть стислий огляд того, що коїлося в 1944— 1951 рр. у західноукраїнському краї, не може не викликати почуття жаху. Органи державного управління існували, по суті, лише в містах та містечках. На селі трималася незрима, але цупка влада ОУН.

Спад бандерівського руху можна пояснити тим, що сили його були вкрай підірвані у боротьбі проти радянської влади. До всього, населення, що підтримувало повстанців, втрачало віру в реалізацію ідеї "самостійної України", сподівалося на припинення, зрештою, братовбивчої війни. У березні 1950 р. загинув головнокомандуючий УПА Р. Шухевич (Чупринка). Його наступником був призначений В. Кук (Леміш), який був, зрештою, заарештований органами МДБ УРСР. Повстанський рух виявився обезглавлений і розрізнений.

Дестабілізацію політичної обстановки в краї посилював міжнаціональний розбрат, що переріс у криваву різню, її жертвами стали понад 40 тис. поляків і майже стільки ж українців. Спробою розв'язання цієї проблеми було переселення з Польщі в Україну 483 тис. українців і з України до Польщі — 810 тис. поляків.