Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Данило Єрмолаєнко, полковник переяславський, наказний гетьман.

З полковником переяславським Данилом Єрмолаєнком ми зустрічаємося за часів урядування Івана Брюховецького. Гетьман Лівобережної України одразу по номінації поїхав до Москви, щоб скласти дяку цареві. І серед його старшинського почту був також полковник переяславський Данило Єрмолаєнко.

Візит, як ми вже знаємо, був надзвичайно успішним для Брюховецького: він одруживсь у Москві з донькою боярина Долгорукого, сам став боярином.

Не минула царська ласка і Єрмолаєнка: він теж потрапив до списку дворян.

Гетьманувалося Брюховецькому, як відомо, нелегко. Невдовзі він і загинув. Але як був іще серед живих, то не раз покладався на впливового, досвідченого у військових та політичних справах полковника Єрмолаєнка і призначав його наказним гетьманом. По суті, Єрмолаєнко був провідним воєначальником гетьманату.

Відомо, наприклад, що 1664 року на Лівобережжя вдерся великий загін татар. Вони перейшли запорізькими землями і, розділившись та безперестанку грабуючи, добулися аж Лубен та Миргорода. Щойно про це стало відомо Брюховецькому, він спорядив проти татар корпус під командуванням полковника Єрмолаєнка, що перебував тоді у Каневі. Після кількох завзятих боїв, татари відчули, що не тільки не зможуть подолати козаків, а й ризикують втратити цілий полон та розпорошитися по степах, і похапцем відступили.

Та повернімося до того, з чого почали. Брюховецький у Москві затримався, і наказному гетьманові Єрмолаєнку довелося самому давати раду нагальним проблемам. їх не бракувало. В Кодаку, зокрема, стояла козацька залога полковника Харка Кривого. За весільними готуваннями у Москві, за переговорами та намаганням розширити свої маєтності, гетьман Брюховецький геть забув про неї. А хлопці тим часом вже сиділи надголодь, не мали пороху, полишалися без чобіт, кожухів та шапок, хоч і йшлося до зими. Дечим наказний Єрмолаєнко ощасливив гарнізон сам, а про інше клопотався перед гетьманом: не зволікай, батьку, бо голодний та обдертий гарнізон розбіжиться.

Не встиг Єрмолаєнко дати лад одному, як виникло друге* Просто пошесть якась пішла Україною: полковники, та вже навіть і сотники, почали проголошувати себе гетьманами - як не всієї України, то принаймні якоїсь її частини. Полковник овруцький Дем'ян Децик - і собі вирішив задніх не пасти. Та коли наказний почав переговори з ним, намагаючись переконати, що гетьманів в Україні і без нього - хоч греблю гати, зате полковників, які б добре дбали про свої території, катма, - довелося мати справу з набагато грізнішим претендентом, тепер уже по той бік Дніпра, - з полковником Петром Дорошенком. До речі, кожен із претендентів, поміж якими вигулькнув ще й сотник Степан Опара, намагався перетягти наказного гетьмана на свій бік.

В усіх цих клопотах та переговорах Єрмолаєнко поступово вигартовувався як мудрий господарник, дипломат і військовий діяч. За цих умов, маючи титул наказного гетьмана, вія спокійно міг прилучитися до боротьби за лідерство й очолити гетьманську державу. Тож можна тільки дивуватись тому, як наполегливо і чесно залишав він за собою права та обов'язки другої особи, хоча навколо нього вже, мабуть, формувалося коло людей, які намовляли, підштовхували до булави, грали на його амбіціях: "Та скільки ж можна? Та бери владу, а ми ж підтримаємо, знаючи, що й про нас теж не забудеш".

Єрмолаєнко не зраджував свого шефа. Але, як чоловік поміркований і розуму тверезого, бачив, що той припускається помилки за помилкою: ну, оженився з бояринею; ну сам став російським боярином, ну, має тепер собі грунт для втечі, коли що до чого, в Росію... Але ж нащо було звертатися до царя - та ще й нібито від імені всієї старшини - з проханням надіслати до кожного українського міста по воєводі московському з гарнізоном на додаток?! Дійшло до того, що воєводи мали з'явитися навіть у Кодаку та на Січі! Навіщо дозволив цим воєводам збирати податі, але не до української скарбниці - геть уже порожньої, - а... до російської казни?! Навіщо примушує селянство повертатись у поміщицьку неволю - тільки вже не до польських, а до російських панів? І звідки в нього самого - гетьмана Брюховецького - така пожадливість до привласнення все нових та нових грунтів, маєтків, містечок?

А Дорошенко, тим часом, уже звернувся до запорожців, щоб визнали його за гетьмана України. А що? Внук гетьмана Михайла Дорошенка, полковник війська Б. Хмельницького - відомий, при великій славі...

Відчуваючи, що коло замикається, і що з нелюбові до Брюховецького - та вже й з ненависті - формується могутня, непереборна опозиція по обидва боки Дніпра та на Січі, Єрмолаєнко пише своєму патронові стурбованого листа. Повертайся, мовляв, швидше додому, бо йдеться до того, що й повертатися не буде куди.

Замість того, щоб негайно із надто затягненого медового місяця, перевести увагу на гетьманські будні, Брюховецький пише листа, в якому переконує запорожців, щоб нікому з претендентів не вірили і ні до якого іншого гетьмана не горнулися. Єрмолаєнко прочитав його і зрозумів, що справу програно. Передаючи гетьманового листа на Січ, долучив до нього, про всяк випадок, ще й свого.

Але цим тільки завдав шкоди власному авторитетові. Бо поки переймався справами гетьманату, в його переяславському територіальному полку сформувалася така опозиція, що полк постав на грані загального анти гетьманського бунту. Там уже поширювалися заклики усім миром податися на Січ, єднатися із запорожцями та рушати на Брюховецького. А тут іще російські воєводи геть знавісніли. Оскільки їм понадавано посад на новому місці, то треба ж було заводити собі й відповідні маєтності в Україні! Одних селян вони силою змушували до дворової служби, других із прадавніх їхніх ґрунтів зганяли, третіх неможливими поборами душили... Й нарешті, у січні 1667 року між Росією та Польщею вкладено Андрусівський договір, за яким Україну поділено на Правобережну, що відходила до Польщі, та Лівобережну, що відтепер мала стати вотчиною Росії. Усе це - за цілковитої бездіяльності Брюховецького. Тим-то вже у квітні розгнівані запорожці напали на російське посольство до Криму, перебили весь конвой, а цареві подарунки конфіскували на користь товариства. Цим актом вони, по суті, стали на стежку війни з Росією.

Відчувши, що народ України зненавидів його, побачивши, що от-от виникне повстання проти нього, Брюховецький ураз повернувся плечима до своїх недавніх милостивців, оголосив себе ворогом російського царя і вмить заявив про бажання вигнати з України воєвод, яких сам-таки й покликав. Але було вже пізно: населення і без нього виганяло, чи вбивало російських воєвод. А незабаром козаки схопили й самого гетьмана Брюховецького та видали його Дорошенкові". .

Знову ж таки, реальна влада на підконтрольній гетьманові території та у вірних полках належала в цей час Данилу Єрмолаєнку. Проте він так і не спокусовся козацьким троном і не увірвався на поле неправедної битви претендентів. І вже за це заполонена "Великою Руїною" Україна повинна бути вдячною йому.

По смерті Брюховецького полковникові Єрмолаєнку не лишалося нічого, як перейти на службу до Дорошенка. Але відтоді він з політичної арени зникає.