Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Пилип Стягайло, отаман запорізького козацтва, полковник.

Уперше козацький полковник отаман Пилип Стягайло прославив своє ім'я навесні 1769 року. Тоді саме в розпалі була чергова російсько-турецька війна (1768-1774), в якій українським козакам довелося взяти щонайактивнішу участь. Зрештою, козаки не мали нічого проти цієї війни, адже битися випадало з давніми і майже непримиренними ворогами - турками і татарами. І козаки розуміли, що, ослаблюючи Туреччину, вони, в такий спосіб, домагаються безпеки України.

Прагнучи якомога раціональніше використати свої, не такі вже й значні, військові сили, кошовий отаман запорізького козацтва Петро Калнишевський сформував восьмитисячний кінно-піхотний загін і, виконуючи наказ російського командування, подався до фортеці Святої Єлизавети. А полковнику Пилипу Стягайлу доручив спорядити козацьку флотилію й, очистивши від турецьких кораблів Дніпровський лиман, взяти його під свій контроль.

І вибір на Пилипа Стягайла впав не випадково. На той час за ним вже утвердилась слава "чорноморця", тобто козака, який ходив у морські походи, і він чудово розумів, що завдання йому звичайно, випало складне, але стратегічно надзвичайно важливе.

Негайно реквізувавши всі чайки, які були на той час на Дніпрі та його протоках, старанно підремонтувавши їх, Стягайло виявив, що володіє ескадрою з 38 човнів, які ще тільки треба перетворити на бойові, озброївши їх фальконетами, обшивши в'язанками очерету, щоб підвищити плавучість; завантаживши провіантом.

При цьому він розумів, що козакам-морякам доведеться мати справу зі справжніми, бойовими кораблями турків, значно більшими за розмірами й більшими екіпажами; озброєними гарматами. Одначе Стягайло знову підтвердив, що він знає морську справу і добре володіє тактикою морського бою. Його ескадра потопила кілька турецьких галер, захопила якийсь торговий корабель, що прямував до Очакова, і незабаром взяла під свій контроль весь Дніпровський лиман та прилеглу до нього морську акваторію.

Одначе татари і турки не стали чекати, коли на допомогу підійдуть кораблі зі Стамбула. Переконавшись, що майже всі боєздатні козаки виявилися в загоні Калнишевського та в морській піхоті Пилипа Стягайла, вони вирішили добутися до Січі і нанести удар у відповідь. Одначе тут ситуацію врятували козацькі вивідники, які стежили за тим, що відбувається в поближньому степу.

Поки орда, долаючи опір незначних укріплених козацьких поселень, пробивалася туди, де марила давниною Січ, значна частина козацької флотилії під командуванням самого Пилипа Стягайла, зуміла повернутися до гирла Кам'янки і замаскуватися в очеретах неподалік Січі. Стягайло розумів, що коли орді вдасться переправитись на правий берег, гарнізон Січі не протримається й доби, а сухопутний корпус Калнишевського занадто далеко, щоб прийти йому на допомогу"

Не підозрюючи, що в засідці перебуває значна частина козацької флотилії, татари без особливого поспіху заходилися в'язати плоти та переправлятися на човнах, захоплених ними у поближних поселеннях. Але й козаки теж не поспішали: вони дали змогу першій хвилі десантників досягти середини Дніпра, а тоді підняли вітрила і дружно налягли на весла. Рушниць у татар виявилося не так вже й багато, а невеличких гармат фальконетів не було зовсім. Цим козаки і скористалися. Сильними залпами з фальконетів і рушниць вони винищили половину десанту, ще навіть не вв'язуючись в абордажні бої. А вже через годину козаки-чорноморці примусили повернутись до берега всі ті плавзасоби, котрі не вдалося потопити і, рейдуючи поблизу "татарського" берега, почали обстрілювати загони ординців, які готувалися до переправи.

Зазнаючи значних втрат, татарські чамбули гасали узбережжям, намагаючись обстрілювати козацькі чайки з луків та рушниць, але суттєво переломити перебіг бою вже не могли. Врешті-решт, орда змушена була відступити, оскільки розуміла, що незабаром до Січі надійде підкріплення з гетьманської України та з поближніх російських гарнізонів.

Цей бій, що відбувався навесні 1769 року, очевидно, став єдиним в історії Запорізької Січі, під час якого орда, що рвалася до Січі, була зупинена і переможена не козацькою кіннотою та загонами піхоти, а козацьким флотом. Отож можемо говорити про Пилипа Стягайла, як про козацького адмірала. Щоправда, й запорозьке козацтво зазнало значних втрат. Як згодом з'ясувалося, прориваючись до Січі, орда хана Керім-Гірея вирубала чотири козацькі паланки, котрі, не маючи достатньо сил - майже всі боєздатні козаки пішли на війну - все ж таки намагалися протистояти татарам у своїх польових укріпленнях. І це завдяки їхньому опорові, флотилія П. Стягайла зуміла дізнатися про пересування орди, а головне, встигла повернутися до Січі і допомогти своїм побратимам.

