Історія України - Лазарович М.В. - 14.2. Український визвольний рух

Польща, незважаючи на домінування серед її певних політичних кіл відверто шовіністичних настроїв, все ж залишалася державою європейською, на конституційних засадах. Тому українці тут попри свій статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчизники в СРСР. Зокрема, вони мали можливість, хоч і обмежену, чинити опір чи принаймні протестувати проти порушення своїх прав. Репресії в Польській державі ніколи не набирали такого характеру і масштабів, як комуністичні "чистки" в Радянському Союзі. Політична палітра західноукраїнського суспільства нараховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідеологічних переконань — від крайніх лівих до крайніх правих. Загалом, у визвольному русі західних українців проти польського панування в міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична.

Легальна течія

Легальну течію насамперед представляла стабільніша частина суспільства: старше покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. "Легалісти" прагнули до державної незалежності, але вважали, щодо її здобуття потрібно наполегливо готуватися. Тому зосередили свої зусилля на збереженні та роз витку дотеперішніх здобутків. Для цього вони широко використовували парламент, пресу, віча, підтримували кооперативний рух та національне шкільництво, сприяли розгортанню мережі українських партій та організацій.

Наймасовішим та найвпливовішим серед партій "легального сектору" було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно утворилося в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою дрібніших організацій і було спадкоємцем довоєнної Національно-демократичної партії. УНДО виступало за незалежність України та конституційну демократію, підтримувало політику "органічного розвитку", яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під впливом УНДО, як партії західноукраїнської еліти, перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, у т. ч. й найвпливовіша газета "Діло", яка, по суті, стала його неофіційним органом. До провідних лідерів об'єднання належали Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький, М. Рудницька, І. Кедрин (Рудницький).

Головним виразником соціалістичних тенденцій у західноукраїнському суспільстві виступала найстаріша серед українських партій — Радикальна. її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі. У 1926 р. вона об'єдналася з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині, утворивши спільну Українську соціалістичну радикальну партію. УСРП обстоювала право націй на самовизначення й утворення на цій основі незалежної соборної України, засуджувала антиукраїнську політику Польщі та Радянського Союзу, закликала до справедливого поділу земель серед селянства, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від держави. Партія видавала тижневик "Громадський голос"; у 1931 р. вступила в П Соціалістичний Інтернаціонал. її очолювали Л.Бачинський, І.Макух, Д.Ладика.

Що ж до інших партій, то вони були невеликими, слабкими й нерідко схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них Українська католицька партія (1931 р. вона змінила спою назву на Українську народну обнову) єпископа Г.Хомишината публіциста О.Назарука — проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині та безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального консерватизму. На Волині лінії на співпрацю з польським урядом дотримувалися українські політичні емігранти з Центральної і Східної України ("уенррівці"), які стали основою для створення в 1931 р. проурядової української партії — Волинського українського об'єднання. Його очолювали колишні соратники С.Петлюри П.Певний, С.Тимошенко і С.Скрипник (майбутній патріарх УЛПЦ Мстислав). Москвофіли, що переживали тотальний занепад, намагалися вийти з кризи шляхом об'єднання в 1931 р. двох своїх партій — Руської селянської та Руської аграрної — водну. Але й це не врятувало становища: число їхніх рядових членів, які переходили в українські партії, чимраз збільшувалося. Невеликий вплив мала й Українська соціал-демократична партія, що після примусового розпуску в 1924 р. за пропаганду комуністичних ідей відновила свою діяльність у 1929 р. під керівництвом М.Ганкевича і орієнтувалася головним чином на міське робітництво, пропагуючи гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України.

Важливою ланкою діяльності "легального сектору", зокрема центристських партій на чолі з УНДО, були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство "Просвіта" підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило цілу низку курсів. У 1938 р. йому підпорядковувалися 84 філії (повітові осередки), 3208читалень, 2066 театральних гуртків, 1105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки "Молодої "Просвіти"" та 776 інших (страхових, спортивних, ігрових), 2997 бібліотек, у яких було 597 834 книжки. Товариство згуртувало бл. півмільйона членів. Активними були й інші організації. "Союз українок", об'єднуючи в 1930 р.

