Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Антон Головатий, військовий писар, суддя Війська запорізького, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, бригадир російської армії.

"За два віки імперія так і не з'ясувала для себе, що Кубань-Чорноморію свою українські козаки тільки тому й захищали з такою відчайдушною щирістю, що завжди вважали її землею предків".

Богдан Сушинський

Жодні інші рядки Тараса Шевченка не цитують так часто і з будь-якої нагоди, як оці, загальновідомі, з його вірша "До Основ'яненка":

Наша дума, наша пісня

Не вмре не загине".

От де, люде, наша слава.

Слава України!

Та парадокс у тому, що найпопулярніші на наших офіці-озах два перших рядки: "Наша дума, наша пісня не вмре не загине", - належать не Шевченкові, а, як стверджують дослідники, Пантелеймонові Кулішу, його редакторському олівцю. Бо й справді, досить зазирнути в перше видання "Кобзаря" (С.-Петербург, 1840 р. 1974 року, у видавництві "Дніпро", з'явилось його фотоскопічне перевидання), щоб переконатися, що в Шевченка там були зовсім інші слова:

Наш завзятий Головатий

Не вмре не загине...

От де, люде, наша слава.

Слава України.

Отже, "наш завзятий Головатий", а не канонізоване "наша дума, наша пісня*. І, погодьтеся, що перший, власне, Шевченків варіант, у якому згадано Головатого, в контексті вірша сприймається органічніше. Проте рядки "наша дума, наша пісня не вмре не загине..." набувають вагомішого змісту, оскільки виходять із контексту нашої національної гордості і самобутності.

Але, як ви вже зрозуміли, до тексту першого видання "Кобзаря" я звернувся зовсім не для того, щоб з'ясовувати етичний бік справи: кого ж насправді вважати автором цих рядків, тобто чиїм іменем - Шевченка чи Куліша - підписувати в усі часи, всіма режимами, які лише існували в Україні, визнану цитату; і навіть не для того, щоб виважувати вартісність того чи того варіанту.

В даному випадку найістотніше для мене те, що Шевченко мав на увазі саме Антона Головатого, кошового отамана Чорноморського козацького війська. І байдуже, що П. Куліш не вважав цього воїна гідним "слави України", повертаючи його до сонму, хоч і відомих, але смертних, оскільки не міг пробачити йому співробітництва з російськими колонізаторами, котрі з його допомогою насильницьки переселили на чужину десятки тисяч українців. То вже проблема його історичного погляду, національно-історичного підходу до тих чи інших явищ і подій нашої багатостраждальної української історії.

Що ж до самого Антона Головатого, то він — постать в історії українського козацтва справді легендарна. Бо ж кому ще з козацьких офіцерів судилося - як йому - не тільки пережити трагедію зруйнування Запорозької Січі та винищення Війська Запорозького,' але й опинитися при витоках іще двох козацьких військ: Чорноморського (первісна назва його

- "Вірне Військо Запорозьке". Під поняттям "Вірне малося на увазі, що воно вірне Російській імперії) та Кубанського?!

Про юні літа Антона Головатого відомо не так вже й багато. Народився він у містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, як припускають дослідники, десь 1732 року. Судячи з усього, походив з родини заможної козацької старшини, що дозволило йому навчатися в Київській духовній академії (за іншими даними - в бурсі). Проте кар'єра священика його не приваблювала, зате захоплювала героїка козацького лицарства. До речі, дехто з дослідників вважає, що "Головатий" - не справжнє його прізвище. Так, Дмитро Білий пише, що Антон Головатий "в 1757 році прийшов на Січ. Записали його в Кущівський курінь, дали прізвище - Головатий, а в 1762 році обрали куріним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відвагою".

Судячи з його прізвища, точніше з прізвиська, якщо дотримуватися цієї версії - то "Головатим" його, напевне, мали б назвати за природний розум та освіченість. Ось тільки Д. Білий чомусь навіть не спробував з'ясувати, а яким же було його справжнє прізвище. Хоча інші історики істинність його прізвища під сумнів не ставлять. Чи принаймні досі ніхто не довів, що "Головатий" - прізвисько.

Що ж до героїки, то мовилося тут про неї не для красного слівця. Річ у тім, що Антін Головатий був чудовим бандуристом. Ще в ранній юності, якщо не в дитинстві, захопившись грою на цьому інструменті, він не лише вдатно виконував думи та давні козацькі пісні, але й сам писав вірші, покладаючи деякі з них на музику. Тобто поставав таким собі бардом.