Восени того ж року, взаємодіючи з російсько-українськими сухопутними загонами, Стягайло підійшов зі своєю флотилією під стіни Очакова, щоб перекрити шлях до нього турецьким кораблям. Втім, сухопутних сил тут було небагато, оскільки основні сили російського генерала Румянцева та кошового отамана П. Калнишевського воювали в цей час на Дністрі, здебільшого, в районі Хотина. Саме цим і скористалися турки, зважившись на прорив блокади Очакова. Кількатисячний турецько-татарський загін вирвався з фортеці та з-за редутів, зім'яв українсько-російські заслони і почав прориватися до пристані, в надії захопити хоча б частину козацьких кораблів. Проте козаки Пилипа Стягайла зустріли його рушнично-фальконентними залпами, а тоді кинулися в контратаку. Бій був тривалим і запеклим. Чорноморці, спільно з піхотою, зуміли відрізати частині турків шлях до воріт фортеці, і, після затятої рукопашної, кілька сотень взяти в полон; дісталися їм і чималі трофеї. Увесь цей час Пилип Стягайло бився у перших лавах козаків. Навіть діставши поранення, він продовжував керувати боєм на одному з фортечних редутів.

Після битви Стягайлу кілька днів довелося провести в лазареті, але незабаром він уже знову став до строю.

На жаль, хроніки, яка простежувала б подальший бойовий шлях Пилипа Стягайла, не існує, але достеменно відомо, що наступного, 1770 року козацька флотилія вела бої з турецькими кораблями, які йшли на допомогу гарнізону подністровської фортеці Бендери. Блокувавши всі підходи до цієї могутньої османської твердині з боку Дністровського лиману, козаки взяли потім фортецю у блокаду з боку Дністра. Два місяці 18-тисячний гарнізон Бендер витримував натиск російсько-українських військ під командуванням російського генерала Папаніна. Та в ніч з 15 на 16 вересня, після сильного артилерійського бомбардування, що призвело до великих пожеж у місті, російські війська і козаки пішли на штурм. Полишивши свої чайки, козаки отамана, полковника Пилипа Стягайла теж пішли в наступ, являючи світові зразки дивовижної хоробрості та мужності. Під час бою, що продовжувався увесь наступний день, понад 5 тисяч турків було вбито та майже 11 тисяч узято в полон. І лише щось близько двом тисячам турецьких солдатів, здебільшого, кавалеристам, вдалося прорватися крізь лави наступаючих і розчинитися по навколишніх степах. Ясна річ, серед тих шести тисяч, які за офіційними даними, втратила Друга армія генерала Папаніна, було чимало козаків. Одначе самому Пилипу Стягайлу вдалося уціліти.

Слава про хоробрість та мужність, виявлені запорізькими козаками під час цієї війни, долинула і до Петербурга. 5 січня 1771 року російська імператриця Катерина II видала Указ, яким кошового отамана Петра Калнишевського; полковника, отамана козаків-чорноморців Пилипа Стягайла та кількох інших козацьких старшин було нагороджено найвищими і найпочеснішими на той час в Російській імперії нагородами - золотими (обсипаними самоцвітами) медалями, з портретом самої імператриці. Й отримував цю нагороду Пилип Стягайло в Петербурзі, куди, разом із Калнишевським, прибув у складі козацької делегації.

На жаль, ми нічого не знаємо про політичні погляди кошового Стягайла, його погляди на українську державність. Судячи з усього, він залишався воїном, завжди вірним присязі та готовим виконати будь-який наказ. Але воїном він був хоробрим і талановитим, отож його подвиги і походи повинні залишитися в хроніці буття нашого войовничого народу.

Знову ж таки, ми не володіємо подальшою хронікою бойових діянь П. Стягайла, але можемо припустити, що він очолював загін козацьких чайок, який у червні 1771 року, коли Друга армія, котрою командував тепер генерал Василь Долгоруков, розпочала штурм Перекопу (Ор-Капі), теж блокував його з моря.

Саму фортецю і перешийок захищало 57-тисячне татарське військо на чолі з ханом Селім-Гіреєм. Очевидно, татари розраховували, що з Туреччини, морем, надійде підкріплення, але навіть якби воно й справді надійшло, турецьким кораблям довелося б мати справу з козацькою флотилією Пилипа Стягайла.

Російсько-українська армія нараховувала лише 35 тисяч шабель та багнетів, тобто, маючи переважаючі сили, хан спокійно міг витримувати оборону. Та коли 14 червня 1771 року росіяни гарматним вогнем вибили ворота фортеці, хан зі своєю свитою здався. Вирвавшись на обшири півострова, російсько-українська армія досить швидко заволоділа ним, примусивши кримського хана підписати мирний договір, згідно з яким Кримське ханство відмовлялося від протекторату Туреччини і переходило під покровительство російського царя.

Отаман Пилип Стягайло, все його козацтво, раділи. Це була історична подія. Нарешті кримська орда перестала нависати над південно-східною Україною, як бич Божий; тобто одним віковічним ворогом в Україні стало менше. У цій рішучій перемозі над ханством вбачали свій ратний внесок і запорозькі козаки-чорноморці отамана Пилипа Стягайла.