Історія України - Пасічник М.С. - Демократичні перетворення та формування і розвиток громадянського суспільства.

З 1990 р. в Україні почався новий етап демократизації і розмежування політичних сил. У цей період почали утворюватися нові політичні партії та громадсько-політичні організації. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна (об'єднана) держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л. Лук'яненко. У травні 1992 р. від УРП відкололось її радикальне крило й утворило нову партію на чолі зі С. Хмарою. Головою УРП, яка проголосила себе центристською партією, замість Л. Лук'яненка, призначеного послом України в Канаді, обрали М. Гориня.

З найрішучішого крила КПРС було утворено Партію демократичного відродження України. У 1991 р. виникла також Конституційно-демократична партія, яка виступила за поміркований підхід до реформування радянської політичної системи, за приватну власність на засоби виробництва тощо. Активізували діяльність Демократична партія України (ДПУ), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України, яка утворилася з асоціації "Зелений світ", Соціал-демократична партія та ін. У тому ж 1991 р. колишні компартійні функціонери провели установчий з'їзд нової партії, назвавши її Соціалістичною партією України (СПУ), яку очолив О. Мороз. Трохи пізніше відновила свою діяльність Компартія України — її лідером став П. Симоненко.

Активізувалася і молодь, яка служила в збройних силах, особливо офіцерство. У липні 1991 р. відбувся перший з'їзд офіцерів — громадян України. З'їзд утворив Спілку офіцерів України (СОУ), яка обрала головою В. Мартиросяна. Вже в початковий період Спілка офіцерів України заявила про себе як про серйозну, впливову громадську організацію, яка боролася за гласність і демократію, захищала інтереси офіцерів України та їхніх сімей.

З метою дійовішого впливу на життя країни низка політичних партій (разом з діловими колами) у 1992 р. заснували об'єднання демократичних сил "Нова Україна". Виник антиімперський, антикомуністичний блок. Процес утворення нових партій триває. Більшість із них стабільного місця в політичній структурі суспільства ще не зайняли. Закон "Про громадські організації" регламентує діяльність партійних інститутів у суспільстві. Проте нечисленність нових партій, загальні програмні орієнтири, відсутність достатньої матеріальної бази та бодай однієї-двох сильних альтернативних партій дозволяють зробити висновок, що нині багатопартійна система в Україні має здебільшого декларативний характер. Реальна система політичного плюралізму" де за владу борються правлячі й опозиційні партії, які взаємодіють і врівноважують одна одну з допомогою інших громадських організацій, для України ще не стала реальністю. Єдино можливий шлях до реальної багатопартійної системи — формування з опозиції широкого блоку демократичних сил.

Новий час поставив перед суспільством нові завдання: демонтаж тоталітарних політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформація централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження і оздоровлення міжнаціональних взаємин в Україні; встановлення рівноправних стосунків з далекими і близькими сусідами. Вирішення цих завдань — необхідна передумова подальшого поступального розвитку України, її перетворення на сучасну європейську державу. Мова йде про докорінний злам усіх суспільних структур, перехід від одного політичного і соціально-економічного стану суспільства до принципово нового.

Перетворення таких масштабів і глибини називають революціями. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Це найгуманніший з усіх можливих шляхів, але його наслідком стало складне і тривале співіснування старого і нового. Ця обставина диктує необхідність загальногромадянської злагоди та згуртування, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне значення при цьому повинен мати послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб співгромадян, їхніх уподобань, звичаїв, традицій, прагнення дотримання соціальної справедливості. Політична незгода, вузькопартійний егоїзм, гостра боротьба різних течій затримують просування вперед, створюють можливість регресивних явищ, а в результаті — загальнонаціональної катастрофи і втрати незалежності.

Від того, чи усвідомлять цю істину головні соціальні групи й політичні сили, залежить успіх чи невдача на складному і тернистому шляху подолання старого і віджилого, утвердження сучасного, збереження перспективи на майбутнє.

За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробити і прийняти нову Конституцію України. Але відсутність злагоди в суспільстві негативно позначилася на конституційному процесі. І це закономірно, адже йшлося про те, кому буде належати в Україні влада.