До речі, щодо інтелектуальних здібностей Головатого... В 1912 році було укладено вже згадувану мною спеціальну "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири: Козацькі війська", упорядник якої В. Казін зібрав усі можливі відомості (за армійськими звітами, донесеннями, хроніками) про історію козацьких військ та біографії окремих діячів козацтва Російської імперії. Та ось, є в цій "Довідковій книзі" - нехай і досить лаконічний - але переказ біографії А. Головатого, котрий розпочинається словами: "Антон Андрійович Головатий відомий в історії козаків, як за своїм розумом та адміністративними здібностями, так і за відмінними військовими подвигами.

Будучи сином малоросійського старшини, він захопився оповідями про лицарську службу козаків у війську Запорозькім і в 1757 подався на Запорізьку Січ.

Як людина освічена, він незабаром висунувся і, незважаючи на свою молодість, був обраний курінним отаманом. Посада ця на Запорожжі була не стільки знатною за рангом, скільки почесна. Курінні отамани мали в Запорізькому війську велику вагу, тому що вирішували всі справи на раді козаків. Але така людина, як Головатий, не могла довго залишатися на скромній посаді курінного отамана: природний розум та освіченість давали йому право на заняття вищої посади. В 1764 році він отримав звання полкового старшини і був обраний військовим писарем. Ця посада належала вже кошовому старшині і відповідала приблизно теперішньому начальнику штабу".

Я навмисне вдався до такої, досить розлогої, цитати, оскільки вона дає нам низку надзвичайно цінних і достеменних відомостей. А головне, в біографії жодного іншого козацького діяча не мовиться стільки про його розум та адміністративний талант. Здебільшого, йдеться лише про військові подвиги. Водночас, ця офіційна довідка кладе край суперечкам щодо того, коли саме А. Головатий з'явився на Січі та з яких посад розпочиналася його служба. Отже, починав він отаманом - з інших джерел знаємо,що Кущівського куреня; а в 1764 обраний військовим суддею. Крім того, відомо, що він зажив собі слави, як дипломат та оборонець (хоч і не завжди вдатний, бо ж боронити доводилося від російських імперських чиновників) козацьких прав, вольностей і територій.

Що ж до походження його, то П. Короленко, один із перших життєписців А. Головатого, говорить таке: "..Антон Головатий був племінником кошового судді Запорозького війська Головатого, виховувався в Київській бурсі і звідти втік на Запоріжжя, де згодом, за кошового Калнишевського, був військовим писарем".

Оскільки дядько Антона Андрійовича теж був під прізвищем Головатий, то версія щодо того, що "Головатий* - було прізвиськом цього козацького діяча відпадає. Або ж потрібні якісь дуже вагомі докази. Відтак, дослідникам доведеться ще чимало попрацювати з архівами, аби врешті-решт з'ясувати родовід цього, безсумнівно, видатного козацького діяча.

Як відомо, справжній козак не міг здобувати собі шану лише своєю кмітливістю та адміністраторськими здібностями, якщо ту шану не підкріплено було військовою славою. Так ось, уперше по-справжньому Антон Головатий заявив про себе як про воїна в 1764 році, коли, очоливши загін із трьох тисяч козаків, повів його під Бердянськ і розгромив досить велику орду кримського хана, не дозволивши їй здійснити черговий грабіжницький напад на козацький край. Цей розгром якраз і додав Головатому слави. Та й зовнішність у нього була суто козацькою: високого зросту, кремезної статури, витривалий, хоробрий, владний і, водночас, досить освічений, такий що й словом може рубонути, наче шаблею. Саме з породи таких козарлюг і висвячувались талановиті кошові отамани та гетьмани, полководці величної слави П. Сагайдачного та М. Кривоноса.

Навесні 1774 року на Запоріжжі склалася надзвичайно напружена ситуація: частину його земель, не питаючи на те згоди козацтва, російський уряд передав переселенцям - в основному з території сучасної Югославії та з Росії (Слов'яно-Сербські та Слобідські поселення). А ще частину подарував Військові Донському, щоб у такий спосіб налаштувати ці дві військові сили одну проти одної. Окремі полковники й командири паланок одразу ж почали сутички з переселенцями, особливо з сербами, і цілі їхні селища зганяли з традиційних січових володінь. За них заступалися місцеві російські гарнізони, та й самі поселенці створювали загони самооборони, і сутички рано чи пізно загрожували перерости в громадянську війну.

А щоб уникнути цього, кошовий Петро Калнишевський послав до Петербурга Антона Головатого та ще кількох козаків, аби вони спробували залагодити справу.

