Історія України - Левицька Н.М. - 5.4 Суспільно-політичні та національні рухи в українських землях

У першій половині XIX ст. політичне життя в Україні розвивалося дуже повільно. Зумовлено це було, насамперед, репресивною політикою царського уряду щодо будь-яких проявів невдоволення українців. Виникнення в Україні суспільних рухів, свідчило про зростання опозиційності до самодержавної влади.

Суспільне життя цього періоду в Україні визначали дві тенденції: по-перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітеті, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства.

Одним із перших таємних політизованих рухів було масонство. В Україні перші масонські ложі виникали у Полтаві ("Любов до істини") і Києві ("Малоросійське товариство"). Ці організації виникали переважно у великих містах та містечках. Протягом 1817-1819 рр. вони виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі "Любов до істини", яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень. Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій і гуртків, насамперед масонських лож. У1826 р. Микола І підтвердив чинність "височайшого указу", а з 1849 р. масонство стало переслідуватися законом.

Основною причиною декабристського руху також стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомлення з соціально-політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості у суспільстві, сподівань українського селянства та козацтва на соціальні привілеї.

У 1816 р. в Петербурзі виникає дворянська таємна політична організація "Союз порятунку", члени якої ставили собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Однак, розбіжності у поглядах між радикалами та поміркованими призвели до розпаду цієї організації. На її уламках виникла нова таємна організація - "Союз благоденства" (1818-1821 рр.), з центральними органами у Москві й Петербурзі. Організація мала свої філії у провінціях, що діяли у Тульчині (на Поділлі), с. Кам'янці (Черкащина), на Волині та у Києві. Через наростаючі суперечності між радикальною та ліберальною частинами "Союзу" у 1820 р. він був реорганізований, внаслідок чого було утворено дві організації - "Північне товариство" в Петербурзі і "Південне товариство" в Україні з осередком у Тульчині. Останнє очолювали П.Пестель, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли.

Протягом 1821-1825 рр. обидва таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців. "Південне товариство", яке налічувало 101 особу і помітно впливало на розташовані в Україні урядові війська, мало три управи - Тульчинську (Поділля), Васильківську (Київщина) і Кам'янську (Черкащина). "Руська правда" обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність. З 1823 р. у Новоград-Волинському діяла таємна організація- "Товариство об'єднаних слов'ян", в роботі якого брало участь 60 осіб.

Революційний виступ декабристів 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у Петербурзі закінчився поразкою. Протягом місяця урядові війська придушили повстання Чернігівського полку, після чого настав період жорстокої реакції. Причини поразки повстання декабристів крилися передусім в їх відірваності від народу, відсутності підтримки з боку населення, а також у мало чисельності, відсутності єдиної ідеології, недостатній організованості дій і нерішучості керівників повстання.

Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці ХУШ - на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культурного відродження XIX - початку XX ст.

Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й провідником української культури. За перші півсотні літ існування вишу освіту в ньому здобули до 2800 осіб. При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису "Украинский вестник", що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено: "Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури". "Украинский вестник" першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше-ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні та літературні твори. Земляк і сучасник Гулака-Артемовського Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. Видана у Москві й Харкові збірка "Малоросійські повісті" мала величезний успіх в освічених людей і принесла Квітці славу батька української прози. Навколо цього авторитетного митця і народознавця гуртувалася передова українська молодь. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професійного театру, в репертуарі якого були його власні твори - комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-деншик" та ін. З популярними п'єсами І. Котляревського "Наталка-Полтавка" та " Москаль-чарівник" гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.

Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України. Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість. Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII- XVIII ст. - Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір"Історія Русів", авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського - "История Малой России". І хоча автор не заперечував зверхності Російської імперії над Україною, проте, обстоював право на автономне козацьке самоврядування.

У1843-1844 рр. була видана п'ятитомна "История Малороссии" Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII-XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його

Рис.5.4 Тарас Шевченко

праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.

У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ. Тут у 1834 р. засновується університет св. Володимира, куди перемішується центр громадського та культурно-просвітницького життя України. В університеті концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у ЗО - 40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін. Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі. На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих - Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом "Св. Кирило і Мефодій, січень 1846". У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький,

Рис. 5.5 Микола Костомаров

етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда. Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила здрібно маєткових дворян. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган - собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона "будь-якої пропаганди як марної при свободі". Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.

Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу")або "Законі Божому". Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі-ідеї українського національного відродження і панславізму. Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів.

Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок. Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.

Нової якості набрав національний рух й у західноукраїнських, де у 1834 р. виник напівлегальний гурток культурно-просвітницького спрямування "Руська трійця", утворений М.Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким.

Метою гуртка було підняти українську народну мову до рівня літературної мови і, таким чином, відкрити селянству доступ до знань, а з допомогою них

Рис. 5.6 І. Вагилевич, М.Шашкевич, Я. Головацький

Рис. 5.7 "Руська трійця"

поліпшити їхнє життя. Поетичні, історичні, мовознавчі, етнографічні розвідки, переклади членів "Трійки", які увійшли до збірок "Син Русі"(1833), "Зоря"(1834), альманаху "Русалка Дністрова"(1836), спрямовані на поширення літературної української мови, були заборонені віденською адміністрацією та львівською церковною цензурою. Переслідуване світською та церковною владою, це об'єднання у 1837 р. розпадається.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала революція в Австрії 1848-1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р. українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав "українським національним урядом", що мав представити центральному австрійському уряду вимоги українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух 1848-1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру, мову, право, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи": доцільність поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.

Організаційне зростання і піднесення політичної активності у 1840 - 60-х рр. визначили появу у національному русі західноукраїнського суспільства двох суспільно-політичних течій: москвофілів (русофілів) та народовців (українофілів). Соціальну базу перших з них складали представники консервативного духовенства, чиновництва, інтелігенції, що орієнтувалися на самодержавну Росію. Це була своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу. Цей рух носив прирікально-консервативний характер. В його ідеологію було покладено такі положення: 1) народи, які проживають від Уралу до Карпат - єдиний руський народ, включаючи і галицьких русинів; 2) право української мови на вільний розвиток як мови літературної; 3) захист формальних рис руської ідентичності. Сферою впливу москвофілів були Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття.

На початку 60-х рр. формується українофільська політична течія. її соціальна база складалася із поміркованої інтелігенції (лікарі, юристи, вчителі), представників творчих кіл та студентської молоді. Основу ідеології складали: заперечення революційних форм боротьби; толерантне ставлення до Австро-Угорської монархії; розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови; підвищення культурного рівня народу через його освіту; об'єднання інтелектуального потенціалу в західних землях і у межах всієї України. Українофіли створили мережу культурно-освітніх та наукових товариств - "Руська бесіда"(1861), товариство "Просвіта"(1868), у 1873 р. літературне, а в 1892 р. наукове товариство ім. Т. Шевченка, видавали газети та журнали. Наприкінці 80-х років народовство витісняє москвофілів з суспільно-політичного життя.

У Наддніпрянщині громадсько-політичний рух пожвавився наприкінці 50-х років, коли із заслання повернулися діячі Кирило-Мефодіївського братства. Вони утворили 1859 р. у Петербурзі першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що об'єднувала свідомих українців навколо ідеї національного відродження, пропагували цю ідею на сторінках журналу "Основа"(1861 -1863), заснували в Україні мережу "недільних шкіл" та готували для їх слухачів підручники, залучаючи до національного визволення більш широкі верстви населення.

У царській Росії, яку називали "тюрмою народів", національні меншини становили 57 % населення. В Україні царат переслідував національну культуру, здійснював насильницьку русифікацію. У1863р. видається Валуєвський указ про заборону видання українською мовою шкільних та релігійних видань з метою не дати можливості українському рухові стати масовим. Після цього указу, а також після придушення польського повстання 1863-1864 рр., настає пауза у процесі національного відродження. Важливими подіями у пошуках легалізації своєї діяльності стало заснування у 1873 р. "Історичного товариства Нестора-літописця'' та "Південно-Західної філії Російського географічного товариства", на з'їздах яких розглядалися питання української археології, етнографії, історії, мовознавства, тривали пошуки моделі майбутнього суспільного розвитку. Царський уряд відреагував на пожвавлення українського руху Емським актом 1876р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російський імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підірвало основи легальної культурницької діяльності громадівців. Незабаром ряд провідних діячів київської громади вимушені були емігрувати.

У 70 - 80-х роках XIX ст. поряд з національним рухом розгортався й революційний рух народників. Соціальною опорою народництва стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного сільського життя та утвердження капіталістичних порядків. Вважаючи капіталістичний шлях економічного розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність знищення царського самодержавства і переходу до соціалізму через збереження селянської общини як зародка громадських основ. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії - помірковану і радикальну (бунтарську).

Продовжувачем ідей народницького соціалізму і тактики народників в певній мірі був марксизм - ідеологія, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. Представники цієї течії вели пропагандистську діяльність переважно серед селянства, а з другої половини 70-х років, коли до їх міських осередків стали залучатися наймані робочі, - й серед робітників. Перші такі союзи робітників, що виникли в Одесі та Києві, мали програмні та організаційні документи з вимогою надання політичних свобод, зміни тяжкого становища робітників і селян революційним шляхом, передачі трудящим землі, фабрик, заводів. Члени союзів вели агітаційно-пропагандистську роботу, видавали листівки, організовували страйкову боротьбу на підприємствах. їх вплив розповсюджувався на інші міста, особливо на Півдні України. Проте діяльність кожного з них тривала не більше року через слабку організацію. З середини 90-х років починається новий період у розвитку цього руху, коли стали виникати загальноміські соціал-демократичні організації, серед яких най впливовішими були київський і катеринославський "Союзи боротьби за визволення робочого класу".

Таким чином, XIX ст. було досить багате на суспільно-політичні і національні рухи. І хоч національна політика царизму залишалася реакційною, антиукраїнською за своєю спрямованістю, однак, вона не змогла знищити в українському народові прагнення до самовизначення, до вільного національного і соціального розвитку. Попри переслідування і заборони, український народ уже виношував ідеї національного визволення. Наприкінці XIX ст. було цілком зрозуміло, що іде важливий етап підготовки українського народу до боротьби за незалежність, за відновлення української держави. Що і відбудеться на початку XX століття.