Конституційний процес розгорнувся ще в 1990 р. Восени Верховна Рада утворила Конституційну комісію, яка у травні 1991 р. представила парламентові для обговорення концепцію Основного Закону України. Ключові положення концепції, ухвалені більшістю Конституційної комісії, такі: тип держави — президентська республіка зі всенародними виборами президента; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; місцеві ради виконують функції органів місцевого самоврядування, а обласні ради замінюються органами президентської адміністрації; професійний парламент — депутати, обрані на багатопартійній основі з вільними, тобто незалежними від наказів виборців мандатами депутатів-законодавців; незалежність суддів тощо.

Цей проект враховував багатовіковий досвід розвитку демократії на Заході й виходив з необхідності утвердження твердої контрольованої влади в Україні, де її брак вів до розвалу всієї системи управління. Демократично обраний президент, який має, з одного боку, серйозну противагу в особі демократичного парламенту, а з іншого — необхідні важелі для здійснення влади, міг би налагодити ефективне управління республікою, втілення в життя законів.

Але ця концепція, підтримана поміркованою опозицією і комуністами-центристами, наштовхнулася на різку критику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Багатьом комуністам дуже не сподобалося вилучення з назви республіки слів "радянська" і "соціалістична", хоч майже ніде у світі у назвах держав не фігурують ідеологічні терміни, тим більше такі, що відображають мрії чи ідеали. Виступили вони і проти професійного законодавчого органу, в якому депутати будуть розробляти закони, а не виконувати конкретні "накази" виборців, чим у країнах з розвинутою демократією повинна займатися місцева влада.

Та найбільший протест комуністів викликала неминуча з введенням президентства ліквідація всевладдя рад, що вони розцінили як замах на "завоювання Жовтня". Це було дивно чути від комуністів, адже не хто інший, як більшовики у свій час ліквідували повновладдя багатопартійних рад, зробивши їх прикриттям своєї партійної диктатури.

Проти твердої президентської влади виступили також націонал-радикали, депутати Верховної Ради УРСР. Президент може суттєво обмежити їхні дії, особливо тоді, коли вони будуть виходити за рамки Конституції України.

Спільними зусиллями "лівих" і "правих" концепція Конституції у деяких найважливіших питаннях була змінена. Наприклад, вирішено зберегти обласні ради. Але на цьому боротьба не припинилася. Лише у липні 1992 р. проект Основного Закону був готовий до обговорення в парламенті і серед широких кіл громадськості.

Але вже перші експертизи проекту показали його недосконалість, невідповідність найкращим зразкам світового конституційного досвіду. По-різному оцінювали його представники різних політичних партій, вчені, урядовці, керівники промисловості й сільського господарства.

Отож, Конституційна комісія продовжила роботу над документом. Однак ця робота призупинилася в жовтні 1993 р. Верховна Рада потрапила в патову ситуацію. Частина депутатів наполегливо домагалася збереження радянської системи, інші прагнули до парламентської, президентської чи президентсько-парламентської. Кожна група прагнула закріпити свою позицію в новій Конституції і відмовлялася від поступок. У результаті залишилася чинною стара, прийнята ще в 1978 р., Конституція УРСР, до якої було внесено багато поправок і змін, що іноді суперечили одна одній і вносили неорганізованість у законодавчий процес.

Різні варіанти проекту обговорювали в Інституті держави і права АН України, інших науково-дослідних установах правничого профілю. Комісія залучила до експертизи проектів провідних спеціалістів конституційного права. Після публікації проектів для широкого обговорення до Конституційної комісії надійшли десятки тисяч поправок і доповнень.

Найскладнішою виявилася проблема розподілу владних повноважень між Верховною Радою і Президентом України. Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президентові виконавчу владу в повному обсязі. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли більше двох сотень поправок. Поправки іноді суперечили первинному текстові або статтям, і Основний Закон не виконував достатньою мірою своєї головної ролі — забезпечувати стабільність політичного життя.

Напередодні президентських виборів, у червні 1994 р., Л. Кравчук висунув, а парламент затвердив кандидатуру В. Масола на посаду прем'єр-міністра. З ініціативи новообраного Президента Л. Кучми 19 липня була опублікована спільна заява Л. Кучми, О. Мороза і В. Масола, в якій проголошувалася готовність керівників двох гілок влади дотримуватися чинної Конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі обох сторін. Тобто вони зобов'язувалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

У вересні 1994 р. була утворена нова Конституційна комісія, співголовами якої затверджувалися Президент України і голова Верховної Ради. Відновилася рутинна робота над текстом Конституції.