Достеменно відомо, що імператриця прийняла Головатого і нібито щось там навіть наобіцяла... Але так само вона обіцяла й усім попереднім козацьким делегаціям. Та й взагалі, далеко не все ще було зрозуміле козакам у ті часи, зокрема, не всі вони усвідомлювали, що експансія Росії на землі запорожців була частиною загальної імперської програми русифікації українських земель. Тож не встигли наші хвацькі козачки по-справжньому зрадіти з обіцянок Катерини II, як "всємілостівєйшая" заходилася нахабно наділяти їхніми нивами своїх наближених та фаворитів.

Саме час було козакам узятися за зброю та відстояти свої права. Але вони все ще терплять наругу й знову посилають до Петербурга свого військового суддю Головатого. Півроку допоминався він, бідолаха, правди, тупцючись у передпокоях вельмож. І що ви думаєте? Домігсяі У квітні 1775 року Катерина II видала Указ, яким... вимагала роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель, а саму Січ назавжди ліквідувати!

"Завівши власне хліборобство, розривали вони тим самим основу залежності своєї від престолу нашого", - сповіщала увесь світ Катерина П, вмотивовуючи причини, котрі призвели до руйнації Січі, - задумували, звичайно, скласти собою посеред вітчизни область зовсім незалежну, під власним своїм "нєістовим управлєнієм"!

Ні, ви тільки вдумайтеся в вияв цього імперського нахабства! Козаки українські, бач, завели власне хліборобство, розвиваючи в такій спосіб основу своєї незалежності від престолу! Та вони займалися цим хліборобством, коли ще й знати не бажали про цей твій, вибачте на слові, Престол! Але, з іншого боку, як по-сучасному звучать ці претензії. У будь-якій спосіб... Аби лиш у "залежності від Престолу".

Як відомо, цю ганебну операцію, - яку вже й за наших часів більшість національно-свідомих українців сприймає, як акт зради, що на століття затримала українсько-російські відносини - доручили генералові Текелі. Як це не дивно, майже ніхто з наших істориків не звертає уваги на цю постать. Здається, всі вважають, що він - людина випадкова: наказали - виконав. Воно так, але... виконувати будь-який наказ можна по-різному. А схоже, що росіяни навмисне обрали для виконання цієї акції саме генерала-серба. По-перше" в такий спосіб, хоч частково, можна було відвести від себе ненависть українців, інша річ, чи це їм вдалося. По-друге, вже на той час значну частину українських козацьких територій було заселено... сербами та представниками інших балканських народів, які заснували слов'яно-сербські поселення. А поява цих переселенців призводила до конфлікту між ними та козаками, оскільки запорожці намагалися відстоювати свої землі. Росіяни ж дозволяли собі виступати в ролі миротворців. Що до генерала Текелі, то після Січі імператриця посилала цього погромника на Кавказ, де він теж прославився своєю лютою жорстокістю. Відомо, що під час очолюваних ним каральних експедицій було винищено - саме винищено — близько 300 поселень волелюбних горців.

Ой, заступайтесь, хлопці,

Славні запорожці,

Плече повз плече.

Та й не дамо, хлопці,

Славні запорожці.

Москалеві Січі!..

...звитяжно закликав народ своє лицарство до оборони козацьких вольностей, пам'ятаючи, як знищували її росіяни ще в 1709 році, за часів Петра І. На жаль, про оборону своєї історичної святині козаки не подбали, кінець її виявився трагічно-безславним, і жодні часові відстані гіркоти цього безслав'я не знімають.

Як саме зруйновано було Січ, ми вже знаємо. Тож не будемо ще раз, укотре вже, посипати рани сіллю, а голови попелом, переповідаючи цю похмуру історію. Краще зважимо, що "знищення Січі" Петербург відзначав, як важливу для себе військову і політичну перемогу. З серпня 1775 року Катерина II видала спеціальний маніфест, яким проголошувала ліквідацію Січі. Вчитаймося в нього ще раз (цитую за книжкою В. Голобуцького "Запорожское казачество"): "Сеч Запорожская вконец уже разрушена с істрєблєнієм на будущее время і самого названія Запорожскіх казаков".. Мало того, що на українські землі ринули нові легіони переселенців-росіян, імператриця ще й заповзялася попереселювати на них німців, греків, арнаутів (албанців), сербів, хорватів — одне слово, де кого бачила. Налітайте! Селіться" хто хоче, аби лишень українцям не дісталося.

