Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Яким Богуш, наказний кошовий отаман запорізького козацтва.

У травні 1709 року, коли російські каральні загони під командою полковника Яковлева, руйнуючи все на своєму шляху, підійшли до містечка Кам'яний Затон, розташованого на лівому березі Дніпра, майже навпроти Січі, козаки обрали собі наказного кошового. Ним став Яким Богуш. Хоробрий, досвідчений воїн, що опанував усю можливу науку військового та козацько-січового життя.

Богуш був настроєний рішуче: Січі москалям не віддавати! Яковлев послав до нього з листом якогось, ніби пійманого поблизу козака, але січовики того козака втопили: щоб не вештався тут із російськими посланнями. Тоді росіяни, не маючи змоги підійти до Січі ні кінно, ні пішо, оскільки з трьох боків Січ омивали річки, а з четвертого козаки викопали та заповнили водою величезний рів, почали обстрілювати табір з гармат. Проте ядра майже не долітали, а від тих, що якось долітали, козаки спокійно ховалися до шанців чи сиділи в плавнях. Яковлев посадив був своїх вояк на човни і звелів узяти Січ штурмом. Але козаки мали добру раду на такі штурми — відбили їх не одну сотню. Вони підпустили росіян ближче, а тоді заходилися топити їм човни з гармат і рушниць. Втрати росіян сягнули вже понад три сотні вбитими, були й полоненці, а діло з мертвої точки так і не зрушило.

Яковлев переконався: дальші напади на Січ сенсу не мають. Треба або відходити, або чекати підмоги з більшого калібру артилерією. І підмога, хоч і без артилерії, справді прийшла, її привів козацький полковник, родом з Полтавщини, Гнат Галаган. Він був у війську Мазепи, але, побачивши, що сили гетьман має небагато, зрадив Мазепу й попросив милості в Петра І. Той помилував. Потримав трохи коло себе, а тоді виставив вимогу: ходи до Яковлева, добери способу потопити в крові своїх братів-січовиків, отоді й доведеш свою вірність і Галаган пішов. І потопив.

Січовиків збила з пантелику сама поява його полку. Уздрівши в степу кінноту, Богуш подумав, що це повертається з татарами кошовий Сорочинський, і повів своїх воїнів на прорив облоги, щоб з'єднатися з ним. Скориставшись із цього, росіяни вдерлися на Січ. Швидко зорієнтувавшись, що під командою Галагана прибули зрадники, запорожці притьмом кинулися назад до укріплень, вибили звідти тих, хто туди заскочив. Але й самі зазнали при цьому серйозних втрат. їх і без того на Січі було небагато, бо ж переважна більшість пішла з Гордієнком. А тепер зосталася жменька. Билася вона хоробро, але танула просто перед очима. І тут заговорив Галаган. Клявся й божився, що росіяни помилують усіх, хто складе зброю, ставив за приклад себе та свій полк. Частина козаків повірила, здалася. І тоді росіяни показали своє справжнє обличчя, повелися, як варвари. Полонених убивали, люто катували; церкву пограбували, Січ з усіх кінців підпалили. Та цього їм здалося замало - заходились розкопувати давні козацькі могили й викидати звідти останки, шукаючи по домовинах золота. Такої дикунської наруги над мерцями цивілізований світ не бачив. І чинили її не якісь там покидьки людства, злодії, а солдати регулярної російської армії! Не іновірці, а таки християни, та ще й православні. Інакше кажучи, росіяни порушили всі можливі закони ведення війни, всі канони елементарної людяності, зреклися не те, що заповідей лицарства, про яке, мабуть, і уявлення не мали, а навіть самого християнства.

На щастя, у полон здалися не всі. Частина козаків на чолі з Богушем не припинила опору. З боєм відійшовши в плавні, ці козаки посідали на сховані там човни, перейшли знаними собі протоками та рукавами кілька миль, а тоді вже висадилися на берег. Саме Яким Богуш зі своїми козаками й нагледів місце для нової Січі - в гирлі річки Кам'янки, навпроти острова Коженина. Згодом до них приєднався кошовий отаман П. Сорочинський, що повернувся з Криму, а відтак почали сходитися звідусіль інші козаки: і ті, що вціліли в битві за Січ, і ті що на час бою були поза Січчю - по різних зимівниках та хуторах.

Втім, існує й інша версія: нібито спочатку козаки на чолі з Богушем осіли в Олешках, а вже потім перейшли на Кам'янку. Але ми спинимося на тому, що спочатку вони все ж висадились у гирлі Кам'янки, а вже потім, зібравши поважне товариство, заснували Січ в Олешках. Адже для цього треба було мати дозвіл татар і турків.

Ось як відтворює цю ситуацію один із чільних істориків радянської доби В. Голобуцький, автор книги "Запорожское козачество": "Січові укріплення були зруйновані. Багато козаків, що залишилися, було страчено. ...Потім Яковлев і Галаган спустилися по Дніпру і стали хапати і страчува ти навіть тих козаків, що перебували на промислах, ...Запорожці ." стали розташовуватися на р. Кам'янці. Але незабаром (в 1711) за наказом уряду були вигнані і звідси. Після цього запорожці переселилися в Олешки (на південь від впадіння Інгулу в Дніпро), на територію, що належала тоді до Кримського ханства".

Звідси, з Олешківської Січі, Яким Богуш, що на той час став уже кошовим отаманом, надіслав листа шведському королю Карлу XII в Бендери і закликав його знову підняти прапор боротьби з росіянами. В "Истории Малой России" Бантиш-Каменського цитується лист шведського короля, адресований Якиму Богушу. В ньому король висловлює сподівання, що боротьба проти Росії триватиме. І кличе запорожців надалі бути під його "королівським прапором". Погодьмося, не багатьом кошовим випадало читати листи від Карла XII, гетьмана Мазепи та кримського хана.