Тоді Л. Кучма зробив рішучий крок: вніс до Верховної Ради проект конституційного закону "Про державну владу та місцеве самоврядування". Проект містив конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Він не міг не порушувати багатьох статей чинної Конституції 1978 р., побудованої на принципі нероздільності влади. Верховна Рада в разі прийняття цього закону віддавала Президентові суттєву частину владних повноважень. Ішлося про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до Конституції у 1991 р. статтю про запровадження посади Президента.

Виступаючи 22 грудня 1994 р. у парламенті з обґрунтуванням внесеного законопроекту, Л. Кучма заявив гранично відверто: "Треба визнати помилковим привласнення управлінських функцій парламентом та місцевими радами. Біда Верховної Ради зразка 1991 року не в тому, що вона взяла на себе функції державного управління від комуністичної партії. В той час більше нікому було це зробити. її помилка полягала в тому, що вона побоялася, а може, була неспроможною передати у повному обсязі виконавчі повноваження спочатку уряду, а пізніше — всенародно обраному Президенту. Фактично до липня цього року в Україні існувала парламентсько-президентська республіка. І вона довела свою нежиттєздатність".

Недолугість цієї форми правління підтверджувалася незаперечним фактом: Україна залишалася позаду тих країн СНД, які спромоглися дати собі раду з проблемою влади. Економічна криза набула в ній особливої загостреності.

Власне, визначення Л. Кучмою форми правління як парламентсько-президентської республіки слід вважати неточним. Форми правління визначаються на основі прописаних у конституціях повноважень органів влади. Залежно від співвідношень в обсязі повноважень держава може бути президентською, парламентською, парламентсько-президентською або президентсько-парламентською. Однак чинна в Україні радянська конституція містила в собі самій фундаментальні суперечності якраз у цій сфері. Форму правління можна було визначити тільки шляхом узагальнення конкретних дій різних гілок влади за певний період.

Л. Кучма не випадково визначав час існування парламентсько-президентської форми правління періодом до липня 1994 р. Від липня до грудня 1994 р. у законодавчому полі не відбулося жодних змін. Проте відразу після затвердження на посаді новообраний Президент здійснив цілий ряд важливих ініціатив одночасно на багатьох напрямах. Його діяльність перекривала або компенсувала бездіяльність непристосованих до функцій виконавчої влади комісій і самого керівництва парламенту. Республіка ставала президентсько-парламентською.

Верховна Рада України 13-го скликання почала працювати в травні 1994 р. у неповному складі. Згідно з нормами Конституції 1978 р., більшість у парламенті вираховувалася від кількості депутатів, повноваження яких були визнані й не припинені в установленому законом порядку. Проте кворум визначався в загальноприйнятому порядку — половина повного складу депутатів (225). Конституція могла змінюватися, коли за це висловлювалося дві третини повного складу депутатів (300 з 450).

Під час весняних виборів 1994 р. було обрано тільки 340 депутатів. Повноваження двох депутатів Верховна Рада не затвердила. Це означало, що більшість для прийняття рішень становила 170 голосів (половина від наявного складу депутатів плюс один голос). Депутати розподілилися по групах або фракціях. Комуністи мали 84 голоси, соціалісти — 25, аграрники — 36, а всього — 145 голосів. Міжрегіональна депутатська група — 27 голосів і група "Єдність" —

26 голосів, стояли на проросійських позиціях, голосували здебільшого разом з лівими партіями. Набрати потрібну більшість лівий блок міг за допомогою тільки одного з цих двох союзників.

Отже, ліві партії дістали контрольний пакет голосів у Верховній раді; однак вони не врахували, що майже чверть складу парламенту ще не обрана. Розуміючи, що проголошувані ними популістські передвиборчі обіцянки нездійсненні, вони навіть не намагалися втілити їх у форму законів. Забувши про те, що виборчий марафон тривав, ліві партії ініціювали й прийняття Верховною Радою постанови "Про забезпечення діяльності народних депутатів України". Текст її було ретельно приховано від засобів масової інформації, бо йшлося про "святе": збільшення заробітної плати, звільнення зарплати народного депутата від податкового обкладання, надання йому безплатних путівок і додаткових коштів на оздоровлення тощо. Цілком зрозуміло, що наївна спроба приховати постанову від громадськості не вдалася. Під час додаткових виборів лівий блок втратив контрольний пакет голосів.

