Історія України - Левицька Н.М. - 4.4 Правобережна Україна у XVIII ст.

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13- 15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.

Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.

Одним із таких селянських повстань був Гайдамацький рух. Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у 1734 р., в той час, коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією, друге повстання спалахнуло у 1750 p., найчисленніше та кривавіше "Коліївщина" - у 1768 р. Його керівниками були запорожець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Тисячі шляхтичів, євреїв та католицьких священиків стали жертвами народного гніву. Боячись, що "Коліївщина" перекинеться на територію імперії, Росія послала на її придушення війська.

У 30-40-х роках у Галичині боролися з панством повстанці-опришки на чолі з Олексою Довбушем.

Загострилися класові протиріччя і на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі.

Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем. З кінця XVII ст. Російська держава робила неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але в середині XVIII ст. ця проблема ще не була розв'язана. Розгром Пруссії в Семирічній війні зміцнив становище Росії в Європі, відсунув на тривалий час загрозу агресії на заході і дав можливість сконцентрувати сили для боротьби за опанування Чорноморським узбережжям.

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася перемогами Росії у війнах з Туреччиною, видатну роль в яких відіграв російській полководець О. Суворов (1730-1800).

Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768- 1774 pp. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р. приєднаний до Росії. Під час війни Росії і Туреччини у 1787-1791 pp. Росія завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р. Цей договір зміцнив становище Росії на Півдні і забезпечив свободу російської торгівлі з чорноморськими країнами.

Приєднання південноукраїнських земель у другій половині XVIII ст. стало одним з основних напрямів зовнішньої політики царського уряду. Така політика була пов'язана з необхідністю ліквідації постійної загрози, що нависала над південними кордонами, прагненням отримати вільний вихід до Чорного і Азовського морів, а також колонізувати нові родючі землі.

Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на основі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста: Херсон - 1778 p., Олександрівськ (Запоріжжя) - 70-ті роки XVIII ст., Маріуполь - 1784 p., Катеринослав (нині Дніпропетровськ)- 1789 p., Миколаїв - 1789 p.. Хаджибей (Одеса) - 1794 р. Водночас із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам'яного вугілля, залізних руд, кольорових металів тощо.

Правобережжя та західноукраїнські землі у другій половині XVIII ст

Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.

Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди - Фрідріх Вільгельм 1 Прусський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.

Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.

Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.

Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.

Отже, в результаті Української національної революції 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. українські землі входили до двох імперій: більшість українських земель перебувала під Російською імперією, а Галичина, Закарпаття та Буковина - під Австро-Угорською імперією.