Історія України - Коваль М.В. - Проголошення суверенітету і незалежності України

Здобуття суверенітету кожної держави — це перший її крок у досягненні свободи й незалежності, крок до соціально-економічного та духовного прогресу, благополуччя й добробуту народу. Україна стала на цей шлях після того, як переконалася, що центр, загальносоюзні органи і відомства відверто прагнуть і надалі диктувати республікам колишнього СРСР свої закони, зберігати у відносинах з ними панівне становище, хазяйнувати тут, як у колоніях.

Виходячи з цього та виражаючи волю й прагнення українського народу, Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, який відповідає споконвічним інтересам усього народу республіки. Його, згідно з Декларацією, становлять громадяни України всіх національностей, повага до прав яких зафіксована в цьому документі.

Декларація проголосила державний суверенітет України, невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неділи-мість влади республіки в межах її території. В цьому документі закріплюється виключне право народу України по володінню, використанню й розпорядженню національним багатствами республіки. Самостійно встановлюючи порядок організації охорони природи на своїй території, Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, здоров'я його молодого покоління.

У розділі про культурний розвиток Декларація проголошує самостійність України у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республіки, право на вільний національно-культурний розвиток. Україна виявляє також турботу про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами республіки.

Україна, згідно з Декларацією, має право на власні Збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України. Визначається також порядок проходження військової служби громадянами республіки та урочисто проголошується мирна зовнішня політика і постійний нейтралітет, активне сприяння зміцненню загального миру і міжнародної безпеки. Україна є суб'єктом міжнародного права, вона здійснює безпосередні відносини з іншими державами, визнає переваги загальнолюдських цінностей над класовими.

Ідеї Декларації зі схваленням сприйнято в усіх куточках України, вони позначилися на зближенні різних політичних сил, партій і рухів.

Одним із свідчень суверенності України стали переговори між нею та іншими республіками про економічне та політичне співробітництво, відносини в духовній сфері.

Важливою подією стало підписання 19 листопада 1990 р. Договору між суверенною Україною й суверенною Росією, який має служити зміцненню їхнього всебічного співробітництва. Уперше вони підписали такий важливий документ не через центр, не за вказівкою згори, а за взаємною домовленістю їхніх Верховних Рад і урядів. У Договорі проголошено, що відносини між обома республіками мають розвиватися на основі рівності, добросусідства й невтручання у внутрішні справи одна одної. Подібні договори, міжурядові угоди Україна майже одночасно уклала також з Білорусією, Узбекистаном, Туркменією, Казахстаном, Латвією, Грузією та іншими колишніми республіками СРСР.

Дальший поступ до свободи й незалежності республіки було прискорено в зв'язку зі спробою державного перевороту 19—21 серпня 1991 р., коли група керівних партійних і державних діячів спробувала загальмувати демократичні процеси, відкинути всю країну назад — до брежнєвського лихоліття, а то й сталінщини.

Така небезпека загрожувала й суверенній Україні. Ось чому скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України розглянула одне, але надзвичайно важливе для дальшої долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, яких необхідно вжити, щоб не допустити можливості повторення подібного в майбутньому. Головним, справді історичним наслідком роботи сесії було проголошення Акту незалежності України.

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., зазначалося в цьому Акті,—

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує

незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Отже, день 24 серпня 1991 р. став поворотним, він відкрив нову еру в історії України.

В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про власність Компартії України та КПРС на території України, Указ про припинення діяльності КПУ тощо.

На черговій сесії Верховної Ради України, яка розпочала свою роботу на початку вересня 1991 р., найбільш консервативна частина депутатів ще раз спробувала перешкодити прийняттю рішень, які б сприяли демократичним перетворенням суспільства. Але їхні зусилля виявилися марними. Події, пов'язані зі спробою державного перевороту, з одного боку, диференціювали, а з другого — об'єднали багатьох членів Верховної Ради, що знайшло найпомітніший вияв у заяві компартійної групи депутатської більшості про саморозпуск.

Проте розгубленість партократів тривала недовго. Адже багато відповідальних посад — як загальнодержавних, так і на місцях — продовжували посідати або контролювати вчорашні керівники забороненої компартії. Вони ж знаходилися в повній недоторканості й у Верховній Раді, де знову гальмували прогресивні рішення парламенту. А 26 жовтня 1991 р. колишні функціонери КПУ провели в Києві установчий з'їзд нової партії, назвавши її Соціалістичною партією України (СПУ), яка бере курс на побудову соціалізму. В роботі з'їзду взяли участь 287 делегатів, які представляли 60 тис. своїх ідейних однодумців У 22 областях республіки та Кримській АРСР. Серед делегатів було 44 робітники, ЗО трудівників села, 212 представників інтелігенції та інших верств населення, зокрема 42 делегати від молоді і 25 — від жінок. З'їзд прийняв (за основу) статут СПУ, а також програмну заяву, обрав керівні органи — Політичну раду, Президію, Оргбюро СПУ та Контрольну комісію. Головою ради обрано О. О. Мороза.

