Історія України - Лазарович М.В. - Під турецьким протекторатом

Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя, Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвердивши по життєвий характер гетьманства П.Дорошенка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об'єднувати у своєму складі всі українські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав Петро Суховій, обраний "запорізьким гетьманом" (1668—1669). Декларуючи ідею незалежності козацької України від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669р. замість П.Суховія від імені частини правобережних полків новим гетьманом було проголошено уманського полковника Михайла Ханепка (1669—1674), який виступав прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супротивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: "Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють".

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних противників на Правобережжі, П.Дорошенко змушений був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того залишатися " в братерському союзі", щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викликала пасивність турецького сул та на щодо допомоги у справі відновлення територіальної цілісності Української держави. Тому він робить ще одну спробу порозуміння з польським урядом. До сер. 1670 р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект українсько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав встановлення конфедеративного зв'язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся — кордон мав проходити по р. Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти утвердженню незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й козацтва, Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато скромніші умови підданства. Вона визнала останнього правобережним гетьманом і 2 вересня підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на поч. червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100— 120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. Його основними положеннями були: 1) визнання Польщею Української держави " в старих кордонах". З її території виводилися всі польські залоги; 2) Поділля з Кам'янцем і частина Галичини з Чортковом відходили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови "статечної поведінки "; 4) Польща зобов'язувалася сплатити Туреччині контрибуцію та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої, яка до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непокоїла також поведінка Туреччини, яка почала домагатися зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з другого, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася в згарища і руїни. Населення сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.Дорошенка.