Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Олексій Розумовський, граф, генерал-поручник, обер-єгермейстер Імператорського двору.

Нітрохи не переймаючись тим, що виморив голодом та згноїв холодом корпус Обидовського, цар Петро І зажадав од Мазепи нового козацького війська. Гетьман усіляко намагавсь уникнути участі в російській війні зі шведами, тим паче, що в цей час на бік Росії стала Польща, яка намагалась виторгувати собі значну частину України, Дізнавшись про цей торг від посла Петра І, дяка Михайлова, Мазепа виступив з рішучим протестом. Але попри всі свої протести, корпус для участі в Північній війні все ж сформувати мусив: Укази царя слід виконувати, якщо вже напросилися під його "високу руку"

Цього разу корпус, до якого ввійшли Гадяцький полк українського городового козацтва та полк запорожців, очолив полковник гадяцький Михайло Борухович, що його Мазепа наділив повноваженнями наказного (походного) гетьмана. Оскільки корпус за чисельністю був невеликим і окремої ударної сили не становив, то діяв під загальним командуванням князя Рєпніна - тобто був підпорядкований російським військам, а потім з'єднався з військами фельдмаршала Бориса Шереметєва. Цього разу козакам випало воювати під Ригою, Друєю та іншими містами. Але до генеральних битв справа не доходила. В даному разі російсько-українське військо не стільки наступало, скільки прикривало російські кордони, побоюючись можливого вторгнення шведів.

Але й тут сталися значні непорозуміння між українськими військами й росіянами. Запорізькі козаки відмовлялися виконувати накази російських генералів, бо не могли миритися із зверхнім ставленням до себе російських офіцерів. Не хотіли також дарувати росіянам свавілля, пов'язаного зі спорудженням на козацьких землях "самарських*, або, як їх називали козаки, "москальських" городків. Хроністи засвідчують кілька випадків збройних сутичок між запорожцями та росіянами. Крім того, запорожці не стали терпіти голоду, як корпус Обидовського, чекаючи, поки їм виплатять затримувану платню, а почали самі шукати собі поживку, нападаючи на російські поселення. Все це скінчилося на тому, що росіяни мусили відпустити запорожців додому. Отже корпус Боруховича розпався, а те, що лишилося від нього, незабаром було приєднане до корпусу наказного гетьмана Д. Апостола і перейшло під його командування.

Зауважу, що, перш ніж вирушити на Північну війну, полковник Борухович уже набув чималого військового досвіду. Зокрема, брав участь у спільному російсько-українському поході (влітку 1697 року) проти татарсько-турецьких військ, що намагалися захопити все пониззя Дніпра аж до Кодака. Борухович зі своїм полком прикривав тоді Кодаць-ку фортецю, пристань та перевіз, яким загрожувала небезпека від одного з летючих загонів татар. "Для обережності і для страху" від нападу противника* - читаємо у Яворницького, - гетьман (Мазепа - Б.С.) залишив біля Кодака гадяцького полковника Михайла Боруховича з полчанами, що не вмістилися на водних суднах".

Що ж до українсько-шведсько-російської війни 1709 року, то в ній Борухович, судячи з усього, участі не брав. Очевидно, в цей час він зі своїм полком усе ще перебував у складі російських військ десь на півночі Росії. Там сліди його й губляться. А переглядаючи список полковників, що їх 1729 року затверджував гетьман Д. Апостол, помічаємо, що, замість Боруховича, полковником гадяцьким призначено Григорія Гребінку.

Олексій Розумовський, граф, генерал-поручник, обер-єгермейстер Імператорського двору.

Дехто може здивуватися, побачивши в ряду козацьких вождів, полководців та інших достойників ім'я графа, генерал-поручика Олексія Розумовського (1709-1771). Але не можу його обминути як українського патріота. Генерал, що з веління долі опинивсь у Петербургу і мав значний вплив на імператрицю Єлизавету та придворне чиновництво, чимало зробив для того, щоб полегшити становище остаточно зневаженої на той час України, відродити в ній козацький дух, поновити гетьманат, а отже — повернути вітчизні подобу незалежності чи хоч якусь автономію.

