Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Лукаш Мартинович, кошовий отаман запорізького козацтва.

Новий, 1669 рік, якого випало стояти на чолі Коша запорізького Лукашу Мартиновичу (р. н. і смерті невід.), починався в гетьманській України з гострої міжусобної боротьби. Одразу кілька претендентів на булаву "гетьмана по обидва боки Дніпра " намагалися досягти своєї мети, втягуючи в цю боротьбу сусідні держави та запорізьке козацтво. Вже 3 березня козаки Лівобережної України обрали собі на гетьмана полковника Дем'яна Многогрішного, Здавалося б, усе, проблему вирішено. Проте частина Лівобережжя була зайнята гетьманом Петром Дорошенком, з яким Многогрішному одразу ж довелося вступити в пропагандистський і збройний поєдинок.

Для початку, він звернувся до Дорошенка з листом, в якому вимагав, аби той вивів свої війська з лівобережних територій і не пробував підпорядкувати собі Запоріжжя, яке перебувало під протекцією Московії. Проте П. Дорошенко не взяв його листа до уваги, оскільки вже давно вважав своїм сюзереном турецького султана, і наполегливо домагався, аби той визнав його як єдино законного гетьмана України. Для нього це було надзвичайно важливо, оскільки відчував подих у потилицю не менш наполегливого суперника в особі Петра Суховія, який постійно провокував на втручання у внутрішні справи України, в міжусобицю, кримського хана.

Що ж до самих турків, то їх делегація, що прибула до Корсуня на козацьку раду, хотіла бачити на посаді гетьмана Юрія Хмельницького, сподіваючись, що той, прикриваючись авторитетом батька, Богдана Хмельницького, зможе стати тієї постаттю, навколо якої об'єднається все козацтво, вся Україна. А головне, що Юрась Хмельниченко видавався їм більш керованим, піддатливим і відданим, ніж хитруватий і нетвердий у слові своєму Дорошенко. Та оскільки Хмельницький рішуче відмовився від гетьманства, то довелося туркам, зціпивши зуби, з подачі козацької ради, проголошувати "цілковитим гетьманом" Петра Дорошенка.

Проте Лукаш Мартинович, маючи підтримку січової старшини і більшості козацтва, рішуче не погоджувався з таким рішенням. Він просто не уявляв собі Запорозької Січі під протекторатом турецького султана, а до того ж якраз ішлося. Про Петра Суховія він теж був не високої думки, і не дуже поділяв його захоплення протатарською орієнтацією, проте розумів, що, зрештою, всім трьом гетьманам так чи інакше, а доводиться віднаходити собі покровителя серед правителів сусідніх держав. Так ось, перевага Суховія полягала в тому, що обирали його гетьманом саме тут, на Січі, і що кримський хан видавався кошовому тим сюзереном, від опіки якого звільнитися буде найлегше.

Обрання Суховія відбулося в квітні, й тоді ж, у квітні, він звернувся з листом до свого приятеля, полковника Переяславського Дмитра Райча, з закликом підтримати його. Втім, цей лист цікавий для нас не стільки закликом до самого Райча, як сформульованою в нім політичною платформою П. Суховія. З неї випливало, що запорожці на чолі з Мартиновичем підтримують його, і готові, спільно з кримською ордою, іти на Чигирин, виганяти звідти Дорошенка. Й ось тут проглядається цікава колізія: турки, вічні покровителі татар, підтримують Дорошенка; а самі татари, на чолі з ханом, підтримують його запеклого ворога Петра Суховія! Гадаю, що таке протистояння цілком відповідало на той час і намірам хана звільнитися від занадто тісної та беззастережної опіки Стамбула, і намірам Лукаша Мартиновича скористатися цим протистоянням, аби послабити постійну загрозу з боку кримського ханства. Адже, позбувшись підтримки турків, татари змушені будуть шукати тіснішого союзу з запорізьким козацтвом. Тобто сама політична ситуація в Україні і навколо неї підштовхувала кошового отамана Мартиновича та хана Адил-Гірея до військового та політичного союзництва.

