Історія України - Мельник А.І. - Радянська Україна в 1945-1991 роках

1. Післявоєнна відбудова народного господарства України.

2. Суперечливість суспільно-політичного розвитку України в 40- 50-х роках.

3. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні у добу хрущовської "відлиги".

4. Загострення суперечностей в розвитку України в 70-80-ті роки, визрівання передумов здобуття державної незалежності.

Аналіз повоєнного розвитку України доцільно розпочинати з висвітлення проблем відбудови народного господарства. Увагу студентів слід акцентувати на тому важкому становищі, в якому опинилася республіка по закінченні військових дій. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні залишилося лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Тільки прямі збитки, завдані господарству становили 285 млрд. крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Зважаючи на все це, деякі з західних експертів розрахували, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20- 25 років, а дехто називав навіть 100 років. Однак централізована система управління народним господарством створювала можливість швидкої мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що й стало запорукою прискорених темпів відбудови народного господарства.

Обсяг валової продукції промисловості України в 1946-1950 рр. збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь", "Азовсталь", машинобудівні підприємства Києва і Харкова та багато інших. Слід зазначити, що устаткування евакуйованих під час війни промислових підприємств так і не повернулося в Україну, оскільки це вважалося недоцільним. Відтак відновлення промисловості довелося розпочинати фактично з нуля.

Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80 % довоєнного рівня. складно було купити продукти споживання. Особливо ці труднощі посилилася після грошової реформи 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

У складних умовах відбувалося відродження сільського господарства, у якому склалася вкрай несприятлива ситуація. Труднощі загострилися до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш засушливими за попередні 50 років весною і літом, в наслідок чого зимові та ярові культури майже цілком загинули. Однак, не дивлячись на ці несприятливі кліматичні умови, план хлібозаготівель не тільки не було зменшено, а навпаки - ще збільшено. Україну вразив черговий голод - 1946- 1947 рр., жертвами якого стали близько 800 тис. людей.

У західних областях одночасно з відбудовою народного господарства і підвищенням рівня економіки цього регіону тривали репресії, депортації, русифікація й насильницька колективізація, була заборонена греко-католицька (уніатська), її майно передавалося руській православній церкві. За 1944-1952 рр. із Західної України було виселено ще півмільйона чоловік. Трагедія українського народу полягала в продовженні в ці роки по суті громадянської війни на цих землях, бо ОУН-УПА чинили активний політичний та воєнний спротив процесам радянізації.

Марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. Дедалі зміцнювалися структури тоталітарної системи, розпочалися нові хвилі репресій. Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий з них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й відправлено до таборів.

Репресій зазнали навіть цілі окремі народи, зокрема кримські татари, вірмени, болгари та ін., яких огульно було звинувачено у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та депортовано з місць свого постійного проживання.

Величезний вогонь ідеологічної зброї був спрямований проти наукової і художньої інтелігенції. У цей час проводилися репресивні кампанії проти "космополітів", "буржуазних націоналістів" і "агентів імперіалізму". Слідом за низкою постанов ЦК ВКП(б) було видано численні постанови ЦК КП(б)У, які регламентували репертуар театрів, тематику "Перцю", зміст музики тощо. Це був час цькування генетиків і кібернетиків, мовознавців та істориків України. Після написання в 1943 р. кіноповісті "Україна в огні" не дозволяли повертатися з Москви в Україну О. Довженку, після вірша "Любіть Україну" припинили друкувати В. Сосюру, як "буржуазних націоналістів" переслідували М. Рильського, Ю. Яновського, А. Малишка, І. Сенченка, П. Панча, композиторів К. Данькевича (за оперу "Богдан Хмельницький"), М. Колесу, Б. Лятошинського, М. Вериківського та ін.

Загалом усе це створювало гнітючу атмосферу, породжувало у суспільстві перебувало у тривожні передчуття нового витка репресій. Але 5 березеня 1953 р. помер И. Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватися.

Аналізуючи численні факти тогочасного життя, студенти переконуються, що смерть Сталіна завершила цілу епоху в житті країни. Визначилися контури повороту, якого чекали після війни. Почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на демократизацію радянського ладу, на ліквідацію негативних наслідків явища, кваліфікованою як культ особи. Ці процеси пов'язані, насамперед, з ім'ям першого секретаря ЦК ВКП(б) - з 1956 р. - КПРС М. Хрущова, який, попри свою попередню причетність до проявів тоталітаризму, виявився неординарним політичним діячем, здатним критично оцінювати минуле, рішуче коригувати політичний курс, що дало підстави історикам вважати роки його правління добою "відлиги". Заслугою М. Хрущова стали, зокрема, початок реабілітації політв'язнів і депортованих народів, поліпшення соціального забезпечення народу, спроби демократизації партії і держави.