1 грудня 1991 р. сталася подія справді історичної ваги: понад 90 відсотків громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, незважаючи на шалений опір імперських структур колишнього СРСР, висловилися за те, щоб Україна була незалежною. Нагадаємо, що це була третя спроба здобути незалежність. Перша під керівництвом Б. Хмельницького у 1648—1654 рр., друга — під керівництвом М. Грушевського та В. Винниченка у 1917—1919 рр. Третя — цього разу, в 1991 р., й будемо сподіватися, що вже остання. Отже, здійснилася віковічна мрія українського народу. На політичній карті світу з'явилася нова самостійна держава. Того ж дня голосами понад 61 % виборців, які взяли участь у голосуванні, що становило понад половину включених у списки виборців, президентом України обрано Л. М. Кравчука.

Представники тих кіл, що ми їх називаємо демократичними, не здобули переконливих результатів на виборах президента України, за винятком В. М. Чорновола. Це пояснюється, насамперед, розпорошенням їхніх сил, чварами й протистоянням у їхньому середовищі.

Після схвалення народом незалежності України й виборів її Президента у країні в цілому, в республіці зокрема створилася якісно нова ситуація. Наслідки Всеукраїнського референдуму прискорили остаточне зруйнування влади центру над республіками країни, поховали будь-яку надію на відтворення Союзу.

За цих умов керівництво України, республіки Беларусь та РРФСР виявило сміливу й життєво важливу ініціативу. Зібравшись на початку грудня 1991 р. в Мінську, вони відзначили, що об'єктивний процес виходу республік зі складу Союзу PCP і утворення незалежних держав став реальним фактом, отже, СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Президент України Л. М. Кравчук, Президент РРФСР Б. М. Єльцин і Голова Верховної Ради Республіки Беларусь С. С. Шушкевич констатували також, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного зниження життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох регіонах колишнього СРСР.

Виходячи з цього, вони 8 грудня 1991 р. підписали Угоду про створення співдружності незалежних держав (СНД), до якої можуть приєднатися як члени колишнього Союзу PCP, так і інші країни, які поділяють цілі і принципи цієї угоди.

Вже 21 грудня того року, зібравшись в Алма-Аті, про свою відданість цілям і принципам Угоди про створення СНД від імені своїх народів заявили вищі керівники Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану. З того дня ці республіки ввійшли до складу СНД, яка зросла до 11 держав.

Та не все на цьому шляху відразу набуло позитивного вирішення. Насамперед, Угода про СНД автоматично не усувала суперечностей, які існували по ряду питань між колишніми республіками. Так, уже в перші дні загострилися суперечки, насамперед між Росією і Україною, з питання про спільні заходи щодо ядерної зброї. Приводом для цього стала доля Чорноморського флоту. Дискусії розпочалися й з інших проблем. Отже, Угода про утворення СНД виявилася швидше політичною декларацією, ніж реальним договором.

Такими були події, що знаменували собою новий етап розвитику національно-визвольного, демократичного руху в Україні. Відбулися помітні зміни у суспільно-політичному житті, розвитку української мови, взаємовідносинах між владою і церквою, у зростанні національного самоусвідомлення. Дедалі вільніше стало дихати в українському домі, в якому спільно проживають люди багатьох національностей. Було затверджено такі державні символи України як синьо-жовтий прапор, гімн "Ще не вмерла Україна" та герб у вигляді тризуба. Все це започаткувало епоху реального прямування суверенної і незалежної України до статусу великої європейської, а отже й світової держави.

Проголошення Україною свого суверенітету і незалежності викликало в світі надзвичайно позитивну реакцію. За короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато які з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для нашого народу час подали Україні помітну гуманітарну допомогу. За станом на початок березня 1992 р. 104 країни світу визнали незалежний; статус нашої держави, а 47 — встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. На основі опрацювання тексту параграфа випишіть найважливіші факти і події, які свідчать про зростання національної свідомості українського народу. Чому спостерігаються відмінності процесу поширення національної свідомості в різних регіонах України? 2. використовуючи свої знання і спостереження, підготуйте повідомлення на тему: "Негативні наслідки мовної політики Україні у 70—80-ті рр. та шляхи їх подолання в сучасних умовах". 3. Розкрийте місце і значення прийнятих Верховною Радою "Декларації про державний суверенітет України" та "Акту про незалежність України" в історії української державної ідеї. 4. Розкажіть про Всеукраїнський референдум та вибори Президент* України і грудня 1991 р. В чому полягає значення цих подій? 5. Назвіть найважливіші положення Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Що, на вашу думку, ця Угода дає Україні?