Відхід запорізьких козаків на Дунай можна вважати лише першою хвилею козацької еміграції. Тисячі козаків розселювалися потім на берегах Тилігульського та Хаджибейського лиманів, ліпили собі хутори поблизу Очакова і захищали при цьому кордони турецьких володінь - а відтак, уже й власну землю - від російських зазіхань. До речі, саме в ті часи українці заселили й територію сучасної Одеси, зокрема, один із її районів - Пересип.

Ще одна характерна деталь: щоб остаточно винищити козацтво, Катерина II зажадала від Стамбула видати всіх козаків, та ще й разом із сім'ями, які шукали собі рятунку від російських репресій на турецькій землі. Тож не покривдьмо на честі турецького султана та його уряд, — вони не видали росіянам жодного українця, хоч Росія і погрожувала Туреччині війною. До речі, як уже мовилося, ця сторінка українсько-турецьких відносин досі мало відома українцям. Та й туркам теж. А тим часом, саме завдяки стійкій позиції Туреччини, яка не злякалася навіть загрози нової війни з Росією, пощастило врятуватися десяткам, якщо не сотням, тисяч українців, чиї нащадки й досі живуть на просторах від Бугу до Дунаю.

Єдине, до чого вдався за цієї скрутної для Туреччини ситуації її правитель, то це видав Указ, згідно з яким кожен українець, котрий матиме бажання повернутися під владу російської імперії, може вільно, без будь-яких перешкод, здійснити свій задум. І, знову ж таки, ми бачимо, наскільки лояльнішим і демократичнішим постає на тлі імперських амбіцій Росії політика Туреччини. Хоч, здавалося б, турки мали за що гніватися на українців. В усякому разі, мали значно більше підстав, ніж Росія, мститися їм, якщо згадати всі оті перемоги, яких домагалися козаки, сягаючи навіть стін Стамбула. А ще відомо, що жоден козак із наданого султаном права не скористався: знали, що на них чекають тортури й Сибір.

Як же складалася в цей час доля самого Антона Головатого? Зараз важко визначити, де саме він перебував, коли росіяни руйнували Чортомлицьку Січ: чи то в самому Петербурзі, чи в дорозі з Петербурга до Січі. З транспортом тоді було - самі знаєте...

"Військовий осавул Сидір Білий І полковий старшина Антон Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, - припускає Дмитро Білий, - що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі, у складі козацької делегації, яка штовхалася по численних канцеляріях та приймальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї. Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання".

Подібні припущення віднаходимо і в інших авторів. Проте існує джерело, на яке можна покладатися з цілковитою впевненістю. Ідеться про вже згадувану мною "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири", в якій чітко, хронікально зазначено:

"В 1774 році Головатий був відряджений до Санкт-Петербурга, в складі останньої депутації від війська Запорозького, з "прошенієм" про відновлення прав і привілеїв війська Запорозького..."

На цьому можна було б і перервати цитату, але далі маємо дуже цікаве свідчення, котре докладно з'ясовує обставину, завдяки якій Антон Головатий виявився поза межами каральних заходів імперського уряду: "Перебуваючи в цій депутації в числі видатних представників. Головатий познайомився з князем Григорієм Олександровичем Потьомкіним, внаслідок чого йому було виявлено особливу увагу та довіру, В цей час Головатий уже не перебував на посаді військового писаря, оскільки тривале відрядження могло затримати кошові справи по письмовій частині. І це, можливо, врятувало його від тієї кари, котра нависла над кошовим та старшиною при розоренні Січі війська Запорозького в 1775 році".

Як на мене, саме це, найбільш наближене до імператорського двору, хронікальне джерело,-"Довідкова книжка Імператорської Головної квартири: Козацькі війська" - є найпереконливішим, на рівні незаперечного, свідченням того, коли саме і за яких обставин Антон Головатий уперше познайомився, і навіть близько зійшовся, зі всевладним фаворитом імператриці Катерини II князем Потьомкіним. Щоправда, тут виникає певна інформаційна колізія. Адже відомо, що ще в 1772 році князь Потьомкін був зарахований козаком Кущівського куреня, саме того, на чолі якого стояв А. Головатий. Така подія, справді, відбулася, але з цього не випливає, що князь Потьомкін особисто з'явився на Січ і мав довірливу розмову з курінним отаманом. Одначе, до подробиць того, як і чому Потьомкін виявився серед почесних козаків, а згодом і на чолі українського козацтва, докладно звернемося в есе, присвяченому князю Григорію Потьомкіну. А зараз лише констатуємо, що прилучення князя до Кущівського куреня відбулося завдяки тому, що Потьомкін звернувся з відповідним листом до кошового отамана Петра Калнишевського.