Одначе, на відміну від П. Суховія, Мартинович намагався не захоплюватися ним, утверджуючи запорізьку козацьку самодостатність. Приваблювало в програмі Суховія - з якою Мартинович був добре ознайомлений - і те, що він поклав собі рішуче "діяти на заспокоєння вітчизни й об'єднання обох сторін Дніпра під єдиною владою". Відтак, на перший погляд, здавалося, що він виявився досить близько від здійснення цієї мрії. Тим паче, що, крім кримських татар, до нього приєдналися і ногайські мурзи. Щоб зрозуміти, який розклад сил розкривався в ті дні перед кошовим отаманом Мартиновичем, варто послатися на Д. Яворницького, який у своїй "Історії запорізьких козаків" змальовував ситуацію таким чином: "Зібравши запоріжців і 40 тисяч татарської орди, він (П. Суховій — Б.С.) "по траві", відразу після Великодня, вийшов під Чорний ліс, став за 30 верстов від Чигирина і більше трьох разів нападав із запорізькими козаками на Чигирин, Жаботин та інші міста правого берега Дніпра, завдаючи жителям величезних збитків у рогатій худобі і конях, і захоплюючи багатьох людей у неволю. Кримський хан і ногайський мурза відділилися від турецького султана і, всупереч забороні, подружилися з Суховієм і запорізькими козаками; хан прислав багато всіляких припасів і сукна на жупани запорожцям. Союзники вирішили простояти все літо біля Чигирина і здобувати його При Суховії був також Іван Сірко, У цей час "стали поглядати на "Суховієву руку" й Полтавський, Миргородський і Лубенський полки, і навіть схилялися до можливості спорядити своїх посланців у Запоріжжя".

Тобто, коли розглядати цю ситуацію більш спрощено, то стає зрозуміло, що, об'єднавшись із ногайцями, хан хотів використати козаків — як запорізьких, так і гетьманських - для того, щоб остаточно визволитися з-під влади Османської імперії. І слід сказати, що час було обрано вдало: ситуація в самій Туреччині дуже сприяла його планам. Водночас, хан готовий був допомогти козакам визволитися з-під влади Польщі та Московії, знаючи, що йому легше мати справу з козаками, які, на його думку, ніколи не заволодіють кримським ханством, але назавжди залишаться природними союзниками.

Одначе здійснитися всім цим планам не судилося. Одна з суттєвих причин: Сірко в черговий раз зрадив, змінив орієнтацію, перейшовши зі значною силою козаків на бік Дорошенка. А тут ще й турки на Січ напали, і колишній кошовий отаман Курило, зібравши козаків, з великими труднощами зумів відстояти її. Сам Лукаш Мартинович у цей час, очевидно, перебував з козаками у таборі Суховія, на річці Цибульнику. Зауважу також, що, згідно з відомостями, які подаються в "Актах Південно-Західної України", формально кошовим у цей час рахувався Суховій. А на загал, складається враження, що в певні періоди козацтво запорізьке мало по кілька кошових отаманів, одні з яких діяли на самій Січі, інші командували загонами, що брали участь у бойових діях. Або ж їх занадто часто - чи не через місяць переобирали. Так ось, на певний час Суховій об'єднався з Многогрішним і разом з запорожцями виступив проти П. Дорошенка. Коли ж він зазнав невдачі, запорожці знову обрали кошовим Лукаша Мартиновича. Перемога П. Дорошенка дозволила йому готуватися до великого походу на Лівобережну Україну. І тепер уже Мартинович почав побоюватися, що Дорошенко справді може заволодіти всією Україною, перетворивши її на колонію Туреччини. Від імені всього коша він пише Дорошенкові листа, в якому закликає припинити кровопролиття, відмовитися від подальшої боротьби з Д. Многогрішним і не запрошувати в Україну турків і татар. Січовики дорікали Дорошенкові тим, що він, "будучи сином України, чинить із нею не по-синівськи ", проливаючи кров задля задоволення власних амбіцій.

Дорошенка цей лист розлютив. Він і раніше з підозрою та нелюбов'ю ставився до запорізького козацтва, а тепер взагалі вирішив зневажати його. А тут ще дізнався, що Мартинович спорядив посольство. Але не до нього, Дорошенка, а до Дем'яна Многогрішного, прохаючи, аби той звернувся до царя Московії з клопотанням прийняти запорожців під свою високу руку. Тобто, як бачимо, за часів Лукаша Мартиновича Україна, власне, вкотре вже "доборолося" до того, що виявилася, по суті, безборонною, розшматованою поміж сусідніми державами.

