Історія України - Литвин В.М. - Культурне життя. Розвиток освіти та науки

Із проголошенням державної незалежності України в процесі державотворення відкрилися якісно нові можливості для української культури і визначилася її нова роль. Культурний процес доби незалежності характеризувався суперечливими тенденціями. Найбільшим його здобутком можна вважати ліквідацію відкритих чи прихованих перешкод на шляху розвитку національної культури. Суспільство, вперше за багато десятиліть, набуло вільного доступу до надбань світової духовності та культури. Розпочалися позитивні зрушення передусім у галузі відродження історичної пам'яті, повернення забутої або забороненої культурної та мистецької спадщини, вивільнення творчої ініціативи, розгортання широкого спектра стилістичних напрямів, активізації культурного життя в регіонах, піднесення народної творчості тощо.

Водночас зменшення обсягу державних асигнувань на розвиток сфери культури та відсутність у вітчизняній культурній спадщині традицій меценатства призвели до істотного скорочення мережі спеціалізованих установ, відпливу із цієї сфери талановитої молоді. В найскрутнішому становищі опинилися великі творчі колективи - оркестри, хори, ансамблі. Вони й у країнах із ринковою економікою можуть функціонувати лише за державної підтримки.

Все ж таки нагромаджений за десятиліття культурний потенціал в основному вдалося зберегти, а саме: унікальні музейні зібрання та бібліотечні фонди, самобутні творчі колективи й дитячі мистецькі школи та студії, безцінні твори народних майстрів. Труднощі з фінансуванням не спричинили закриття жодного театру, концертної зали чи філармонії. Навпаки, у вересні 1999 р. в Полтаві було урочисто відкрито нову виставкову залу - галерею сучасного українського мистецтва. Отримали нові приміщення Київський дитячий музичний театр, Київський театр ляльок. Було надано державний статус львівському театру "Воскресіння", Молодіжному театру ім. Леся Курбаса. Створено муніципальний театр "Хортиця" в Запоріжжі. Здобули світове визнання міжнародні конкурси імені М. Лисенка, С. Ли-фаря, В. Горовиця, молодих виконавців імені В. Крайнева. Також було здійснено перші спроби організації недержавних театрів та концертних груп. Так виникли, зокрема, театри "Бенефіс" та "Театр зірок" у Києві, "Люди і ляльки" у Львові тощо.

За рахунок бюджетного фінансування новостворених аматорських студій почала розширюватися мережа державних театрів. Виникли нові творчі колективи, які вже здобули визнання мистецької громадськості: симфонічний оркестр Національної філармонії України, ансамбль "Київські солісти" під керівництвом Б. Которовича, камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові та інші. Творча самостійність художніх колективів, які працюють в умовах вільної конкуренції, розширює стильові й тематичні межі театрального мистецтва. Кожного року театри дають до 40 тис. вистав, які відвідують близько 20 млн глядачів.

Поступово виходять з кризи, викликаної переходом до ринкових відносин, такі види мистецтва, як живопис, графіка, скульптура. В цьому контексті слід насамперед звернути увагу на творчість художників Любо-мира Медвідя (живопис), Романа Романишина (графіка), Уляни Ярошевич (кераміка), Ігоря Стеф'юка (дерево), Андрія Бокотея (скло).

У значно гіршому становищі опинився український кінематограф. Кількість кіноустановок із платним показом (тобто кінотеатрів) в Україні скоротилася з 27,2 тис. у 1990 р. до 5,3 тис. в 2002 р., а кількість відвідувань кіносеансів - відповідно від 552 до 9 млн на рік. Це означає, що майже зник ринок, який раніше підтримував кіноіндустрію на плаву. Виробництво фільмів в Україні залежить тепер або від бюджетного фінансування (у формі державного замовлення), або від грошей спонсорів. У 2008 р. було створено лише 10 повнометражних і 30 короткометражних фільмів.