Відтак жодних доказів того, що А. Головатий і Г. Потьомкін могли особисто познайомитися до цієї зустрічі в Петербурзі, поки що не існує. Можна було б взагалі не акцентувати увагу на цьому факті, але саме знайомство з князем, фаворитом імператриці — знайомство, про яке на Січі добре знали - ставало підставою для того, щоб згодом призначати Антона Головатого старшим козацьких делегацій, котрі вирушали на переговори з імператрицею та її міністрами. І про це навіть прямо говориться в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", як про відомий історичний факт.

І все ж таки жодних документів, завдяки яким можна було б безапеляційно з'ясувати, де саме перебував А. Головатий під час зруйнування Січі та безпосередньо після цього акту; чим займався, як реагував... очевидно не існує. Тож не дивно, що історики або зовсім уникають цього періоду, одразу ж переходячи до подій, пов'язаних із формуванням Чорноморського козацтва, тобто вимушено пропускаючи кілька років життя А. Головатого, або ж обходяться загальниками, як це зробив Д. Білий (кажу це не на докір, а задля констатації факту).

"Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Тилігула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно намагалися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли відчай дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продовжувати козацьку справу.

Білий, Головатий, уцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійло Кішки або Сагайдачного - перечекати скрутний момент, дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий".

З тим, що запорожці обрали тактику очікування, можна погодитися: справді, так було. Та й іншого способу в козаків просто не існувало. Тобто, власне, існував ще один шлях - збройної боротьби проти російських окупантів і погромників, але на той час до неї козацтво ще не готове було.

Що ж до твердження, що козаки "вирішили покінчити життя самогубством"... то, на мій погляд, так формулювати подібну інформацію, навіть посилаючись на "перекази", некоректно. Про що, власне, йдеться? Що, взагалі, всі козаки раптом взяли і вирішили покінчити життя самогубством? А саме так можна зрозуміти твердження Д. Білого. Тоді це просто абсурд. Подібних переказів не існує. Тим паче, що, - як стверджує сам Д. Білий, - на той час запорожці вже були розпорошені на величезному просторовиську між Дніпром, Дністром і Дунаєм. Хіба що на це зважилася якась невеличка група запорожців? Тоді так слід і говорити, попереднього окресливши, що то за група, де вона перебувала... За яких обставин у ній виявився А. Головатий. Тобто до подібних тверджень, із яких джерел вони не надходили б, дослідникові завжди слід ставитися дуже критично і... водночас, відповідально. Адже їх можуть підхопити, на них посилатимуться, цитуватимуть... А це елементарно дезінформуватиме цілі покоління українців.

Згадаймо, як свого часу була запущена в історичний обіг дезінформація відносно того, що генерал-лейтенант Червоної Армії Андрій Власов буцім то здав німцям Другу Ударну армію. Нікому, навіть досвідченим генералам-фронтовикам, не спало на думку з'ясувати для себе: а як можна було здати цілу польову армію! - з її парторганізаціями, політвідділами, штатними і позаштатними "стукачами"?Яким генієм слід бути для цього і який інформаційний блок-потік документації мав би існувати з цього приводу в зарубіжних джерелах. Адже йшлося вже не про панічний для червоноармійців 1942 рік. Коли здався зі своїм штабом фельдмаршал Паулюс - цей факт було зафіксовано пресою всього світу.

Як Сидір Білий та Антон Головатий і передбачали, в Петербурзі досить швидко з'ясували для себе: внаслідок винищення Січі, Росія втратила - і, що найстрашніше, Туреччина надбала - грізну військову силу. Ось тоді-то князь Потьомкін і мусив звернутися до запорозьких козаків, котрі залишилися на території України, з закликом зібратися (восени 1787) на Велику Раду та заснувати нове козацьке військо.

Не покривдьмо на честі тепер уже запорожців: охочих до участі в цьому фарсі виявилося не так вже й багато. Потьомкіна просто вразило те, що не набралося навіть тисячі бажаючих відроджувати козацтво під короною Російської імперії, з волі самої цієї імперії. Але це не завадило князеві призначити (22 січня 1788 року) гетьманом Сидора Білого, а військовим суддею - Антона Головатого. Створення цього "Війська вірних козаків" було викликане тією обставиною, що почалося повстання проти Росії кримських татар. А більшого досвіду боротьби з кримчаками, ніж його набули українські козаки, не мав ніхто. Щоб перемагати кримських татар, треба було добре знати їх тактику бою, наступу орди, способи фехтування й джигітування... Тож саме шаблями цього проросійськи настроєного Війська козацького імперія і придушила антиросійське повстання татар.