Перші ж кроки лівої більшості в парламенті свідчили про наявність і серйозної небезпеки для національних інтересів молодої держави. Верховна Рада фактично солідаризувалася з рішенням Одеської обласної ради припинити будівництво нафтоперевалочного терміналу й у першому читанні 14 липня 1994 р. ухвалила Закон "Про місцеві Ради та місцеве самоврядування". Підготовлений депутатською комісією у питаннях діяльності рад і самоврядування до другого читання, цей законопроект вже мав назву "Про місцеві Ради депутатів трудящих". Суть його полягала у фактичному відновленні на місцях радянської влади.

У квітні 1995 р. почала свою роботу третя сесія Верховної Ради України. Порівняно з травнем 1994 р. кількість необраних депутатів скоротилася до 46. Комуністи збільшили чисельність з 84 до 90, соціалісти — з 25 до 27, аграрники — з 36 до 47. Лівий блок нібито зміцнів. Насправді ж вплив його в парламенті послабився. Соціалісти й особливо аграрна фракція відмовилися від беззастережної підтримки комуністів. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) і "Єдність" теж почали голосувати самостійно.

Це яскраво виявилося під час проходження президентського законопроекту про державну владу. Безвідповідальна поправка комуніста В. Терещука про надання голові Верховної Ради функцій глави держави набрала 93 голоси. За неї проголосувало тільки семеро соціалістів, хоч головою парламенту був лідер їхньої партії. Зате пропозиція надати Президентові поряд із повноваженнями глави держави функції глави виконавчої влади з досить широкими повноваженнями набрала 221 голос (б %) і була схвалена. За неї проголосувало 19 % комуністів, 41 % соціалістів, а також переважна більшість депутатів інших фракцій та груп.

18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон "Про державну владу і місцеве самоврядування". Згідно з ним, Президент ставав главою виконавчої влади. Склад уряду він формував сам, без узгоджень і затверджень парламентом. Він очолював й систему місцевих органів виконавчої влади. Пропозиція комуністів про місцеву владу у вигляді рад депутатів трудящих, тобто радянську владну вертикаль аж до Верховної Ради, не пройшла. Органами влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі) ставали державні адміністрації, главами їх Президент повинен був призначати обраних безпосередньо населенням голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету та програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів державних адміністрацій без організаційних наслідків для останніх у разі негативної оцінки їхньої діяльності.

Під час проходження законопроекту про державну владу Л. Кучма взаємодіяв із тими депутатськими групами і фракціями, які відповідально ставилися до процесу державотворення. Інколи він знаходив спільну мову навіть із представниками лівих партій. У результаті новий Президент за короткий період, з грудня 1994 р. по травень 1995 р., спромігся забезпечити прийняття закону, який створював основу для розбудови ефективної вертикалі виконавчої влади. Держава формально залишалася парламентсько-президентською республікою, але президентська складова влади стала виходити на перший план.

Державний устрій змінювався без застосування сили. Контролюючи силові структури, глава держави діяв суто в конституційному полі, хоча кінцевою метою його дій була якраз зміна Конституції. Найвагомішими аргументами президентської влади при політичному тискові на парламент і, зрештою, на суспільство (парламент, як правило, віддзеркалює стан суспільства) були мандат народної довіри і всім зрозуміла застарілість Конституції 1978 р., норми якої відбивали реальність, що давно не існувала.

Заміна силового тиску політичним якраз і призводила до незавершеності нової конструкції влади. Ця незавершеність виявилася у не легітимності прийнятого парламентом закону про державну владу і місцеве самоврядування. Закон був прийнятий простою більшістю голосів, хоч мав конституційне значення.

Про те, що закон не набере потрібної більшості голосів, було відомо заздалегідь. Після довиборів баланс політичних сил у парламенті змінився, але не набагато. Ні праві, ні ліві не мали конституційної більшості, а спільне голосування з принципових питань здавалося неможливим.

На фоні величезної кризи, спричиненої труднощами трансформаційного періоду, виникла локальна політична криза, з якої треба було знайти вихід.

Єдиним виходом залишалося звернення до народу. Мандат на владу Президент України дістав в умовах суцільного господарського розвалу. Його перші заходи у подоланні економічної кризи були швидкі й ефективні. Звернення до народу у формі підтвердження довіри ставало логічним у ситуації, коли одержаний мандат не можна було наповнити реальною владою. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про організацію опитування громадської думки щодо довіри Президентові й Верховній Раді. Питання у бюлетені формулювалося так: кому Ви довіряєте — Президентові України чи Верховній Раді? 1 червня Верховна Рада на цей указ наклала вето.

Для противників Л. Кучми у парламенті постановка питання про народну довіру була руйнівною. Вони не мали конструктивної програми, яку могли б протиставити президентській. Ситуація погіршувалася неможливістю застосувати звичну популістську риторику. Предметом кризи було суто конкретне питання: прийнятий більшістю депутатів Верховної Ради Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування". Знову, і вже не вперше з 1989 р., ліві сили опинилися перед необхідністю відступити, здати противнику утримувані ними рубежі.

Однак і президентська позиція була вразливою. Згідно з чинною Конституцією глава виконавчої влади не міг влаштовувати референдум без згоди парламенту. Опитування не могло мати законодавчих наслідків. Якби результати опитування виявилися позитивними для Президента України, він не міг скористатися ними для реформування системи влади, не наштовхнувшись на звинувачення в організації державного перевороту.

Тому обидві сторони в кінцевому підсумку утрималися від звернення до виборців з вимогою визначитися, а опрацювали формулу компромісу. 8 червня 1995 р. криза влади була вичерпана укладенням Конституційного договору терміном на один рік між Президентом України і Верховною Радою. Під договором, який здебільшого відтворював положення не ухваленого конституційною більшістю закону "Про державну владу і місцеве самоврядування", поставило свої підписи більше половини депутатів. Тимчасово, строком на один рік, припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом був справді нестандартним кроком. Він дозволив зберегти керованість держави на основі принципу розподілу влади і давав час на пошуки компромісних рішень в опрацюванні пострадянської конституції.

Рік минув у гострих суперечках. У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів, нерідко протилежними за змістом. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання.

Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами: розподіл повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, перетворення української національної символіки на державну, відмова у наданні російській мові державного статусу, особливий статус Республіки Крим.

Знову виникло питання про звернення до народу, на цей раз у формі референдуму, а не опитування. Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували оголосити референдум щодо затвердження Основного Закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту, названого Народними Зборами. Верховна Рада не прийняла президентського проекту і під час дебатів внесла до нього багато поправок. З частиною поправок Л. Кучма був уже готовий погодитись, аби прийняти Конституцію України. Зокрема, він дав згоду на однопалатний парламент, хоча поділ на дві палати надавав виконавчій владі більшу самостійність. Тепер же і референдум передбачалося внести первісний президентський проект, навіть без узгоджених під час парламентських дебатів поправок.

За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного договору, 4 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла у першому читанні доопрацьований проект нового Основного Закону. Однак перспектив на його прийняття загалом конституційною більшістю голосів не існувало. 26 червня Л. Кучма видав указ "Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України".

В ситуації гострої політичної кризи у парламенті була сформована узгоджувальна комісія, яку очолив народний депутат М. Сирота. 27 червня Верховна Рада почала своє історичне засідання, присвячене розглядові Конституції. Крок за кроком узгоджувалися позиції різних політичних сил і визначався той текст, який міг бути прийнятий конституційною більшістю голосів. Президентська сторона не відступила від принципових позицій у сфері розподілу влади, права приватної власності, державної символіки, державного статусу української мови. З деяких питань були досягнуті взаємні поступки. Ліві не заблокували затвердження синьо-жовтого прапора як державного, а праві погодилися зберегти за Кримом статус автономної республіки.

Постатейне узгодження проекту Конституції тривало день і ніч* Остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпрацьований у згоджу вальною комісією М. Сироти і вже прийнятий постатейно проект набрав при голосуванні в цілому 315 голосів при необхідному мінімумі в 300 голосів.

У аграрників не голосували двоє, відсутніми були теж двоє, а 21 депутат підтримав проект Конституції. За прийняття проекту висловилися також 17 соціалістів, тобто переважна більшість цієї фракції. Шестеро висловилися проти, двоє утрималися, двоє були відсутні. Деморалізована тиском пропрезидентських сил і "зрадою" своїх союзників, комуністична фракція при голосуванні розкололася. Проти прийняття Конституції проголосували тільки 29 з 89 депутатів від КПУ. 10 комуністів були відсутні, 20 — не голосували, 10 — утрималися при голосуванні і, нарешті, 20 — підтримали Конституцію.

