Історія України - Лазарович М.В. - Початок "відлиги"

16.1. Десятиліття контрольованого лібералізму

Смерть Й.Сталіна, що сталася 5 березня 1953 р., породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве покращення їхнього становища. До певної міри ці надії справдилися. Дійсно, такого розгнузданого терору, який мав місце при Сталіні, вже не було. Однак СРСР і падалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини. Загалом наступні три десятиліття після смерті Сталіна умовно можна поділити на два періоди, які істотно відрізнялися між собою і за тривалістю, і за суттю. Перший — період відносної лібералізації — т. зв. відлига, коли частина кремлівської верхівки на чолі з М.Хрущовим пробувала частково реформувати тоталітарну систему, щоб подовжити її життєздатність. Другий період, по суті, являв собою неосталінізм, який характеризувався політичною та ідеологічною реакцією, прогресуючим занепадом і розкладом тоталітарної системи.

Початок "відлиги"

Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення. Сам Л.Берія, якого незабаром стратили, звинувативши у прагненнях захопити владу, "відродити капіталізм", "применшити роль партії" тощо, висловлювався за право радянських республік на більшу незалежність від центру. В Україні відновилися елементи українізації. Місцевих мешканців масово приймали до лав партії, призначали на відповідальні посади, віддавали належне українській мові в установах, навчальних закладах, засобах масової інформації. Збільшився відсоток українців у центральних державних і партійних установах УРСР: якщо на поч. 1940-х років вони становили там бл. 30 %, то у сер. 1960-х — вже 68 %. Фактично вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ, замість росіянина Л.Мельникова, звинуваченого в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні, зайняв українець Олександр Кириченко. Головою Президії Верховної Ради УРСР став Дем'ян Коротченко, а Раду Міністрів (назва з 1946р.) очолив Никифор Кальченко. Пост заступника голови уряду отримав представник західноукраїнських областей, син славетного українського письменника Семен Стефаник, щоправда, ненадовго.

У 1954 р. в СРСР широко відзначали 300-річчя "возз'єднання" України з Росією. Виходячи з історичних та культурних зв'язків, етнічної і територіальної спорідненості України й Криму, Верховна Рада СРСР 19 лютого 1954 р. видала указ про включення Кримської області до складу УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи, передали півострів Українській РСР. Це об'єктивно сприяло торжеству історичної справедливості. Адже Крим ще за княжої доби певний час перебував під впливом київських князів і відтоді постійно тяжів до України, як у географічному, так і в політико-економічному аспектах. З економічної точки зору у повоєнний період Крим був банкрутом, йому необхідно було надавати постійну фінансову допомогу. Україна десятиліттями вкладала великі інвестиції в економіку Криму, витягла його з банкрутства. На жаль, дехто з російськомовного населення півострова воліє не помічати цих благородних жестів України.

Ще одна проблема полягала у тому, що Крим був батьківщиною кримських татар, яких комуністичний режим звинуватив у "нелояльності" й депортував до Узбекистану. Тому згодом, ставши незалежною, Україна взяла на себе розв'язання складного питання щодо повернення репресованого народу на батьківщину та його облаштування.

Тим часом з ініціативи Микити Хрущова, який вийшов переможцем у боротьбі за владу у Москві (у вересні 1953р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС), розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який завдяки влучному виразу російського публіциста І.Еренбурга ввійшов в історію під назвою "відлига". Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. Вже у вересні 1953 р. було ліквідовано такі позасудові органи, як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нарада МВС. У 1954 р. створено центральну та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 pp. Уперше в СРСР відкрито заговорили про злочини Сталіна та його оточення.