Слід визнати, що виявлена при цьому відвага козаків справила враження не тільки на князя Потьомкіна та його оточення, а й на генерала О. Суворова, що саме тоді вперше прибув в Україну. Чи то з дозволу цих генералів імперії, чи, навпаки, з їхнього недогляду, але тоді ж, восени 1787 року, українські козаки-запорожці створили свій так званий Васильківський кіш, тобто щось подібне до традиційної Січі, на раді якого кошовим отаманом обрали С. Білого.

Що ж до Головатого, то він став військовим суддею, тобто другою особою в коші. До його функцій, за січовим звичаєм, входило: вести переговори, бути радником отамана, залагоджувати суперечки та конфлікти між підрозділами козацтва й окремими козаками, ну й, природно, заступати - коли виникала така потреба - кошового в бою.

Цікаво, що, звертаючись до козаків, О. Суворов дозволяв собі називати їх "Військом вірних Запорозьких козаків", тоді як, дотримуючись Указу імператриці, князь Потьомкін слова "запорозьких" принципово не вживав. Щоб не розгнівати Катерину.

Одначе повернімося до Антона Головатого. В 1788 році він знову по-справжньому відзначився, цього року в морському бою поблизу Очакова, в якому турецька ескадра зіткнулася з російською та українською. За наказом Головатого, який командував українською флотилією, козаки-моряки поводилися, як справжні камікадзе. В хуртовину вони вийшли на своїх весельних човнах, узяли на буксир російські судна, що позгортали вітрила рятуючись од шторму, і потягли їх на зближення з кораблями адмірала Гасана-паші. Нічого подібного історія морських битв, очевидно, не знала. Козаки не лише буксирували своїми чайками російські судна, а й першими атакували турецькі кораблі. Три з них пішли на дно. Інші, під натиском козацького флоту та росіян, відступили до Очакова. Та навіть під час відступу козаки на своїх весельних чайках продовжували переслідувати турецькі кораблі (російські вітрильники зостались у відкритому морі), обстрілюючи їх із легких гармат.

Можна не сумніватися, що саме цю битву оспівано в одній із народних пісень, героєм якої став Антон Головатий:

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

"Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі в гору:

Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу,"

А через кілька днів - нова битва. Вже сухопутна. Трагічна для козаків. Кошового отамана Сидора Білого в ній смертельно поранило. Здавалося б, авторитет Головатого як воєначальника та судді стояв тоді високо, він міг претендувати й на булаву кошового. Тим паче, що в Петербурзі, як ми вже знаємо, у нього виявився дуже впливовий покровитель: князь Грицько Нечеса. Проте, судячи з усього, Головатий не вдавався до інтриг, а цілковито поклався на волю козаків. Відтак, кількох голосів старшинської ради йому забракло, і кошовим отаманом обрали Захара Чепігу (в миру Захар Куліш).

Щодо Чепіги, то про нього мовилося окремо, як і про самого С. Білого, а поки що зауважу, що Чепізі вистачило мудрості (чи й хитрості) передати командування над усіма пішими полками та флотилією досвідченішому у військових справах А. Головатому, а під своєю рукою залишити лише нечисленну козацьку кінноту.

Головатому таке рішення сподобалося, і він негайно перетворив своїх козаків-піхотинців на піхотинців морських, з відповідним вишколом. Мало хто знає тепер, що вже в ті часи Туреччина мала спеціальний рід військ, так званих "азабів", завдання яких полягало в тому, щоб підсилювати команди кораблів, коли треба було відбивати напади в абордажних боях, або висаджувати десанти та захоплювати плацдарми, на які б могли прибувати - наприклад, поблизу фортець — підрозділи основних військ. Як бачимо, вже тоді Османська імперія мала свою непогано треновану морську піхоту.

Переймаючи цей досвід, Головатий теж по суті перетворив на "азабівр значну частину своїх козаків і незабаром вони стали у великій пригоді Росії. Петербург тоді вельми непокоїла проблема Очакова та прилеглих до нього територій. Дуже вже кортіло захопити це турецьке "місторосійсько? слави ". Але гарнізон очаківської фортеці стояв непохитно. Допомагало йому те, що він весь час діставав поповнення, продовольство та набої з кораблів турецького флоту. Стало ясно, що, передусім, треба захопити острів Березань і блокувати Очаків з моря. Кілька разів російський флот, з піхотою на борту, якою командував О. Суворов (хай дарують мені шанувальники його військового таланту), намагався штурмувати сильно укріплений острів, але щоразу зазнавав поразки. І тоді російському генералові сяйнула думка: чого це ми маємо мучитись і втрачати під Березанню російських солдатів, як є на світі українські козаки? Ось Антон Головатий і дістав наказ здобути Березань штурмом.