Олексій Розумовський був старшим братом гетьмана України Кирила Розумовського. Дитинство і юність його минали на хуторі Лемеші на Чернігівщині. Змалку пас худобу, трохи підріс - займався іншими звичними для селянина господарськими справами. Але, маючи чудовий голос і від Бога даний музичний слух, час від часу співав у церковному хорі сусіднього села. Одного разу (влітку 1731 року) до цих місць завітав царський полковник, українець за походженням, Федір Вишневський. Що привело його в рідні краї? Спеціальне завдання: набрати на цій із правіків голосистій землі співаків для придворного хору її імператорської величності Анни. Зачарований співом О. Розумовського, полковник забирає 22-річного козака з собою до Петербурга.

Звичайно, Олексій Розум (таким було його справжнє прізвище) мав добрі вокальні дані. Але не один такий він був у цьому хорі. То ж яке майбутнє могло чекати на нього по тому, як не вгодить керівникові хору або, за віком, утратить голос? У кращому разі - посада вчителя співу в маєтку якогось багатія. Але сталося дивне: в поставного, вродливого українського юнака закохалася донька Петра І принцеса Єлизавета (1709 - 1761). Ні-ні, таємних коханців та фаворитів їй не бракувало. Тут ідеться про те, що вона по-справжньому полюбила свого ровесника.

Ясна річ, про офіційний шлюб між ними не могло бути й мови, царівна це розуміла. І все ж їхній двірцевий роман, що вже ні для кого не був секретом, ставав дедалі бурхливішим. І напруженішим. Чому напруженішим? Та тому, що в цей час атмосфера при дворі набула дуже вже небезпечних характеристик. У листопаді 1740 року вмирає імператриця Анна (племінниця Петра І, 1693-1740). Єлизавета мала всі права на трон. Та не тільки вона претендувала на нього. Перед смертю імператриця призначила правителькою Росії свою племінницю Анну Леопольдівну, принцесу Мекленбурзьку, а спадкоємцем трону оголосила сина принцеси Івана.

Коли Єлизаветі стало зрозуміло, що її від трону просто усунули, вона почала збирати коло себе людей, які б могли стати за неї в двірцевому перевороті. Основну надію при цьому покладала на досить впливового в столиці посла Франції Шетарді, бо в такий спосіб гарантувала собі підтримку самої Франції, на придворного лікаря - теж француза - Лестока і... Олексія Розума, що вже став "Розумовським", додавши до свого прізвища аристократичне закінчення.

Відомо, що Розумовський, який теж уже мав значні зв'язки та вплив на чиновництво, якнайактивніше прилучився до справи. Забезпечував постійний зв'язок між Єлизаветою та вірними їй офіцерами Преображенського полку, брав особисту участь в арешті правительки Анни та її родини. Здобувши владу (коронація відбулася 25 травня 1742 року)" імператриця Єлизавета не забула про коханого. Своїм Указом вона надала йому чин генерал-поручика, зробила обер-єгермейстером Імператорського двору, нагородила орденом Андрія Первозванного.

До перевороту О. Розумовський мав ранг придворного бандуриста. Посада досить дивна для російського двору. До того ж несолідна. А тут - дивовижний злет. Щоб якось зміцнити його становище, поліпшити добробут, Єлизавета призначає його також управителем усіх своїх маєтностей. Тобто, вона безмежно довіряла цьому чоловікові.

Статус царського управителя давав Олексієві Розумовському певну заможність, а головне - змогу бувати на балах та прийомах і право почуватися рівнею петербурзькій аристократії. А ще через два роки Єлизавета надала йому титул графа Римської, а потім Російської імперій.

Деякі дослідники певні, що навіть коли в імператриці з'явився новий офіційний фаворит - граф І. Шувалов, вона не відвернулася від Олексія Розумовського. Це дало підстави до тверджень, ніби їхні стосунки виходили поза рамки традиційного фаворитства. Зародилося навіть припущення, що восени 1742 року імператриця взяла з Олексієм Розумовським таємний шлюб, повінчавшись в одній із церков. Це була досить ризикована акція, яка могла викликати обурення з боку церковників та придворних аристократів. Тож знавці генеалогії дістали завдання створити для Олексія Розума, козацького сина, аристократичну легенду. І мудреці скомпонували її, розшукавши коріння графа в давньому польському родоводі Рожинських, представники якого теж були з Чернігівщини.