Цілком очевидно, що така тверда позиція Лукаша Мартиновича подобалася далеко не всім козакам, і в травні 1670 року ми бачимо на посаді кошового вже не його, а Михайла Ханенка, ще одного реального претендента на гетьманську булаву. Перше, що зробив Ханенко, то це послав листа до Москви, просячи царя прийняти його з усім військом запорізьким низовим, під "високо кріпку царську руку". Але в нього одразу з'явився сильний суперник - Іван Сірко, який, згуртував навколо себе значну кількість запорожців, із тих що жили поза Січчю. Ці козаки й обрали його кошовим.

Весь цей рік минув на Січі в гострій боротьбі, в яку втягували козацтво Дорошенко, Ханенко, Многогрішний та Суховій. А наприкінці запорожці, котрим набридла ця веремія, знову обрали кошовим Лукаша Мартиновича. При цьому вони скористалися з того, що Ханенко в цей час був обраний гетьманом Правобережної України, на противагу Петру Дорошенку. Упевнений, що його поверненню до влади сприяв сам Ханенко, бо ж наміри в них були однакові. Ханенко звернувся до польського короля з проханням взяти Правобережну Україну і Запорозьку Січ під свою протекцію, аби в такий спосіб звільнитися з-під опіки царя Московії. В свою чергу Лукаш Мартинович послав до Острога делегацію старшин на чолі з полковником Семеном Богаче н ком та військовим писарем Андрієм Тарасенком. Там на них уже чекали представники польського короля. Було укладено угоду, згідно з якою Польща визнавала Ханенка гетьманом. Там же, в Острозі, Ханенко склав присягу й отримав від королівських комісарів усі гетьманські клейноди, аж до очеретини включно. Водночас, Лукаш Мартинович утвердився на посаді кошового отамана. Цікаво, що, з точки зору дипломатії, запорожці навіть не зраджували Московії, оскільки досі однаково підпорядковувалися і Московії, і Польщі.

Розуміючи, що він програє, що тріада у складі війська М. Ханенка, запорозьких козаків та польської армії здатна швидко здолати його, Петро Дорошенко пише на ім'я Лукаша Мартиновича покаянного листа, в якому пропонує налагодити взаємини, і пояснює, що до союзу з Туреччиною він вдався не з приязні до віри мусульманської чи султана, а тому, що не бачив іншого виходу. Причому він нагадував запорожцям, що московіти і поляки поділили Україну поміж собою, не питаючи на то згоди самих українців, згоди козацтва. Отож він змушений був шукати третю, могутню силу, яка протистояла б цим імперіям і під протекторатом якої можна було б нарешті зібрати всі українські землі під однією булавою. І що коли до двох, вже існуючих гетьманів - його, Дорошенка, і Многогрішного, поляки обрали ще й третього, Ханенка, то це може призвести до погибелі України.

Судячи з усього, листа було написано вправно, переконливо і досить емоційно, бо коли його зачитували на кошовій Раді, дехто з козаків не витримував і плакав. З жалю за Україну, ясна річ. Щоправда, інша, значно більша, частина, слухаючи того ж таки листа, люто лаяла Дорошенка, як союзника бусурманів. І ще одна цікава деталь: кошовий Лукаш Мартинович хотів було написати листа у відповідь і почав радитися з цього приводу з козацтвом, але громада заборонила йому писати такого листа. Очевидно, опозиційно настроєна частина запорожців просто боялася, що, налагодивши листування з Дорошенком, Мартинович підпаде під його вплив і перекинеться до гетьманського табору.

Почала вживати заходів і Московія. Цар вимагав від Многогрішного зробити все можливе, щоб не допускати на Запоріжжя послів польського короля, а відтак і посланців Січі до Польщі. Але Многогрішний чудово розумів, що це нереально. Зауважу також, що кошовий здебільшого опікувався Січчю та прилеглими територіями, бойовими ж діями запорізьких козаків, які виступали то на боці Дорошенка і Ханенка, то на боці Многогрішного, керували Іван Сірко та інші полковники.

А наприкінці 1671, або на початку 1672 року запорожці відмовили Мартиновичу у праві на клейноди й передали їх старшині Євсевію Шашолу. Як склалася подальша доля Лукаша Мартиновича - невідомо. Як це часто бувало, щойно кошовий Мартинович склав свої повноваження, він негайно випав з поля зору запорізьких та гетьманських хроністів.