На той час під командою українського полководця виявилося лише 800 воїнів. Але це не завадило отаманові вночі, 7 листопада 1788 р. висадитися зі своїми хлопцями на Березань, захопити турецьку батарею і повести її вогонь по острівній фортеці. Детальний переказ подій забрав би чимало часу. Тому зазначимо головне: морська піхота Головатого фортецю взяла, її гарнізон (те, що лишилося від нього) разом із комендантом, полонила, визволивши при цьому 25 полонених козаків, яких турки тримали в острівних казематах, та захопивши 21 гармату і 13 прапорів ворога. Отаким був предметний урок росіянам, на чолі з Суворовим, як треба воювати, здобуваючи "города и острова русской славы". Що було, те було...

Вражений мужністю козаків, князь Потьомкін особисто вручив Антону Головатому Георгіївський хрест. Мабуть, це був перший з офіцерів-українців, удостоєних такої - лише недавно запровадженої - російської нагороди.

Погодьтеся, що у таких випадках завжди цікаво знати, як подібні дії козаків оцінювала офіційна влада.

"Після смерті кошового отамана Білого, при наступникові його Чепізі, - читаємо в "Довідковій книзі Імператорської Головної квартири" - Головатий прийняв під свою команду всю веслярську козацьку флотилію і всі піші Чорноморські козацькі полки, котрі неодноразово водив до перемог над ворогом під час другої турецької війни,

З видатних у цю війну справ звертають на себе увагу такі: в 1787році перехід Головатого з чорноморцями вночі, по льоду, через Бузький лиман, для розорення турецьких поселень Аджига І Яселки: в 1788 - здобуття укріпленого острова Березань. Трофеями цієї перемоги були: 13 турецьких прапорів, 21 гармата і велика кількість військових бойових та продовольчих припасів, заготовлених для Очакова.

Цей, останній подвиг Головатого, доведений до відома Государині всепідданійшим донесенням князя Потьомкіна, мав велике значення для облоги Очакова, чим і прискорив здобуття 6 грудня самої фортеці.

Крім особистої подяки головнокомандуючого, полковник Головатий був нагороджений за здобуття Березані Георгіївським хрестом".

Попри весь лаконізм офіційних донесень, маємо в цьому повідомленні цілу низку неоціненної, а до того ж, цілком достовірної, офіційної інформації. По-перше, дізнаємося про льодовий нічний десант українських козаків на захоплений ворогом берег Бузького лиману, з винищенням гарнізонів поближніх до Очакова поселень (а також, як мовиться, "розорення" самих поселень). Потреба в такому рейді виникла тому, що в цих поселеннях перебували турецькі загони, котрі готувалися допомагати гарнізону Очакова. Крім того, цілком можливо, що саме вони слугували отими перевалочними базами, завдяки яким турки перекидали боєприпаси та продовольство з кораблів, чи вже й з острова Березані, до Очакова. Недарма ж у повідомленні йдеться про велику кількість здобутих козаками "бойових та продовольчих припасів". Відтак дізнаємося, що Березань, справді, був здобутий українськими козаками на чолі з Головатим, і про цей подвиг їх було повідомлено Катерину II.

Уже під час війни російське командування використовувало загони українських козаків для обладнання прикордонної лінії на лівому березі Південного Бугу. Умови, в яких доводилося працювати цим козакам, виявилися жахливими. І цілком справедливо пише з цього приводу Дмитро Білий, ґрунтуючись на даних, що подаються істориками Чорноморського козацького війська, що "Російське командування не дуже берегло козаків - доки одна частина козаків билася з турками й гинула від їхніх куль та ятаганів, іншу примушували будувати сторожі на Бузькому лимані. Без їжі І теплих речей, до березня 1789 року на будівництві померло близько 500 козаків".

Покладаючись на зібрані досі відомості, можна твердити, що певний час Антон Головатий очолював Січ, переведену в гирло річки Березані (Березанки, на сучасній Миколаївщині), з допомогою якої російський уряд намагався закріпити за собою щойно відбиті в турків українські землі. І коли в травні 1789 року Чепігу тяжко поранило в бою під Бендерами, де кошовий, до речі, воював у складі військ генерала Кутузова, майбутнього "визволителя Росії" , він передав усі клейноди нашому георгіївському кавалерові. Як бачимо, сама доля підштовхувала Антона Головатого до булави. Втім, насправді шлях до неї виявився далеким і шабельно-кривавим.