Україна в цей час знемагала від свавілля російських чиновників, якому не могла протистояти навіть найвпливовіша українська козацька старшина. Ось чому ця старшина так зраділа, дізнавшись, що виходець з України став наближеним чиновником імператриці, та ще й таким, що не цурається земляків. Відтепер усі скарги й чолобитні на ім'я Єлизавети й сенату йдуть через О. Розумовського. Саме під впливом свого фаворита імператриця здійснила в 1744 році подорож по Україні, відвідавши Київ та кілька провінційних містечок. Козацька старшина скористалася з цього - звернулася з проханням поновити в Україні гетьманат. "Як Імператриця перебувала в Києві, - сповіщає "Історія русів", - подано їй прохання від урядників і війська малоросійського про настановлення їм гетьмана згідно з правами їхніми і договорами. Государиня, прийнявши прохання те прихильно, звеліла прислати для того депутацію свою до Петербурга". Таку депутацію незабаром було сформовано. До неї увійшли генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний хорунжий М. Ханенко та бунчуковий товариш В. Гудович. Але депутація ця нічого не вирішувала. Вирішував Олексій Розумовський. Це він підказав старшині звернутися з петицією. Він же й підказав імператриці кандидатуру на гетьмана Лівобережної України - свого брата Кирила. В якого імператриця теж - і для Олексія це не становило таємниці - трішечки була закохана.

Як ми вже знаємо, план козацьких полковників та О. Розумовського набув втілення в життя. Гетьманат відродили, гетьманом обрали-призначили Кирила Розумовського. Відтак, почали повертатись до чинності засади української державності. Ціла депутація відомих людей Києва звернулася через Розумовського до імператриці з проханням поновити самоврядування давньої столиці Русі, надати їй особливого статусу; відновити та підтвердити всілякі вольності. Сам О. Розумовський потім чимало зробив для того, щоб і це важливе прохання набуло здійснення.

Загалом, за часів Олексія Розумовського і завдяки йому в Петербургу повіяло справжнім "українським ренесансом". Дедалі більше українців почало з'являтися на різних адміністративних посадах, дедалі гучніше лунали їхні голоси в організованій фаворитом Італійській опері, придворному та церковних хорах. У деяких салонах стало модним слухати українських бандуристів, а на бенкетах - подавати українські страви, які теж стали "модними".

Постає питання: чи варто втішатися з того, що дедалі більше українських талантів, українських національних сил відтягувалося до російської столиці, де вони русифікувалися і робили кар'єри, що ніколи і жодним чином не сприяли розквітові рідної землі? Питання справедливе, але стосується воно не Олексія Розумовського. Він був певен, що робить для своєї Вітчизни святу справу. І мав рацію. Шаблями Україні тоді навряд чи можна було допомогти, отже, в діло пішли слово, дипломатичні ходи, зрештою, сам авторитет Розумовського, що мав неабиякий вплив серед аристократичних кіл Петербурга.

Всі важливі питання гетьман К. Розумовський теж вирішував при дворі з допомогою брата Олексія, під покровительством якого почувався настільки впевнено, що місяцями жив у нього в Петербурзі, доручаючи гетьманат своїм ген-старшинам.

Але тривала ця ідилія недовго. По смерті в 1761 році таємно вінчаної спільниці-імператриці Єлизавети, Розумовського усунули від двору. Та він і сам відчув, що часи його минули, і волів перебувати в затінку —так спокійніше. Велику надію він покладав на свого молодшого брата, гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, проте в грудні 1764 року гетьмана від влади усунено, гетьманат в Україні скасовано. Як з болем писав з цього приводу історик М. Ар-кас, "1764 роком кінчається хоч і гірке, та все ж схоже на самостійне, життя України". Тож не забуваймо: в тому, що життя України набувало хоч якихось ознак "схожості на самостійне*, є заслуга і графа, генерала Олексія Розумовського — козацького сина, українського патріота.