Здійснювалися заходи щодо усунення надмірної централізації державного управління, яка була одним із гальмівних чинників щодо рівномірного й взаємовигідного національно-державного розвитку. Розширювалися права союзних республік в економічному, державному й культурному будівництві, в їхнє підпорядкування передавалося багато союзних промислових і транспортних підприємств. За 1953-1956 роки в республіканське підпорядкування України було передано близько 10 тис. підприємств та установ, в результаті чого питома вага республіканської промисловості підвищилася на 76 %.

Важливою в цьому напрямку була реформа, в результаті якої галузеве управління промисловістю замінювалося територіальним - ліквідовувалися більшість галузевих міністерств і замість них створювалися територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було організовано 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.

Значну увагу тогочасне керівництво приділяло проблемі реформування сільського господарства. Перші заходи, спрямовані на послаблення у податковій політиці та ціноутворенні, розширенні прав колгоспів, запровадження грошової оплати праці колгоспників, надання їм пенсій призупинили деградацію продуктивних сил села. В перші п'ять років по смерті И. Сталіна в Україні були позначені зростанням сільськогосподарського виробництва, однак кардинально змінити ситуацію в цій галузі не вдалося.

Не принесли бажаного результату й подальші реформи - запровадження новітніх технологій, які не могли дати ефекту в колгоспах; організаційні заходи, які на ділі нерідко оберталися на шкоду сільськогосподарському виробництву (укрупнення колгоспів, перетворення їх у радгоспи, ліквідація "неперспективних" сіл тощо); спроби знайти додаткові резерви шляхом оранки цілинних земель чи ліквідації травопільної системи тощо. Почали повертатися до практики обмежень присадибних господарств колгоспників, щоб вони не "заважали" їм працювати у громадському виробництві. Обсяг продукції, що надходила у ринкову торгівлю, зменшився, а в результаті зросли ціни і постраждали інтереси міських споживачів. Сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку економіки. Посуха 1963 р. показала всю гостроту продовольчого становища: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витратити валюту для його закупівлі за рубежем. Пізніше цей факт був використаний партійною номенклатурою як один із приводів при зміщенні М. Хрущова.

Треба зазначити, що короткий період ревізії політики сталінського режиму об'єктивно привів в Україні до посилення культурно-національних прагнень, появи молодої генерації, так званих шестидесятників, які своїми ініціативами актуалізували питання культурного загальнонаціонального розвитку.

Та "хрущовська відлига" була недовгою. Не зачепивши основ ладу, реформи зустріли опір бюрократії і захлинулися. Останнім серйозним нововведенням М. Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, профспілкові і комсомольські органи теж було поділено на промислові й сільські. Ця реформа переповнила чашу терпіння апарату, і у жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК й голови Ради Міністрів СРСР.

До того ж М. Хрущову, його оточенню, вищому керівництву України О. Кириченку, М. Підгорному, П. Шелесту - був властивий авторитарний стиль керівництва, суб'єктивізм і адміністрування. Саме це й стало основним обвинуваченням, висунутим М. С. Хрущову. на посаду партійного лідера було обрано Л. І. Брежнєва. Відповідно і в Україні амбіційного П. Шелеста, який наролегливіше за інших, відстоював інтереси України в Радянському Союзі, дбав про збереження української мови і культури, замінив у 1972 р. більш поступливий до центру В. ІДер-бицький.

Потрібно звернути увагу на те, що на початку 70-х років республіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, врахувавши досягнення науково-технічної революції, що розвивалася у світі, та певні успіхи реформ другої половини 60-х років, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або продовжувати дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. Тоді переміг другий напрямок.

Республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку, що зумовлювало зростання затратної економіки, вимагало додаткових робочих рук і ресурсів, але так і не привело до збереження темпів зростання обсягів продукції і продуктивності праці. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не існувало. Високий науково-технічний потенціал республіки використовувався головним чином військово-промисловим комплексом. На кінець 70-х - початок 80-х років значно зріс загальний дефіцит товарів народного вжитку.

Проте це не означає, що в подальшому розвитку економічних процесів на Україні склалася однозначна ситуація. Тут, при загальній тенденції зниження ефективності виробництва, завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів. Так, у республіці формувався потужний народногосподарський комплекс. Швидкими темпами розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. У 70-ті роки в республіці стало до ладу чимало теплоелектростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. Виросли гірничо-збагачувальні комбінати і шахти в Донецькому й Криворізькому басейнах.

На цій основі зростала, насамперед, союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втрачалися права республіканських і особливо місцевих органів у керівництві економікою. Без відома останніх на Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, що дорівнювали території Одеської області.

Неоднозначна ситуація склалася й в аграрному секторі економіки України. Тут досить інтенсивно відбувалося усуспільнення виробництва у зв'язку з його індустріалізацією, спеціалізацією й концентрацією. У вирішенні проблем розвитку села переважали волюнтаристські, суб'єктивістські підходи. Унаслідок цього в ньому ще більше поглиблювалися кризові явища. Зростала кількість нерентабельних господарств. Неефективно використовувалися сільськогосподарська техніка. Збільшення площ зрошуваних земель призводило до засолення ґрунтів, високих непродуктивних витрат коштів. Через безграмотні дії меліораторів і низьку культуру землеробства було знищено десятки малих річок, що негативно вплинуло на природне середовище й продуктивність угідь.

Наслідком такого "господарювання" було зменшення в 1970-1985 рр. більш як на мільйон гектарів посівних площ України, в тому числі її славнозвісних чорноземів. Для України характерною стала найбільша міра розораності земель в СРСР, внаслідок чого більше половини сільськогосподарських угідь стали ерозованими й не давали тих врожаїв, які були б за умов розважливого ведення господарства.

Застійні явища в економіці не могли не відбитися на інших сторонах життя суспільства. Негативні процеси серйозно зачепили соціальну сферу. їх ознаками були: залишковий принцип фінансування соціальних потреб; перевага "зрівнялівки" у розподілі матеріальних благ і порушення соціальної справедливості; прогресуюча несумісність інтересів різних суспільних верств і груп; загострення суперечностей у національних відносинах; наростання таких негативних явищ як пияцтво й алкоголізм, наркоманія, спекуляція, корупція тощо.

Можна констатувати, що в 70-ті - першій половині 80-х років остаточно сформувався і в широких масштабах почав діяти свого роду механізм гальмування соціально-економічного розвитку, стримування прогресивних перетворень. Суть механізму гальмування можна визначити так - це комплекс соціально-економічних, політичних, ідеологічних чинників, які стримують прогресивний поступ суспільства. Він включає в себе застарілі форми виробничих відносин, адміністративно-командну систему управління, бюрократизм, консерватизм, психологічну інерцію, догматичні уявлення про суспільство. У державно-політичному аспекті - це і ієрархія посад, система надцентралі-зованого керівництва економічним і соціальним життям. У такій обстановці ставало дедалі очевидним, що усунули застійні явища, розблокувати механізм гальмування можливо лише радикальними широкомасштабними діями, які б охоплювали всі сфери життя суспільства.

Спробу врятувати існуючу систему зробив Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов, який у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС уперше заявив про потребу докорінних змін в усіх сферах життя народу. Після цього пленуму була проголошена політика "перебудови", суть якої полягала у необхідності проведення економічних реформ, демократизації суспільства, активізації громадської думки. Кінцевою метою проголошувалася побудова "гуманного, демократичного соціалізму", який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено програму радикальної реформи управління економікою, суть якої полягала у переході від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Розширювалися права підприємств, почалося запровадження орендних й акціонерних форм господарювання, кооперативів у торгівлі та промисловості, сімейного підряду в сільському господарстві, малих підприємств, спільних підприємств з іноземними фірмами, прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки. Економічні підсумки 1985-1991 рр. були незадовільні, рівень життя людей невпинно знижувався. До того ж 26 квітня 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС - найбільша екологічна катастрофа XX ст.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою "гласності", "соціалістичного плюралізму" під гаслом "перебудови сталінської моделі соціалізму" та повернення до "ленінських принципів" активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити позиції консерваторів. Складовими політичної реформи проголошувалися - поступовий перехід влади від партапарату до державних органів; посилення ролі Рад усіх рівнів; розробка і підписання нового союзного договору.

Проте перебудова гальмувалась через спрощений командний підхід до реформування різних сфер і галузей суспільного життя. Стара система працювала й далі за інерцією, не було узгодженої концепції реформування, занадто вузьким було коло реформаторів у самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам. На першому етапі перебудовчі процеси ще контролювалися управлінськими ланками держави, однак чим далі, тим більше життя розходилося з цими обмеженими завданнями. Зростала політизація суспільства, почалося формування багатопартійності, оформлення легітимної опозиції, поступово розгортався робітничий рух, активізувалися дії студентства, розпочалося нове українське національно-культурне відродження.

Замість зміцнення СРСР перебудова прискорила його розпад.