Передусім обставини приводять А. Головатого до Одеси. У серпні 1789 року він дістав наказ іти на Хаджибей. Подробиць участі самого Головатого в штурмі фортеці ми не знаємо.

Одразу зауважу, що в уже згадуваній мною "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", в якій подвиги А. Головатого якщо й не описано, то принаймні перелічено, про участь його в битві під Хаджибеєм навіть не згадується, і це насторожує.

Досить полемічним залишається, зокрема, питання про те, чи командував він безпосередньо козаками, що Йшли на штурм, оскільки відомо, що прибулими під Хаджибей трьома кінними полками порядкував полковий осавул Кіндрат Табанець, який одразу ж зайняв село Криву Балку, — за сім кілометрів од фортеці. Але те, що А. Головатий здійснював загальне командування українськими частинами під Хаджибеєм, - річ безсумнівна.

Ім'я "підполковника і кавалера Антона Головатого" згадується у рапорті віце-адмірала Йосипа де Рібаса, котрий командував штурмом, на ім'я генерал-поручика Гудовича. У ньому відзначаються хоробрість Головатого та його вміння налагодити постачання військ боєприпасами та провіантом.

Готувалися до штурму недовго. Вересневої ночі віце-адмірал де Рібас послав на штурм фортеці два українські козацькі полки і батальйон російської піхоти. Цих сил виявилося цілком достатньо, щоб після нетривалого, але запеклого штурму фортеця здалася. Відомо також, що козаки першими пішли на штурм і билися з надзвичайною хоробрістю. Така безпосередня і переважаюча участь українського козацтва в здобутті фортеці та в боях поблизу неї, не заважає сьогодні багатьом місцевим "радетелям Єдіной і Недєлімой" безапеляційно заявляти, що нібито Хаджибей узяли штурмом російські війська, а відтак "Одєсса должна бить русскім городом". Як бачимо, в політиці дрібниць, як і часових відстаней, не існує.

Якщо безпосередня участь Антона Головатого у штурмі Хаджибея проблематична, то в боях під Акерманом (Білгород-Дністровський) і Кілією її засвідчено документально. А ще був випадок, коли Головатий зі своїми морськими піхотинцями на 50 човнах, з легкими гарматами на борту, прорвався по Дністру до Тягині (Бендери) і зчинив там таку пальбу, що комендант турецького гарнізону визнав за краще не опиратися. І знову подвиг відважного офіцера, його полководницький талант не залишилися поза увагою Потьомкіна. На клопотання князя, Антону Головатому, за участь в бойових діях у Причорномор'ї, присвоєно чин полковника російської армії (доти він був козацьким полковником, вірніше, його посада наказного отамана відповідала чину полковника). При цьому він, як і перше, залишався військовим суддею та наказним отаманом, і перебував у підпорядкуванні кошового отамана Захара Чепіги, який на ту пору дослужився вже до чину бригадира.

Дуже й дуже мало мовлено в історичній та художній літературі про подвиги українських козаків під час штурму в 1790 році Ізмаїла. Керував ним Йосип Де-Рібас. Наступальна операція розпочалася з того, що козаки-чорноморці, на чолі з А. Головатим, першими прибули до околиць міста і піддали його масованому обстрілові з гармат. Вони ж таки напали на своїх байдаках на турецький флот, що стояв під стінами фортеці, і в двох відчайдушних боях - вище і нижче за течією річки - потопили його, позбавивши гарнізон підтримки з боку Дунаю, а отже, й надії на евакуацію.

Разом із десантом своєї морської піхоти полковник Головатий взяв особисту участь у штурмі фортеці Табія. Окрилені його успіхом, козаки негайно кинулися на батарею, що діяла під стінами Ізмаїла, і навіть захопили її. Але, не діставши підтримки ні від російського флоту, що стояв на Дунаї, ні від сухопутної частини корпусу де Рібаса, мусили відійти з батарейних редутів, зазнавши значних втрат.

Проте невдача не охолодила козаків. Вони знову натисли на Ізмаїл з боку Дунаю. Висаджуючись із байдаків, чорноморці кидалися на штурм фортечних стін і валів. Хоробрість їхню згодом оспівано у відомій народній пісні "Від Кілії до Ізмаїла покопані шанці*, героєм якої знову став Антон Головатий.

Але якщо керуватись не легендами й піснями, а документованими свідченнями, то треба сказати: