Історія України - Левицька Н.М. - 3.2 Виникнення та генезис українського козацтва

Одним із найславетніших періодів в історії України була козацька доба.

Козацтву як символу української історії, виразнику її національного духу присвячено чимало наукових праць та популярної літератури. До цієї теми звертались українці М.І. Костомаров, П.О. Куліш, В.Б. Антонович, О. Апанович, М.С. Грушевський, Надзвичайно цікавий опис козаччини, його побуту, звичаїв дав у своїй знаменитій трьохтомній праці "Історія запорозьких козаків" Д.І. Яворницький.

Сучасні історики досліджують величезний пласт документів з історії козацтва, архіви та музеї зберігають і експонують реліквії тієї славної доби.

Питання про походження козацтва до середини XIX ст. залишалось міфом. Козацькі літописці Григорій Граб'янка та Самійло Величко виводили козаків від хозар або сарматів. Д. Бантині - Каменській, автор "Истории малой России" у 1822 р. писав, що козаки походять від черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Справді науковим підходом до названих питань відрізняється праця В.Антоновича "Исследование о козачестве...", що була опублікована в 1863 р. Антонович висловив погляд, що козаччина стояла в тісному зв'язку з громадським, вічовим урядом древньої Русі, і що козацькі громади - це ті ж самі вічові громади, які збереглись на Київщині та Поділлі під татарським та литовським пануванням в кінці XV ст. Вони зберегли своє віче, яке назвали радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер стали гетьманами.

П. Куліш в "Исторіи возсоединенія Руси" (1873), говорячи про походження козаччини, підкреслював, що вона була продуктом степового життя, Козаки були вояками-добичниками, вони складали ватаги під проводом обраних отаманів і промишляли полюванням і риболовством. Постійна небезпека привчила їх добре володіти зброєю і пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони, добичниками татарськими.

М. Грушевський на початку XX ст. також висловив своє бачення проблеми виникнення козацтва. Він узагальнив велику кількість історичних праць, синтезував різні точки зору, що і дало можливість виробити концепцію, яка стала загальноприйнятою в українській історичній науці. Грушевський зазначив, що козаччина, по суті, є старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з диким степом.

Вона була результатом невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим населенням степу. Але козаччину не можна безпосередньо виводити від аналогії життя народу минулих століть.

Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватися лише в 16 ст.

Отже, М. Грушевський вважав головною причиною виникнення козацтва необхідність захисту українських земель від турецько-татарських набігів та колонізацію дикого степу, що була викликана суто економічними, господарськими причинами. Спустошені татарами колишні землі Київської Русі, що лежали по Дніпру і аж до Криму на півдні були надзвичайно родючими привабливими для землеробства і скотарства, надзвичайно багатими на рибу та звіра, що приводило сюди цілі артілі мисливців та рибалок.

Цих людей ще називали уходниками. "Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячим неоцінну добичу, зароблену працею своїх рук або ж відняту від ворога, - пише Д.Дорошенко, - ці люди приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух "сваволі й не послушенства". В очах мирного мешканця внутрішніх провінцій ці люди виглядали скоріше як якісь своє вільні розбишаки, ніж звичайні звіролови й риболови. Цих людей вже наприкінці XV ст. намножилося стільки , що вони складалися вже в окрему суспільну верству й мали свою окрему назву - "козаки".

Вчені по різному датують появу цього феномена історії. Однак більшість істориків твердять, що корені козацтва сягають глибин XI -XIГ ст. На думку

О. Пріцака слово "козак" уперше зустрічається в арабсько-половецькому словнику 1245 р. та у половецькому словнику "Codex Cumanicus", що був складений італійцями ще у 1303 році, в значенні страж, конвоїр, воїн. У XV ст. це слово стали вживати щодо представників татарського населення та щодо східного слов'янства. На наших землях слово "козак" утвердилося в розумінні вільної незалежної людини, одинокого воїна, шукача пригод. Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 р., коли вони допомагали наздогнати сину польського короля наздогнати татарський загін на Брацлавщині. У 1492 р. кримський хан скаржився великому князю литовському, що кияни й черкасці розбили при гирлі Дніпра турецький корабель і у відповідь на це обіцяв потрусити козаків, а в 1499 р. мали віддати десятину своєї здобичі, завойованої під Черкасами, київському воєводі. Ці дані дозволяють судити про ареал поширення козацтва наприкінці XV ст., що він1 сягав Середнього Подніпров'я.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації.

Серед економічних причин, окрім уходництва, можна виділити ще: бажання позбутися феодальної залежності; нестачу орних земель та необхідність колонізації вільних земель Подніпров'я та Дикого поля. Соціальні причини можна виділити такі: посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів і шляхти; юридичне оформлення кріпацтва. Політичні причини: прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози; наступ на козацькі права і вольності. Стратегічні причини: постійна небезпека з боку Кримського ханства та Турецької імперії. Національною причиною історики вважають політику полонізації та наступ католицької церкви на права православної.

До козацьких лав вливалися також поляки, білоруси, росіяни, молдавани але переважну більшість складали українці. По мірі збільшення кількості всіх категорій вільних людей - уходник і в-землеробів, мисливців, рибалок, втікачів, шукачів пригод та й просто розбійників, на нових землях, тепер вже густо заселених, починає формуватись окрема соціальна верства - козацтво.

Вільні поселенці - козаки створювали на нових місцях і нову суспільну організацію - козацьку громаду.

Основним джерелом козацтва було місцеве подніпровське населення, яке мешкало на території південної України і середнього Подніпров'я. Крім того козацькі лави поповнювали втікачі з Галичини, західного Поділля, Волині.

Козацтво в Україні формувалося з селян, міщан, які йшли на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалися й будували у Дикому полі невеликі захисні містечка - прообрази Січі.

Кожен втікач вважався вільним, він мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні, користувався господарськими угіддями. Та кожен зобов'язувався охороняти поселення і брати участь у воєнних походах.

Головними заняттями козаків були: організація походів проти татар і турків, а також промисли - мисливство, рибальство, бортництво, скотарство, видобування солі. Хліб козаки купували в обмін на свої продукти.