45 тис. українського жіноцтва, здійснював широку благодійну, освітню та культурну діяльність. Товариство "Рідна школа", кількість членів якого зросла з б тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р., на проти вагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Продовжували функціонувати молодіжні організації "Сокіл", "Луг" (колишня "Січ"), "Пласт" та ін., що виховували у своїх членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично. Всі ці організації діяли під невсипущим оком польських спецслужб, що шукали найменших зачіпок для їх закриття. Зокрема, у 1930 р. було заборонено діяльність "Пласту", який звинуватили у розсадництві націоналізму.

Певних успіхів удалося добитися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до вузів, які існували на території Польської держави, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет (УГУ) у Львові. Він функціонував у 1921—1925 pp. Університет мав філософський, правничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був відомий літературознавець і пост Василь Щурат. Лекції читали такі відомі вчені, як історик І.Крип'якевич, психолог С.Балей, хімік Є.Голіцинський, правник В.Левицький та ін. Фінансування діяльності підпільного університету здійснювалося за рахунок студентів і благодійних пожертвувань.

Здобування освіти супроводжувалося трусами, облавами і навіть арештами. Ректор В.Щурат був ув'язнений у жовтні 1921 р. і відсидів у буцегарні 3 місяці. Не милували й студентів — окремі з них пробули у в'язниці більше року. Тому лекції і семінари відбувалися в незвичних умовах: у підвалах, приватних приміщеннях,зугарну погоду — на природі. Про якість знань, які давав університет, свідчить той факт, що вищі навчальні заклади Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини зараховували його студентам роки навчання в підпіллі. У1925 р. через переслідування польської влади та матеріальну скруту Український таємний університет припинив своє існування. Його діяльність, хоч і короткотривала, стала прикладом самовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до знань і науки.

Крім "катакомбного", як його називали, університету у Львові, у 1922—1925 pp. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. У1928 р. Львівська греко-католицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало наукові праці, утримувало велику бібліотеку, три музеї і два дослідницькі інститути. Його членами були понад 200 науковців, серед яких літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, історики І.Крип'якевич, С.Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф.Колеса, математик і фізик В. Левицький. Свідченням високого академічного статусу Товариства була згода на обрання дійсними членами НТШ таких всесвітньо відомих вчених, як фізики А.Ейнштейн, М.Планк, А.Йоффе, математики Д .Гільберт, Ф.Клейн та ін.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом "Спирайся на власні сили". Вже в перші повоєнні роки було істотно розширено існуючу мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Найбільші з них — "Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля" та ін. розгорнули свої філії по всій Галичині (на північно-західних українських землях кооперативний рух не набрав таких масштабів). Кооперація дала поштовх впровадженню нових способів господарювання та техніки серед українського селянства, створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. й за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому покращенню економічного становища його мешканців. Об'єднуючи напередодні Другої світової війни лише в одній Галичині 4000 кооперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польськими господарськими організаціями, хоча й зазнавав постійної дискримінації. Він забезпечив роботою бл. 15 тис. українців, насамперед ветеранів визвольних змагань та українську інтелігенцію, які в умовах польської окупації не мали можливості праце влаштуватися. Таким чином кооперативний рух не тільки сприяв розвитку економіки, а й став засобом економічного самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався у міжвоєнне двадцятиліття. У цьому неабияка заслуга її глави митрополита Андрія Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних юнаків та дівчат, допомагаючи їм здобути освіту. У Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам. Митрополит Андрей був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва. Лише Церковному (згодом Національному) музею він у 1931 р. передав колекцію із 9880 предметів. Серед них — рукописи XV—XVIII ст., стародруки, архівні матеріали, ікони, твори живопису і графіки, речі культового призначення. Заходами А.Шептицького збудовано багато храмів та монастирів. Напередодні Другої світової війни в Західній Україні було 4400 церков та каплиць греко-католицького обряду. Діяли Богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Греко-католицька церква мала також 9 друкованих періодичних видань.

Отже, "легальний сектор" українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного життя — від виробництва сільськогосподарської продукції але до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки цьому вдалося розбудувати, насамперед на східно-галицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну "державу в державі". Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, але й до певної міри примножити їх.