Історія України - Литвин В.М. - Ринкові перетворення

Ринкові реформи в Україні розгорнулися на початку 1992 р., але комплексного плану їх проведення вітчизняна політична еліта не мала. Українська економіка була надто тісно пов'язана з російською і тому постійно наслідувала приклад останньої. Це був не найкращий з усіх можливих варіантів економічної трансформації. Російський уряд розпочав реформи з лібералізації цін, що було виправданим після ліквідації монополії у сфері зовнішньої торгівлі та початку поступового налагодження вільного торговельного обміну з країнами ринкової економіки. Така економічна політика призвела до негайного зростання цін на енергоносії. Для Росії, яка експортувала нафту і газ, одержуючи за них тверду валюту, такий курс не був надто болючим. Для України ж, яка енергоносії здебільшого імпортувала, це стало гострою проблемою.

Щоб контролювати економічні процеси чи бодай якоюсь мірою на них впливати, в 1992 р. в Україні було запроваджено купони багаторазового використання. Перехід на купони відбувся за півроку, й Україна вийшла з рубльової зони. Втім обвал цін в Росії негайно позначився й на Україні. Протягом 1992 р. ціни на природний газ виросли в сто разів, на нафту - в триста. Споживачі енергоносіїв почали збільшувати ціни на свою продукцію. Інфляційна спіраль закрутилася з шаленою силою. Підприємства не мали коштів для сплати відрахувань до бюджету, оскільки виробництво стрімко падало. За 1992 р. купоно-карбованець знецінився більш ніж у 20 разів, за 1993 р. - більш ніж у 100 разів. Це вже була гіперінфляція. Вона майже зупинила процес нагромадження в економіці. Швидкими темпами відбувалася її доларизація. Відродився примітивний натуральний обмін - бартер. Бартеризація зовнішньої торгівлі призвела до величезних збитків вітчизняного виробника, оскільки експорт здійснювався за зниженими цінами. Знаходилося небагато покупців, які б хотіли мати справу з українськими експортерами. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. дорівнювала 7 млрд доларів США. Більшу її частину становили неоплачені рахунки за російські та туркменські енергоносії.

Усередині країни бартер призводив до "тінізації" економіки. В Україні катастрофічно зростали обсяги неплатежів за реалізовані товари та надані послуги. На багатьох вітчизняних підприємствах було майже припинено виплату заробітної плати або ж, принаймні, почастішали випадки її затримки.

Від початку 1993 р. Національний банк України розпочав здійснювати жорстку дефляційну політику й за півроку, вже в липні, добився забезпечення найнижчого рівня інфляції - 2%. Однак монетарні обмеження не супроводжувалися скороченням бюджетних видатків. Зростання інфляції гальмувалося здебільшого завдяки утворенню заборгованості з виплати заробітної плати, пенсій та інших соціальних платежів, а також зростанню обсягів неплатежів державних підприємств за поставлені товари і надані послуги. Щоб зменшити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати частку податків. В Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян - 90 %. 11 роте це призвело до гіпертрофованого зростання тіньової економіки, подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності.

Ринкова лібералізація, що відбувалася під впливом економічних реформ, які запроваджувалися у Росії, остаточно зупинилася восени 1993 р. Поряд із встановленням нереально низького фіксованого курсу долара США було відновлене ліцензування експорту багатьох товарів. Блокування реформ вело у безвихідь.

Л.Кучма, перебуваючи восени 1994 р. в Канаді, поставив перед державами "Великої сімки" питання про надання фінансової допомоги Україні до кінця поточного року і на 1995 р. в обсязі 6 млрд дол. США. Ці кошти, загальну суму яких було узгоджено з Міжнародним валютним фондом (МВФ), мали спрямовуватися на забезпечення елементарної фінансової стабілізації, подолання платіжного дефіциту, реалізацію енергетичних проектів, проектів структурної перебудови промисловості, конверсію виробництва, а також залучення України до розвитку транс'європейських транспортних та інформаційних мереж. Одночасно треба було створювати стабілізаційний фонд для запровадження нової національної валюти - гривні.

Прихильність МВФ, Світового банку та Європейського банку реконструкції і розвитку до економічних проектів в Україні була забезпечена завдяки переходу на якісно новий рівень в українсько-американських від-носах. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а 19 листопада розпочався державний візит Президента України в США. Його безпосереднім результатом стало підписання Хартії українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва. 11-12 травня 1995 р. відбувся візит президента США в Україну. Л.Кучма і Б.Клінтон підписали спільну заяву, в якій проголошувалася підтримка з боку американського уряду демократичних і ринкових перетворень в Україні. Серед країн, які одержували допомогу від США, Україна вийшла на третє місце після Ізраїлю та Єгипту.

За десять років після підписання Хартії інвестиції в українську економіку зросли більш ніж вдесятеро. Це означало лише одне: закордонний капітал повірив у перспективність обраного Україною шляху. Разом із тим темпи збільшення обсягів капіталовкладень в економіку України здавалися значними тільки на її власному тлі, тобто через мізерність досягнутого в

1995 р. Абсолютні обсяги залученого зарубіжного капіталу в сусідніх країнах Східної Європи були істотно більшими, оскільки останні просунулися далі у здійсненні ринкових реформ. 6658 млрд дол. США прямих іноземних інвестицій, які надійшли в Україну на 1 січня 2004 р., становили у розрахунку на душу населення близько 140 дол. Аналогічний показник у Чехії сягав 4000, в Угорщині - 2400, у Польщі - 1000, в Росії - 370 дол. США.

У четвертому кварталі 1999 р. статистика зафіксувала в Україні перше за 10 років реальне зростання ВВП (на 2,6 %). У 2000-2003 рр. цей показник збільшився на 32,9 % порівняно з 1999 р.

2 вересня 1996 р. в обіг було запроваджено гривню. Частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП зросла з 26 % в 1993 р. до 42 % в 1999 р. Зростання обсягу експорту відбувалося передусім за рахунок країн далекого зарубіжжя. У 1999 р. частка цих країн в експорті піднялася до 64 %, тоді як частка країн СНД та Балтії скоротилася відповідно до 36 %.

Відбувся також докорінний перелом у реформуванні відносин власності. За 1991-1993 рр. форму власності змінили 3,6 тис. підприємств та організацій, а за 1994-1999 рр. - 61,7 тис. Однак приватизація, якщо взяти її саму по собі, не була панацеєю. Навпаки, її недоліки виявилися головним чинником невдачі 90-х років у реформуванні економіки. Від середини 1990-х років в економіці України почали панувати олігархічні клани - фінансово-промислові групи. Попри сподівання, сертифікатна (ваучерна) приватизація не забезпечила перетворення мільйонів українських громадян на реальних власників.

Держава отримувала від приватизації значно менше коштів, ніж розраховувала. Наприклад, у 2002 р. їх надходження до державного бюджету планувалося в обсязі 5585 млн грн., а на практиці становило лише 576 млн. В ці роки набули особливого поширення тіньові схеми приватизації, що ґрунтувалися на штучному заниженні вартості об'єктів державної власності. У 2005 р. відбулася низка судових процесів, які закінчилися прийняттям рішень про реприватизацію. Повторний продаж "Криворіжсталі" у 2005 р. за 4,8 млрд дол. США наочно показав масштаб втрат державного бюджету. Виручка від продажу одного комбінату виявилася на 20 % більшою, ніж прибуток від приватизації всіх промислових об'єктів за всі попередні роки.

Провал сертифікатної приватизації призвів до того, що в Україні не сформувався значущий прошарок малого та середнього підприємництва, який у розвинених країнах є фундаментом формування великої приватної власності та становлення середнього класу. На жовтень 2003 р. налічувалося тільки 255,5 тис. малих підприємств (без сільськогосподарських підприємств і банків), тобто лише 53 в розрахунку на 10 тис. населення. Ця цифра на порядок нижча, ніж у країнах із розвинутою економікою (500-700 підприємств у розрахунку на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становила менше 8 %, тоді як в розвинених країнах - від 50 до 60 %.

Останнім часом на кожні 10 тис. наявного населення в Україні припадає 57 малих підприємств, тобто прогресу майже не спостерігається. Самі підприємства за чисельністю зайнятих осіб - в середньому не більше семи - істотно поступаються своїм аналогам у сусідніх країнах. Понад дві третини із них функціонують у сфері послуг і торгівлі, 16 % - у промисловості.

Від початку процесу приватизації змінили форму власності понад 90 тис. об'єктів, у тому числі за 2000-2003 pp. - майже 24 тис. об'єктів із загальною оціночною вартістю майна близько 11,7 млрд грн. Процес зміни форми власності відбувався переважно шляхом викупу та продажу на аукціоні.

Приватизація, з одного боку, стимулювала приватну ініціативу і була одним із важливих чинників виходу країни з глибокої кризи 90-х років. З іншого боку, вона не виправдала сподівань і в багатьох випадках не привела до появи ефективного власника. Утворився помітний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов'язань. Серйозною проблемою залишалася недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

Дві третини опитаних, за даними соціологічного моніторингу, у 2010 р. негативно поставилися до передачі у приватну власність великих підприємств. У 1992 р. негативних відповідей було значно менше (31,6 %). Це свідчить, що суспільство розчароване підсумками приватизації.

За всіх недоліків, якими супроводжувалися ринкові реформи, вони докорінно змінили обличчя країни. У грудні 2005 р. Євросоюз надав Україні статус країни з ринковою економікою. В лютому 2006 р. подібне рішення прийняли також США. Це означало, що провідні країни світу визнали подібність української економіки з їхньою економікою за головними ознаками:

♦ право приватної власності є не тільки конституційно декларованим, а й непорушним на практиці;

♦ країна відкрита для інвестування іноземного капіталу і захищає права інвесторів;

♦ державні органи забезпечують ринковий характер ділової активності своїм невтручанням у механізм ціноутворення;

♦ працівники і працедавці взаємодіють між собою на договірній основі.

Однак законодавче забезпечення відкритості економіки жодним чином не свідчить про те, що всі гравці на підприємницькому полі взаємодіють між собою на підставі закону, а державне управління не пов'язане з бізнесом. Щороку стратегічний дослідницький інститут США The Heritage Foundations разом із щоденною американською діловою газетою The Wall Street Journal розраховують індекс економічної свободи за десятьма показниками:

♦ ступінь свободи торгівлі;

♦ характер податкової політики;

♦ наскільки спрощені процедури ліцензування та реєстрації бізнесу;

♦ наскільки полегшеними для бізнесу є регулятивні процедури;

♦ чи існує свобода інвестування;

♦ наскільки ефективним є державний контроль за цінами та заробітною платою;

♦ ступінь поширення тіньової економіки;

♦ ступінь прозорості формування та використання бюджетних коштів;

♦ як захищено права власника;

♦ наскільки поширена корупція у функціонуванні економіки. Кожний з перелічених показників оцінюється експертами за шкалою

від нуля до десяти, після чого підраховується сума балів. В ідеалі ступінь свободи економіки дорівнює 100 балам, тоді як абсолютна несвобода дорівнює нулю. За сумою балів країни поділяються на п'ять груп: з вільною економікою (від 80 до 100 балів), з переважно вільною економікою (від 70 до 79,9), з помірно вільною економікою (від 60 до 69,9), з переважно не вільною економікою (від 50 до 59,9) і країни з невільною економікою (до 49,9 балів).

Оголошений в лютому 2011 р. рейтинг країн за індексом економічної свободи виявив 6 країн із вільною економікою - Гонконг (з найвищим рейтингом 89,7), Сінгапур, Австралію, Нову Зеландію, Швейцарію та Канаду. 15 держав - колишніх республік Радянського Союзу розподілилися по інших чотирьох групах рейтингу. Країнами з переважно вільною економікою були визнані 3 країни (Естонія, Литва і Грузія), із помірно вільною - 4 (Вірменія, Латвія, Казахстан і Киргизія), з переважно невільними -- теж 4 (Азербайджан, Молдова, Таджикистан і Росія). В групі країн із невільною економікою опинилися Білорусь, Узбекистан, Україна (164 місце з 179 з сумою балів - 45,8) і Туркменістан (169 місце з сумою балів - 43,6).

За 20 років після розпаду СРСР шляхи економічного розвитку пострадянських країн розійшлися. На сучасному становищі України сильно позначилися дві неподолані сфери економічної залежності - енергетична (від Росії) й експортна (від світового ринку), які різко проявилися в умовах економічної кризи. Ці суто економічні причини були вкрай загострені політичною ситуацією, яка склалася напередодні президентських виборів 2010 р. Уряд зовсім забув про економіку і почав зловживати "ручним управлінням" бюджетними коштами. Це неминуче призводило до приховування реальних масштабів виробничої діяльності підприємцями і корумпованими чиновниками.

За експертними оцінками, обсяг не задекларованого і неоподаткованого валового внутрішнього продукту досяг в 2009 р. 460 млрд грн. Країна опинилася тоді перед загрозою технічного дефолту системи державних фінансів.

Секція суспільних і гуманітарних наук Національної академії наук України у 2009 р. підготувала і опублікувала фундаментальну працю "Соціально-економічний стан України: наслідки для народу і держави". В цій праці (названій вченими національною доповіддю) підкреслюється, що вітчизняна промисловість залишається провідною системо утворюючою галуззю реального сектору економіки, незважаючи на припинення у трансформаційному періоді діяльності багатьох великих підприємств. У структурі ВВП на неї припадає майже половина валового випуску товарів і послуг. За обсягом виробництва промисловість вийшла на рівень початку 1990-х років, але її структура істотно змінилася.

Галузева структура української промисловості розвивалася переважно під впливом світового ринку. На жаль, вітчизняні товаровиробники могли зацікавити своїх зарубіжних партнерів тільки сировинною продукцією та напівфабрикатами. Питома вага електроенергетики в загальному обсязі промислової продукції за 1990-2000 рр. зросла з 3,2 до 12,1 %, чорної металургії - з 11,0 до 27,4 %. Натомість частка машинобудування і металообробки зменшилася з 30,7 до 13,4 %. Це заздалегідь визначає технічну недорозвиненість галузей вітчизняного виробництва і низькі показники використання високих технологій.

За даними останнього десятиріччя, за показниками, що характеризують промислову структуру, Україна істотно відрізняється в гірший бік від країн Західної Європи та США. Зокрема, частка харчової промисловості в нас становить 15,6 % (проти 9,1 % в країнах "золотого мільярда"), частина металургії - 25,5 % (проти 6,9 %), машинобудування - 12,7 % (проти 34,3 %). Американська і європейська промисловість пропонують світовому ринку продукцію повного циклу і в першу чергу - високоточні машини та прилади, а також інформаційні та інноваційні продукти й послуги. Натомість Україна може запропонувати тільки напівфабрикати, виробництво яких (з урахуванням обсягів експорту) пов'язане з неминучим погіршенням екологічних показників.

Сировинна орієнтація промислового виробництва за останні роки стала навіть більш виразною. За цих умов входження до СОТ і розвиток економічних зв'язків із країнами ЄС (альтернативи чому не існує) лише закріплюють за Україною статус сировинної країни. Це досить неприваблива перспектива. Тому держава повинна здійснювати активну політику структурної перебудови (яка не має нічого спільного з "ручним управлінням" економікою).

Україна, однак, ще не втратила шансів утвердити себе як високотехнологічну країну у світовому поділі праці. Для цього потрібно втілювати в життя економічні реформи, які спираються на досвід розвитку країн ЄС, США і нових індустріальних держав (передусім - східноазійської четвірки - Сінгапуру, Тайваню, Південної Кореї та Гонконгу). Однак недосконалість законодавчої бази й високі ризики для іноземних інвесторів гальмують інноваційну діяльність. Тому швидкого морального старіння не можуть уникнути навіть ті підприємства, які приносять своїм власникам мільйонні прибутки завдяки реалізації своєї продукції за кордоном. За даними Держкомстату України, ступінь зносу основних засобів підвищився з 48,8 % в 2000 р. до 58,0 % в 2008 р. Інновації впроваджувалися на 1491 підприємстві в 2000 р. (що складало 14,8 % від загальної кількості), а в 2008 р. - на 1160 (10,8 %) підприємствах. Не дивно, що за цей період скоротилася кількість підприємств, які освоювали нові види продукції (з 15 323 до 2446), а частка збиткових заводів і фабрик зросла - з 42 до 39 %. Рентабельність операційної діяльності підприємств зросла

незначною мірою (з 4,8 до 5,0 %) тільки через те, що власники мали можливість підвищувати ціни, часто користуючись відсутністю на ринку конкурентів.

У цілому ж з 1991 р. Україна пройшла значний шлях ринкових перетворень. За два десятиліття було створено різко відмінну від попередньої системи змішану економіку, яка ґрунтується на вільному підприємництві та приватній власності. Частка державної власності все ще залишається істотною, але вона вже не визначає характер подальшого розвитку. Щодо мети розвитку існує консенсус між різноспрямованими політичними силами: створення конкурентоспроможної соціально орієнтованої ринкової економіки.

Найголовнішою проблемою залишається неподоланність таких фундаментальних рис радянської економіки, як висока енерго- і матеріалоємність, екстенсивний характер розвитку. Досі (як показали "газові кризи" 2005 і 2009 рр.) не досягнуто реальної економічної незалежності. Невизначеність із характером економічних реформ зумовлює відсутність істотних зрушень структурно-інновацій ного характеру. Внаслідок цього Україна не може подолати відставання в технічному та технологічному відношеннях від провідних країн ЄС.

Застаріла техніка і недосконалі технологічні процеси, які використовуються у виробничому секторі, не дають змоги Україні успішно конкурувати з іншими країнами навіть після входження до СОТ. За рівнем конкурентоспроможності, як показує звіт Всесвітнього економічного форуму, наша країна наприкінці 2009 р. посіла 82 місце в світі (вивчалися відповідні показники 133 країн).

Слід сподіватися, що в недалекому майбутньому приплив іноземних інвестицій дозволить забезпечити подолання технічного й технологічного відставання вітчизняної економіки. Обсяг прямих іноземних інвестицій, що становив, як уже вказувалося, 6658 мли дол. США в 2003 р. (140 дол. на душу населення), зріс до 40 027 млн (873 дол. надушу населення) в 2009 р. Здавалося б, зростання за шість років більш-менш задовільне, але воно не відповідає сучасним світовим трендам, зокрема щодо наявності багатомільярдних вільних коштів на грошових ринках західних країн.

На першому місці за обсягами спрямованих у вітчизняну економіку коштів серед інвесторів знаходиться кіпрський капітал (8593 млн дол. США), втім його тільки умовно можна назвати іноземним. Кіпр є однією з найбільших офшорних зон, в якій вітчизняні олігархи ховаються від податкового "переобтяження". Реально на першому місці серед іноземних інвесторів знаходиться німецький капітал (6613 млн дол. США), далі йде нідерландський (2675 млн). Особливо мізерно виглядають американські капіталовкладення (1387 млн дол.).

Криза, яка вразила світове господарство наприкінці 2007 р., тяжко позначилася на економіці України через її яскраво виражену експортну орієнтацію. В останньому докризовому році (2007) частка експорту становила майже 45 % ВВП. Зростання обсягів промисловості, що відбувалося з 2000 р., у 2008 р. змінилося падінням (на 3,1 %). У галузях промисловості, які більшу частину продукції виробляли для іноземного споживача, падіння виробництва було особливо болючим: у машинобудуванні - на 29 %, у хімічній промисловості на 32,5 %, у гірничо-металургійному комплексі - на 39-45 %. Будівельні роботи скоротилися на 16 %. Особливого скорочення (на 90 %) своїх обсягів зазнав сегмент житлового будівництва.

Україна успадкувала від радянських часів розвинуте авіабудівництво. Вона й досі входить до п'ятірки країн, які забезпечують повний цикл у виготовленні літаків - від проектування до пуску. Технічний і технологічний рівень авіатехніки не відстає від світових зразків. Тим не менш, вітчизняна авіапромисловість у 2006 р. не виготовила жодного літака, незважаючи на наявність замовлень, у тому числі оплачених. Провал галузі пояснювався незадовільним менеджментом. У 2007 р. авіабудівництво виготовило один літак, в 2008 - чотири. Проте в останні роки мають місце певні зміни на краще.

Окремі промислові підприємства мають відмінні показники навіть у кризових умовах. До них належить, зокрема, ВАТ "Мотор-Січ", 98 % продукції якого споживається за кордоном - в 220 країнах світу. Непогані виробничі показники у ВАТ "Сумське НВО ім. М. Фрунзе", яке одержало замовлення на модернізацію дев'яти застарілих турбоагрегатів для Нурекської ГЕС у Таджикистані.