Від 9 лютого 20П р. почав діяти закон про українське кіно, в якому передбачено звільнити кіновиробництво від податку на прибуток і додану вартість. У бюджеті на 2011 р. передбачено спрямувати на розвиток вітчизняної кіноіндустрії 130 млн грн. Це - мізерні кошти беручи до уваги наявні потреби, але все ж навіть цей крок щодо надання підтримки є певним сигналом про державне занепокоєння щодо сучасного стану вітчизняного кінематографу.

На жаль, навіть не помітно змін у кінопрокаті. Майже всю виручку від прокату фільмів забирають собі закордонні продюсери.

Популярними в Україні стали літературно-мистецькі свята, передусім такі з них, як міжнародне Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новій...", "Лесині джерела", міжнародний фестиваль сучасної поезії ім. Б. Чичибабіна та інші заходи.

Міжнародне свято літератури та мистецтв "Лесині джерела" відбувається в Новоград-Волинському, на батьківщині Лесі Українки. В 2010 р. воно проводилося вже в 24-й раз. Під час фестивалю відбуваються літературно-поетичні заходи за участю науковців, письменників і поетів, виступи аматорських колективів та професійних артистів, демонстрація робіт майстрів декоративно-ужиткового мистецтва з усіх регіонів України, близького й далекого зарубіжжя.

Щільність телерадіокомунікаційних мереж зростає в Україні з кожним роком. Більшість регіонів приймає тепер, окрім передач місцевих станцій, програми до 10 центральних радіо- і телекомпаній. З 2004 р. відбувається переведення станцій на цифрову форму мовлення. Ця трансформація вимагає великих коштів і буде закінчена тільки в 2014 р.

В останні роки в Україні став бурхливо розвиватися інтернет. У 2010 р. вітчизняна інтернет-аудиторія нараховувала близько 15 млн користувачів, тобто третину населення. Цей показник істотно поступається країнам Євросоюзу (51 %) і США (70 %), але перевищує аналогічні показники Польщі (30 %) та Росії (16,5 %).

Моніторинг Інституту соціології НАН України надає змогу сформувати уявлення про темпи поширення "інтернет-лихоманки". На запитання "Чи користуєтесь Ви інтернетом?" соціологи одержали такі відповіді (у відсотках):

Якісно нового стану набула українська художня література. Велику роботу проведено в плані забезпечення систематизованого і послідовного наукового вивчення, пропаганди та видання наукової спадщини. Провідною письменницькою організацією України залишається Національна (з 1998 р.) Спілка письменників України, яка нині налічує понад 1800 членів. У її розпорядженні - Будинок письменників, Літературний фонд, будинки відпочинку. Вона має також власне видавництво ("Український письменник") та журнали ("Вітчизна", "Всесвіт", "Дзвін", "Донбас" тощо), а також газету "Літературна Україна". Поряд зі Спілкою письменників України в 1997 р. була утворена Асоціація українських письменників (АУП) (на установчих зборах були присутні 118 учасників). Метою АУП, як наголошувалося в її установчих документах, було подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі. Президентом нової письменницької організації здебільшого молодіжного складу був обраний Ю. Покальчук, віце-президентами - В. Моренець, Ю. Андрухович, І. Римарук і Т. Федюк.

Від часу затвердження в 1992 р. "Основ законодавства України про культуру" було ухвалено низку законів, які стосувалися регулювання розвитку окремих секторів культури та мистецтва. Набули чинності закони "Про музеї та музейну справу в Україні" й "Про бібліотеки та бібліотечну діяльність в Україні". Вони визначили загальний порядок створення, державної реєстрації, ліквідації та реорганізації музеїв та бібліотек.

Музейний фонд України налічує понад 11 млн одиниць зберігання. Провідним є Національний музей історії України і в його складі - Музей історичних коштовностей. Понад 800 тис. експонатів Національного музею - це світового значення археологічні знахідки, етнографічні збірки, колекції зброї, монет, медалей та інших нагород, пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва, творів живопису і графіки. Експозиції постійно оновлюються хоча б тому, що лише мізерна частина експонатів може бути виставлена через відсутність пристосованого спеціально для музею приміщення.

Функціонує 437 державних і муніципальних музеїв, з них 22 - національні. Однак музейні працівники можуть поскаржитися на недостатню увагу з боку держави й органів місцевого самоврядування. Вже багато років згорнуті всі експозиції одного з найкращих музеїв України - історії Києва. Міська державна адміністрація позбавила його приміщення.

Під охороною держави перебувають понад І ЗО тис. пам'яток історії та культури, з них 57 тис. пам'яток археології, 51 тис. - історії, майже 6 тис. - монументального мистецтва. Створено і функціонує 63 історико-культурні заповідники, з них 13 - національних. Під охороною ЮНЕСКО знаходяться Софійський собор в Києві, Києво-Печерська лавра, історичний центр Львова, букові праліси Карпат. Протягом останніх років створено низку нових національних заповідників - "Чернігів старий", " Кам'янець Подільська фортеця" та інші. Розпочато роботу зі створення Реєстру національного культурного надбання, вживаються заходи щодо повернення пам'яток, незаконно вивезених з України. Відреставровано або відбудовано заново такі видатні архітектурні споруди, як Палац культури "Україна", Національна філармонія України, історико-архітектурні пам'ятки у Чигирині, ансамбль Михайлівського Золотоверхого собору, Успенський собор Києво-Печерської лаври, будівлі часів козацької державності у Батурині, Глухові, Чигирині.

У 1996 р. було створено Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. Він збирає і спрямовує на відродження пам'яток доброчинні кошти та пожертви від юридичних і фізичних осіб.

Значення публічних бібліотек у житті освіченої людини істотно змінилося у зв'язку з кількома хвилями інформаційної революції. Втім бібліотека, як і театр залишається одним з фундаментальних складових елементів культурного середовища. В Україні кількість бібліотек зменшилася від 25,6 тис. в 1990 р. до 20,4 тис. в 2002 р., а їх книжково-журнальний фонд скоротився відповідно з 419 до 339 млн примірників.

ВРУ прийняла в 1998 р. Закон України "Про Національну програму інформатизації". Він визначає загальні принципи державної політики у сфері інформатизації. Однією зі складових частин програми інформатизації була визначена підпрограма "Електронна бібліотека". Провідною установою з розроблення Національної електронної бібліотеки визнана Національна бібліотека "Бібліотека XXI". Вона створюватиметься протягом 2011-2015 рр. об'єднаними зусиллями бібліотек, архівів і центрів науково-технічної інформації, які володіють унікальними фондами.

Зараз на розгляді в уряді перебуває внесений Міністерством культури та мистецтв проект державної Програми збереження бібліотечних і архівних фондів. Основним завданням цієї програми є координація дій установ і організацій з обліку, реставрації, консервації та репрографії бібліотечних та архівних фондів.

Не покладаючись на державу, громадськість активно діє в культурному просторі. Сформувалося багато самодіяльних асоціацій, товариств, об'єднань, фондів, які ставлять за мету відродження національних культурних традицій. Фонд культури, багато років очолюваний Б. Олійником, розгорнув свою діяльність на багатьох напрямах культурного життя. Створена на Заході мережа українських культурних закладів поступово переноситься на Батьківщину. Широко відома діяльність таких меценатів, як Ю. Ємець і П. Яцик із Канади, О. Воскобійник і А. Лисий зі США, М. Го-ян з Австралії.

У 1997 р. було ухвалено закони "Про благодійництво та благодійні організації", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", якими разом зі ст. 7.11 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" уперше було передбачено реальні податкові пільги для неприбуткових організацій.

У жовтні 1994 р. з'явився президентський указ щодо визначення статусу "національний" для найвагоміших осередків культурного життя - художніх колективів, навчальних закладів, бібліотек, музеїв, заповідників. Цей указ захистив на державному рівні та зберіг найцінніші осередки культури від морального й фізичного руйнування. Указами Президента України були встановлені галузеві професійні свята - дні музеїв, бібліотек, українського кіно. Укази "Про Всеукраїнський фонд відтворення визначних пам'яток історико-архітектурної спадщини", "Про збереження історичної забудови у центральній частині міста Львів", "Про забезпечення збереження будівлі Одеського державного академічного театру опери та балету", "Про реконструкцію Національного художнього музею" сприяли збереженню та відтворенню архітектурної спадщини, розвитку національного мистецтва.

Нині в Україні відбувається легалізація української культури, її соціальна реабілітація, демократизація й утвердження плюралізму в творчому процесі. Ця сфера поступово стає повноструктурною та конкурентоспроможною, здатною задавати тон інтелектуальному й культурному життю нашої країни. Серед багатьох передумов досягнення вітчизняною цариною культури та мистецтв провідних позицій у суспільному житті на особливу увагу заслуговує освоєння суспільством історико-культурної спадщини, подолання культурних стереотипів, активізація державної культурної політики, розвиток інфраструктури їх складових цієї сфери, що сприятиме адаптації до ринкових умов, виходу у світовий культурний простір.

Динаміка розвитку сфери фізичної культури і динаміка розвитку спорту не збігаються. Якщо масова фізкультура занепадає, майже позбавлена державної підтримки, то професійні види спорту продовжують тримати досить високу планку. Відповідальним іспитом для українського спорту стали Олімпійські ігри 2008 р. Україна посіла 11-те місце в командному заліку. В її активі 27 медалей - 7 золотих, 5 срібних і 15 бронзових. На трьох попередніх олімпіадах українські команди завойовували по 23 медалі.

Перехід до ринкових умов, відмова від ідеологічного диктату тоталітарної держави вимагають істотної реорганізації галузей загальної та професійної освіти. Із цією метою у 1991 р. ВРУ прийняла Закон "Про освіту", в якому, зокрема, було визначено статус школи як основи духовного і соціально-економічного розвитку держави. Відповідно до цього Закону та згідно з внесеними до нього у 1996 р. змінами та доповненнями, освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між народами і національностями. Закон встановив наступні освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта. Затверджені освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Заклади освіти, незалежно від форм власності, відокремлені від церков та інших релігійних організацій і мають світський характер. Це не заважає викладати факультативні теологічні курси у світських навчальних закладах і не заперечує існування спеціальних освітніх установ, що належать релігійним організаціям.

Відповідно до закону "Про освіту" було запроваджено поняття державного стандарту освіти в рамках кожної навчальної дисципліни. Державний стандарт містить у собі вимоги щодо змісту, обсягу і рівня загальноосвітньої та фахової підготовки. Він є основою для оцінювання освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається за допомогою встановлених законом засобів ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти.

Одразу після здобуття незалежності працівники освіти почали працювати над документом, який визначав основні напрями реформи. Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" була схвалена урядом і затверджена з'їздом педагогічних працівників країни наприкінці 1992 р. Концептуальні засади цієї програми передбачали системну реконструкцію всієї освітньої галузі, починаючи від дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів.

Конституція України 1996 р. закріпила перші здобутки демократизації освіти в нових суспільно-економічних умовах. Повна загальна середня освіта визначалася в ній не тільки гарантованою, але й обов'язковою. Громадянам, які належать до національних меншин, гарантовано право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови в державних і комерційних навчальних закладах, національно-культурних товариствах.

Важливою віхою на шляху реформування освітньої галузі став Закон України "Про загальну середню освіту", прийнятий парламентом у травні 1999 р., яким було визначено правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти. Він встановлював такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: середня загальноосвітня школа, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми; загальноосвітня школа-інтернат; спеціальна загальноосвітня школа; загальноосвітня санаторна школа; школа соціальної реабілітації; вечірня (змінна) школа.

У зв'язку з урбанізацією і погіршенням демографічної ситуації багато сільських шкіл перетворилися на малокомплектні. Склалася ситуація, яка вимагала скорочення шкільної мережі в сільській місцевості. Це означає, що далеко не в кожному селі тепер можна організувати шкільне навчання за програмою. Учні вимушені вчитися в сусідніх селах, долаючи кожного дня великі відстані. Щоб розв'язати проблему, використовуються два шляхи: організація інтернатів при школах або налагодження регулярних перевезень школярів автобусами. Як правило, учні та батьки бажають скористатися другим шляхом. У 2002 р. Міністерство освіти затвердило програму "Шкільний автобус". Вона передбачала закупівлю впродовж 2003- 2010 рр. 3650 автобусів для обслуговування дітей шкільного віку в сільській місцевості. Програма була виконана. Щоправда, життя вимагає тепер збільшення автобусної мережі.

Відповідно до викликів часу Міністерство освіти і науки України розробило й активно впроваджує в життя Комплексну програму комп'ютеризації шкіл. Комп'ютер стає невід'ємною складовою навчального процесу, а комп'ютерна грамотність - нормою. Через Інтернет дитина підключається до всесвітньої мережі знань, долаючи обмежені можливості культурної інфраструктури місця проживання (особливо в сільській місцевості).

Раніше джерелом фінансування вищої освіти був лише державний бюджет. Тепер формується механізм змішаного фінансування. Три чверті студентів, зарахованих на перший курс державних навчальних закладів І і II рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища), навчаються за рахунок бюджету, а чверть - за рахунок галузевих міністерств, місцевих бюджетів, коштів фізичних та юридичних осіб. У державних вузах III і IV рівнів акредитації кількість студентів, навчання яких оплачує держава, досягає 80 %.

На початку 1990-х рр. в Україні виникло близько півтисячі недержавних навчальних закладів. Не всі з них змогли вижити в конкурентному середовищі. В 2003/04 навчальному році функціонувало лише 84 заклади І і II рівнів акредитації та 104 заклади III і IV рівнів. Державних закладів освіти значно більше: нижчих рівнів акредитації - 586, вищих рівнів - 235.

Особлива роль у соціальному і культурному процесах належить університетам. Однак університетську систему останнім часом вразила ерозія - з одного боку, намітилась глибока утилітаризація класичних університетів, а з другого, під назвою "університет" виникло багато приватних навчальних закладів, що фактично не мали такого статусу. Саме тому Міністерство освіти і науки України останнім часом припинило діяльність частини вищих навчальних закладів та їх філій. Свідченням пильної уваги суспільства до вищої освіти є широка дискусія в Україні навколо проекту Закону "Про вищу освіту".

Реформування національної системи освіти неможливе без її входження до міжнародного освітнього простору. Тому особлива увага приділяється розвитку міжнародної співпраці в галузі освіти. Базою для цього є міждержавні, міжурядові та відомчі міжнародні угоди. Заклади освіти України щорічно відряджають за кордон для навчання, стажування, підвищення кваліфікації, участі в наукових форумах і на оздоровлення понад 50 тис. учнів, учителів, студентів, аспірантів і науково-педагогічних працівників. Майже така сама кількість іноземців прибуває до України.

Постійно підтримуються і розширюються плідні контакти з понад 50 міжнародними урядовими та неурядовими організаціями, програмами, фондами - - Радою Європи, ЮНЕСКО, Інформаційною службою США, Фондом Фулбрайта, Німецькою службою академічних обмінів, Британською радою тощо. Ці організації надають допомогу українській освітянській галузі загалом на суму в десятки мільйонів доларів США. Найпотужнішою є міжнародна програма "Транс'європейська співпраця у сфері вищої освіти", яка реалізується в Україні з 1993 р., в рамках якої здійснено десятки наукових проектів, до участі в яких залучено сотні зарубіжних університетів.

Українські освітяни активно використовують можливості, які відкрилися перед ними із вступом України до Ради Європи. Спільно з її інституціями втілюється в життя низка важливих програм, спрямованих на реформування галузі, впроваджуються європейські стандарти в освіті. Експерти Ради Європи надавали Україні допомогу під час розроблювання Закону "Про освіту", проекту Закону "Про вишу освіту" та інших законодавчих актів. В умовах обмежених можливостей вітчизняного бюджету зарубіжна технічна допомога є важливим чинником, який сприяє розвиткові освітньої галузі.

19 червня 1999 р. 30 європейських країн, до яких згодом долучилися Росія та ще 9 держав, підписали в Болоньї угоду про створення до 2010 р. спільного наукового простору зі спільною двоетапною системою вищої освіти, спільними стандартами щодо знань і оцінок, їх взаємовизнанням, можливістю вільного пересування студентів, науковців, дослідників тощо. У 2005 р. до Болонського процесу приєдналася і Україна. Нині в українську освітню систему впроваджуються принципи Болонської декларації, покликані підвищити якість освіти, забезпечити її адаптацію до європейських стандартів.

Освіта в Україні реально стає основою модернізації суспільства. В її системі нині існує 48 тис. закладів та установ, навчається майже 10 млн учнів та студентів і працює понад 1,5 млн фахівців. Рівень її розвитку визначає рівень наукового розвитку держави.

Україна у спадок від радянських часів одержала високорозвинений науковий потенціал - Національну академію наук, сотні галузевих науково-дослідних інститутів та інших установ дослідницького профілю, університетську науку. За оцінкою ЮНЕСКО, Україна в середині 1990-х років займала сьоме місце в світі за потужністю наукового комплексу.

Економічна криза змусила державу різко обмежити бюджетне фінансування науки, але водночас робилися певні спроби забезпечити збереження її унікального потенціалу. У 1994 р. вийшов Указ Президента України "Про державну підтримку наукової діяльності АН України", яким Академії наук надавався статус національної.

Прагнучи пристосуватися до нових умов, зокрема до скороченого бюджету, НАНУ звільнялася від багатьох своїх установ, нещадно "обрізаючи" обслуговуючі виробництва (загальна кількість працівників скоротилася за 1989-1997 рр. від 89,6 до 47,6 тис. осіб). Разом із тим, НАН України розробляла (іноді "на паях" з іншими відомствами, щоб полегшити фінансовий тягар) десятки нових перспективних напрямів досліджень. Так, у 1990 р. на базі відділення соціології Інституту філософії постав Інститут соціології. В 1991 р. створені Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут світової економіки і міжнародних відносин. Того ж часу Одеське відділення Інституту економіки було реорганізоване в Інститут проблем ринку і економіко-екологічних досліджень. У 1992 р. в Донецьку утворено Інститут економіко-правових досліджень. Дещо згодом фундаментальні дослідження розгорнули нові установи: Інститут економічного прогнозування, Інститут демографії та соціальних досліджень, Інститут української мови та інші.

Незважаючи на великі втрати, які були неминучими зважаючи на десятикратне зменшення обсягів державного фінансування, українська наука зберегла основну частину свого потенціалу та поступово пристосовується до умов ринкової економіки. За багатьма науковими напрямами українські вчені не лише не втратили завойованих раніше позицій, а й досягай нових успіхів.

Упродовж багатьох десятиліть провідні позиції у світовому електрозварюванні посідає Інститут електрозварювання ім. Є. Патона. Цей заклад у жовтні 2009 р. відсвяткував своє 75-річчя. Наукові розробки його колективу використовуються в усіх сферах технічної діяльності людини - у відкритому космосі, на землі та під водою. Одна з останніх новацій - зварювання живих м'яких клітин під час проведення хірургічних операцій. Уже виконано близько 50 тис. таких операцій.

Однією з найболючіших для НАН України стала проблема віку науковців. Наука перестала бути найбільш престижним заняттям, і тепер до аспірантури йде менше талановитої молоді, ніж раніше. Має значення й те, що більшість установ НАНУ розміщена в столиці, а після закінчення аспірантури інститути практично не мають можливості надавати молодим науковцям житло. Відбувається також постійний відтік талановитих науковців за кордон. Тому в НАНУ скорочується частка науковців, які належать до вікової групи 30-45 років, тобто перебувають у найбільш продуктивному для наукової творчості віці. Середній вік наукових працівників НАН України перевищив 50 років, в тому числі докторів наук - 60 років.

У 1990-ті роки в Україні були засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук (нині - Національна). Виникла низка дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, з 1989 р. в Україні діє відновлене Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

У 1993 р. в Києві було створено Міжнародну асоціацію академій наук (МААН) як неурядову самоврядну організацію. При МААН створені наукові ради з окремих проблем, зокрема, з нових матеріалів, фундаментальних географічних проблем, обчислювальної математики та інших напрямів. Нині МААН є єдиною міжнародною структурою, яка зберігає та розвиває зв'язки між науковцями країн СНД.