Історія України - Левицька Н.М. - Український національно-визвольний рух у роки війни.

Поміщики та буржуазія воюючих держав активно підтримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та земські збори ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги. В Російській імперії проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як "оборонна", визвольна.

Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та різні верстви населення України.

Київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського уряду, а також збір коштів на користь жертв війни. Війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій - ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.

Місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-ліберальна "Рада", підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців.

Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема. Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: "Геть війну! Хай живе автономія України!" і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.

Уроки війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито "Просвіти", українські видавництва, газети "Рада", часописи- "Дзвін", "Україна", "Рідний край," "Літературно-науковий вісник", "Записки українського наукового товариства", "Наша кооперація". Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська, потім до Казані і Москви М. Грушевський.

Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Отже, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.

У Відні група емігрантів (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський) створила своєрідну організацію "Союз визволення України", яка планувала за допомогою австро-угорських і німецьких військ відірвати Україну від Росії, щоб заснувати Українську державу з конституційним монархом, демократичним устроєм, самостійною українською церквою. Передбачалося тісне співробітництво з Німеччиною, але населення не підтримало її планів. Коли в серпні-вересні 1914 р. російські війська зайняли частину Західної Галичини і майже всю Буковину, українські селяни і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступаючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправилися з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях. Сотні українців було страчено, ЗО тис. інтерновано і відправлено до концтаборів. У так званій Галицькій битві австрійці втратили сотні тисяч убитими, пораненими, полоненими. Значну частку їх становили українці. Там саме, в Карпатах, 1914 р. бойове хрещення одержав загін Січових стрільців (у складі австро-угорської армії).

Водночас природне прагнення населення Галичини, Буковини до возз'єднання з Наддніпрянською Україною зіштовхнулося з реакційною поведінкою російських властей. У Галичині та Буковині були створені генерал-губернаторства на чолі з чорносотенним графом Ю. Бобринським, генералом Треповим, відомими своїми антиукраїнськими настроями. Російська окупаційна влада жорстоко придушувала українське громадсько-політичне життя, зокрема, "Просвіту", Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеки, музеї, редакції українських газет і журналів, натомість відкривала польські школи. Тисячі українців виселили на Схід, лише через київські тюрми пройшло понад 12 тис. осіб. Було заарештовано митрополита А. Шептицького - вірного оборонця греко-католицької віри і української справи. Перемога і панівне становище Росії в Галичині тривали недовго, військове відомство не підготувалося до нових битв. Німецькі та австрійські війська повернули втрачені території. До осені 1915 р. російські війська залишили землі Литви, Польщі, частину Латвії та Білорусії. Східна Галичина, Північна Буковина, частина Волині знов опинились під німецько-австрійською окупацією. Галичанам залишились надії на створення територіально-національної автономії в межах Австро-Угорщини. На це була спрямована діяльність Головної Української Ради, а також Загальної Української Ради, заснованої у Відні під час російської окупації Галичини.

Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного життя відіграло Товариство українських поступовців (ТУП). Про його характер і вимоги свідчить декларація Ради ТУПу, опублікована у грудні 1916 р. У ній зазначалося, що серед недержавних народів, які страждають у боротьбі великих держав за імперіалістичні цілі, становище України особливо трагічне.

"Ми, українські поступовці,- говорилося декларації,- ми з найперших днів світової війни стали щодо неї на свою власну стежку. Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та Й усім іншим народам імперії. Поставившись цілком негативно до війни, ми зайняли нейтральну позицію щодо сторін у боротьбі..."

Основні програмні положення поступовці формулювали так: "Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватись і поступоватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше. Йдучи до зазначеної мети, шукаємо спільників собі як серед суголосних елементів поміж недержавних націй у Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних заступників російського громадянства, що поділяють основне наше домагання - автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах".,

Наприкінці декларація ТУПу рішуче закликала до припинення війни "Вільна людина серед вільного народу - ось яке завдання стоїть перед справжніми прихильниками оновлення, і його ставимо на увагу всім щирим чоловіколюбцям нашого часу" - так закінчувалася декларація.

Отже, з початком Першої світової війни український народ опинився в надзвичайно складному становищі. На його землях велися запеклі воєнні дії, які несли великі руйнування й непосильний тягар народним масам. Народ був поділений під владою двох держав - Росії та Австро-Угорщини і його сини змушені були воювати у двох ворожих арміях, ведучи братовбивчу війну. Уряди обох держав вели політику гноблення українців, нищення українського національного життя. Українські політичні партії й організації не мали єдиної лінії й орієнтації: одні вважали можливим досягти автономії України в складі Росії і підтримували її у веденні війни, інші розраховували на створення самостійної Української держави, спираючись на Австро-Угорщину і Німеччину.