Україна не стала президентською республікою, як це передбачав проект Л. Кучми. Однак вона не стала і парламентською республікою, на чому наполягали ліві партії.

Конституція незалежної України має багато компромісних формулювань і навіть деякі логічні неузгодженості. В ній існують лакуни, допущені випадково або свідомо. Вони утруднюють користування Основним Законом або допускають різне його тлумачення. Проте недосконалість тексту, опрацьованого в гострій політичній боротьбі, не підважує доленосного значення Конституції. Вона упорядкувала політичне життя українського народу в перехідну добу кардинальних зрушень.

Поряд з детально виписаними функціями законодавчої і виконавчої влади Основний Закон окреслював права й обов'язки судових органів. Зокрема, Конституційний суд повинен був тлумачити конфліктні ситуації в житті суспільства з позицій Основного Закону, а також відповідність дій законодавчих і виконавчих органів влади його вимогам.

У політичній боротьбі, яка продовжувалася, норми Конституції не задовольнили повністю нікого. Керівництво КПУ відреагувало на підтримку двадцятьма членами своєї парламентської фракції Конституції України не включенням їх у партійний виборчий список на наступних парламентських виборах. Л. Кучма вніс вимогу ревізії деяких статей Конституції 1996 р. у свою передвиборну програму на чергових президентських виборах.

Прийнята Конституція була однією з найважливіших віх державотворчого процесу. Вона окреслювала рамки політичної боротьби, в умовах якої тільки й був можливий здоровий розвиток державних і суспільних інститутів. Політичні сили, які виходили за межі конституційних норм, ставали позасистемною опозицією, і проти них природним чином об'єднувалися всі ті, хто бажав зберегти в державі мир і спокій. Якби Основного Закону не дотрималися органи державної влади, а громадськість не впоралася б з поверненням їх у конституційні рамки, ставала можливою апеляція до міжнародної громадськості. Насилля над Конституцією з погляду міжнародного права є злочином.

Вибори 1994 р. проводилися в одномандатних округах. Сподіваючись на підтримку трудових колективів, ліві партії тоді провалили законопроект про змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Виявилося, однак, що вони зберегли свій вплив тільки серед електорату пенсійного віку. На підприємствах з'явилися політичні діячі нової хвилі, зазвичай з числа директорського корпусу. Тому під час перегляду виборчого закону у 1997 р. ліві вже відстоювали пропорційну модель виборів.

Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р. встановлював для партій і партійних блоків чотирьохвідсотковий бар'єр. У мажоритарних округах перемогу здобував кандидат, який випереджав за поданими голосами своїх суперників, навіть якщо більшість виборців висловлювалася за Інших, тобто проти нього. Ця норма не відповідала демократичним принципам. Однак у конкретній політичній ситуації України без неї важко було обійтися. Вона припиняла виснажливий марафон, характерний для виборчої кампанії 1994 р.

Отже, за результатами виборів до парламенту 1998 р., ліві сили одержали 127 місць з 225 у багатомандатному загальнодержавному окрузі, а центристи — тільки 98. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням діями влади в економічній сфері. Список НДП, який очолював прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, зібрав лише 4,99 % голосів виборців. Тобто проурядова партія опинилася позаду Партії зелених України (5,46 % голосів), лідерів якої майже ніхто не знав. Не набагато вона випередила й регіональний блок "Громада" (4,68 % голосів), який очолював непримиренний противник Президента України П. Лазаренко. Проурядова Аграрна партія України набрала 3,67 % голосів і не пройшла в парламент за партійними списками.

Розстановка політичних сил ускладнювалася й суто персональними факторами. Прогресивні соціалісти були непримиренно ворожі до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких вони відкололися. Лазаренківська "Громада" не бажала за будь-яких умов співпрацювати з народними демократами А. Матвієнка, за якими стояли В. Пустовойтенко і Л. Кучма.

Таким чином, у Верховній Раді не склалося більшості, готової взяти на себе відповідальність за діяльність уряду. Не склалося в ній й умов, сприятливих для законотворчої роботи. Багато лідерів фракцій мали намір висунути свою кандидатуру на посаду Президента України у виборчій кампанії 1999 р. Президентській кампанії вони підпорядковували поточну діяльність парламенту, наскільки це залежало від кожного з них.

Як наслідок політичної боротьби за владу розкололося об'єднання "Громада", де Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію "Батьківщина", перетворену восени 1999 р. на однойменну партію.

