Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Яків Барабаш, кошовий отаман запорізького козацтва.

Постать кошового отамана Якова Барабаша (р. н. невід. помер 1658) уже знайома нам з есе, присвяченого полковнику полтавському М. Пушкарю та його антигетьманському повстанню. Залишається додати кілька істотних штрихів.

У листопаді 1657 року посли гетьмана Виговського у Москві скаржилися царським воєводам: на Запоріжжі завівся новий бунтівник - Яків Барабаш (Барабашенко). Не встигли вони ще й розповісти до пуття, що там до чого, як до стольного града прибули посли від того ж таки Якова Барабаша. З якого дива? Та з доносом на гетьмана. Мовляв зраджує він "його царську величність", як зраджував і покійний Богдан Хмельницький. Ось що писав у своїй цидулі Яків Барабаш, якого тієї осені обрали за кошового замість Павла Гомона: "... тепер уся чернь Війська Запорозького достеменно довідалася про те, що ще за життя... гетьмана Богдана Хмельницького, гетьман, уся старшина, усі полковники й уся чернь учинили, невідомо (зверніть увагу! - Б.С.) для чого (!), присягу з семигородським князем Юрієм Ракоці, шведським королем, волоським і молдавськими воєводами; а тепер задля зради царської величності вся старшина городова шле листи кримському ханові й Військо Запорозьке до того схиляє, проста ж голота на це не пристає і, не бажаючи чинити жодної зради, втікає з міст від старшини на Запоріжжя і розповідає тут про зраду..."

Ну, прагнення Я. Барабаша та його братії постати в очах царя, як-то кажуть, святішими за Папу Римського, нам зрозуміле. Але з-поза підлотності доносу визирає ще й незаперечний факт: уклавши договір про вічну дружбу з Росією,

Б. Хмельницький підписав такі самі договори з кількома іншими країнами. І сучасники Великого гетьмана сприймали їх за рівноцінні з Переяславською угодою, а ми з вами, в масі своїй, досі цієї рівноцінності не усвідомили.

Між іншим, саме цей донос та чемний прийом послів кошового у Москві, дають підстави твердити, що царський уряд справді спритно скористався з розбрату між гетьманом і полковником Пушкарем разом з кошовим отаманом, щоб підірвати в Україні гетьманську владу, запровадити натомість інститут воєвод і, зрештою, остаточно поневолити українців.

Про перебіг повстання під проводом Пушкаря й Барабаша ми вже знаємо. Проте нагадаю, що Барабаш не був лише союзником Пушкаря. З усього випливає, що його слід сприймати, як одного з ініціаторів цього збройного заколоту. Ще 14 листопада 1657 року він звернувся до Виговського з листом, запевняючи, що не має наміру бунтувати, але дізнавшись про наміри Пушкаря, про підтримку повстання росіянами, приєднався до нього. Що діялося потому, як Барабаш зі своїми запорожцями кинув Пушкаря та подався на Січ? Нічого особливого. Перепочивши на Запоріжжі після трудів своїх неправедних, кошовий отаман зібрав чималий загін однодумців і вирушив з ними на поклін до воєводи Ромодановського, який тоді господарював у Білгороді. Побачивши у своїх володіннях ціле козацьке військо, князь Ромодановський злякався, що це може призвести до війни між ним і військами українського гетьмана, і наказав Барабашеві відіслати своїх козачків назад на Січ, а самому залишитися. Барабаш слухняно виконав наказ. І звідси, з Білгорода, невдовзі полетіли його численні універсал звернення до українського народу, в яких він звинувачував Виговського в усіх смертних гріхах, і, що найцікавіше, ставив (звичайно, зі згоди Ромодановського) підпис: "Гетьман Війська Запороузького".

Виговський одразу зміркував, що росіяни готують йому заміну, і зажадав од Ромодановського видати Барабаша. А коли той відмовився, послав гінця до Москви - скаржитися цареві. На подив гетьмана, цар озвався. Справді наказав спровадити Барабаша під посиленим конвоєм до Києва. Але... не до рук гетьмана, а під крило боярина Шереметєва.

Таке рішення Виговського, певна річ, не задовольнило. Кожному було ясно, що в Києві самозваний гетьман стане ще небезпечнішим зі своєю писаниною, ніж у російському Віл городі. Подальші події підтвердили, що росіяни й справді хотіли використати Барабаша в політичній авантюрі. Найпевніше - проголосили б його гетьманом України і це був би привід для інтервенції в Україну.

Понад 200 вояків-росіян охороняли Барабаша дорогою до Києва. Але це не допомогло. Брат Виговського напав за наказом гетьмана на конвой. Це була чудово спланована операція, гідна пера сценариста. Й оскільки проведена вона була блискуче, то полковник потрапив туди, куди й годилося потрапляти призвідцям громадянської війни в державі, - на допит і тортури. По них кошового страчено.

Сталося це, очевидно, десь наприкінці 1658 року в Чигирині.

На перший погляд, страта Барабаша поклала край бунтам. Але це тільки на перший погляд. Насправді ж спокою в Україні не настало. Підбурювані, а часом і підплачувані, проти гетьмана то там, то там почали виступати інші ватажки. А невдовзі й князь Ромодановський привів, за наказом із Москви, свої війська на нашу землю - нібито для того щоб покарати Виговського за зраду. Виконати цього наказу, як відомо, Ромодановському не судилося.