Розколовся й Народний рух України — партія, яка мала особливі заслуги у творенні незалежної України. Трагічна загибель 25 березня 2001 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола не змогла припинити внутрішньопартійної боротьби. Рух поділився на дві ворожі партії, які очолили Ю. Костенко і Г. Удовенко.

На старті президентської кампанії серед претендентів правого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. Після загибелі В. Чорновола претендентами від правих партій могли стати Ю. Костенко і Г. Удовенко, але їхня популярність за межами власних нечисленних партій була невеликою.

Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним лідером був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою останнього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз пробував чинити опір, але 9 грудня 1998 р. Конституційний суд визнав неконституційними зміни до регламенту, що забороняли утворення фракцій партіям, які не здолали чотирьохвідсоткового бар'єру.

Як очікувалося, перший тур не виявив переможця, що спромігся б набрати понад половину голосів виборців. Два суперники далеко випередили всіх інших. Л. Кучма набрав 36,49 % голосів, а П. Симоненко — 22,24 %. Незважаючи на природну харизму лідера прогресивних соціалістів Н. Вітренко, О. Мороз посів трете місце серед претендентів (11,29 % голосів). Проте він далеко відстав не тільки від чинного Президента, але й від основного суперника з лівого табору.

Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого залишила байдужим. Якщо у першому турі взяли участь 70,2 % виборців, то в другому — 74,9 %, тобто на 2 млн осіб більше.

Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосували 15,87 млн виборців або 56,25 % тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн виборців з 28,2 млн або 7,8 %.

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звернеться до народу з питанням про довіру Верховній Раді й з пропозиціями внести до чинної Конституції низку поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента і прем'єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум глава держави виніс шість питань:

— про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відповідних змін до Конституції;

— про право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протягом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, поданий урядом;

— про скасування депутатської недоторканності;

— про зменшення кількості депутатів з 450 до 300;

— про заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів;

— про прийняття нової Конституції на референдумі.

Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава держави розпочав наступ на парламент. Деморалізовані поразкою ліві партії все-таки не погодилися на те, щоб передбачене Конституцією формування нового уряду знову було доручене давньому соратникові Президента В. Пустовойтенку. Однак 23 грудня Верховна Рада великою кількістю голосів (296) дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку запропонував Л. Кучма — Голови Національного банку України В. Ющенка.

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів стала різноманітнішою. Тобто відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Верховній Раді. Яскравим показником розбіжностей всередині виконавчої влади стало призначення голови фракції "Батьківщина" Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Президента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не мали особистісного характеру, а йшлося про різне бачення економічного поступу, що й призвело до відставки прем'єра.

Розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські і проурядові було пов'язане з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референдуму в політичне життя, шукали собі союзника в особі прем'єр-міністра.

Як стверджує С. Кульчицький, парламент роками гальмував ринкові реформи. Менталітет і соціальна структура українського суспільства змінювалися надто повільно. Являючи собою віддзеркалення суспільства, Верховна Рада спочатку була опанована лівими фракціями, які закликали повернутися у міфічне минуле. Потім практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів у ній почали зміцнюватися олігархічні фракції.

Процес демократичного розвитку в Україні особливо виявився на виборах до парламенту та органів місцевого самоврядування 31 березня 2002 р. Реакція міжнародних спостерігачів на хід голосування загалом була позитивною. Як зазначила 1 квітня 2002 р. у своїй заяві міжнародна місія спостереження за виборами, до складу якої входять представники від Парламентської асамблеї ОБСЄ, Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ, РЄ та Європейського парламенту, парламентські вибори в Україні наближаються до міжнародних стандартів. "Виборчий процес став прозорішим, але необхідно докласти зусиль для підвищення громадської довіри до результатів виборів", — зазначив Брюс Джордж, віце-президент ПА ОБСЄ та спеціальний координатор з питань українських парламентських виборів. Позитивним аспектом стали, як зазначили міжнародні спостерігачі, нове та вдосконалене виборче законодавство, ефективна централізована робота виборчих установ та добре представлений спектр 33 політичних партій і виборчих блоків, які висунули понад 7 тис. кандидатів. Засоби масової інформації здебільшого забезпечили кандидатам та партіям доступ до виборців шляхом проведення теледебатів, надання безкоштовного ефіру та платної політичної реклами.

Керівник громадської організації "Комі