Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Покарання воєнних злочинців та колаборантів

Однією з найгостріших проблем, яка стояла перед переможцями, було питання як вчинити з тими, хто розв'язав війну і спричинив для Європи та світу нечувану катастрофу. Заклики до покарання переможених лунали вже після багатьох воєн; після Першої світової війни знайшла широку підтримку вимога притягнути до кримінальної відповідальності німецького імператора Вільгельма II. Друга світова війна не відповідала загальновизнаним правилам ведення війни. Нацистам йшлося не лише про те, щоб збройно перемогти інші країни; вони намагалися поневолити, а в деяких випадках і знищити їх цивільне населення. Німецькі керівники були винні не лише у підготовці агресивної війни, а також у вчиненні важких воєнних злочинів і злочинів проти людськості.

Ще до закінчення війни союзники досягли домовленості про звинувачення та покарання головних воєнних злочинців, яка була підтверджена у постанові Потсдамської конференції. Згідно з умовами лондонського договору чотирьох держав від 8 серпня 1945 р., до якого надалі приєдналися інші союзні держави, було вирішено створити Міжнародний Військовий Трибунал і опрацьовано його статут. Трибунал зібрався 18 жовтня 1945 р. у Берліні, а від 20 листопада 1945 р. і до 1 жовтня 1946 р. працював у Нюрнберзі. Поміж головних воєнних злочинців, посаджених на лаву підсудних, були чільні постаті нацистського режиму, такі як Герман Ґьорінґ, міністр закордонних справ Иоахім Ріббентроп, головний ідеолог Альфред Розенберґ, генерали Вільгельм Кайтель і Альфред Йодль та адмірал Карл Дьоніц. Головні гітлерівські провідники були звинувачені за чотирма видами злочинів: участь у змові проти миру (планування та розв'язання війни); злочини проти миру (ведення агресивної війни); воєнні злочини (порушення прав і звичаїв ведення війни); злочини проти людськості (людиновбивство).

З-поміж 22 звинувачених 12 було засуджено до смертної кари через повішення: Мартіна Бормана (заочно), Германа Ґьорінґа (перед екзекуцією вчинив самогубство), Вільгельма Кайтеля, Альфреда Йодля, Йоахіма Ріббентропа, Ернста Кальтенбрунпера, Ганса Франка, Вільгельма Фріка, Альфреда Розенберґа, Фріца Заукеля, Артура Зайсс-Інкварта, Юліуса Штрайхера. Трьох підсудних було звільнено, інші були засуджені до ув'язнення на різні терміни.

У Нюрнберзі були засуджені також цілі організації, звинувачені у злочинах проти людськості: гестапо, служба безпеки, СС та керівництво націонал-соціалістичної партії.

Услід за процесом над головними воєнними злочинцями були проведені подальші численні судові розправи: проти високих нацистських військовиків, звинувачених у воєнних злочинах, проти провідних промисловців, що активно співпрацювали з гітлерівським режимом в його агресивній політиці (І.Р.Фарбеніндустрі, Флік, Крупп), проти високих чиновників Міністерства закордонних справ і, звичайно, проти керівників поліційних та інших особливих формувань, що брали участь у масових репресіях, зокрема у т. зв. "остаточному розв'язанні" - вбивстві щонайменше п'ятьох мільйонів євреїв. Ці процеси і в німецьких зонах окупації, і поза кордонами Німеччини тривали протягом багатьох років. До 1949 р. військові трибунали західних держав видали 5025 присудів, у тому числі 806 смертних вироків. 486 вироків смерті виконано, решту замінено ув'язненням. У радянській зоні до 1950 р. було ув'язнено близько 122 тис. осіб. За неофіційними даними близько 43 тис. із них померло. Були серед них гітлерівські злочинці, а також противники комунізму. У процесах проти нацистських злочинців, що відбувалися поза кордонами Німеччини, вчинено загалом близько 50 тис. карних вироків.

Однак справа переслідування гітлерівських злочинців ніколи не була доведена до кінця. Деякі з них з закінченням війни безслідно зникли і опинилися за кордоном, зокрема, в країнах Латинської Америки. Інші ж хоча і були затримані, але довести їхню вину було неможливо: їх жертви були мертві, а співучасники мовчали.

В Італію після падіння фашизму прийшла короткочасна, але потужна хвиля очищення. Спеціальні суди, створені зразу після визволення, покарали високопосадових політично активних фашистів, засудивши їх до різних термінів ув'язнення. Всі ж ті, що були простими попутниками за часів фашистського режиму, могли вже невдовзі без особливих проблем продовжувати працю за фахом або й займатися політичною діяльністю. З 800 тисяч цивільних чиновників, які у своїй більшості належали до фашистської партії, лише кількасот втратили посади. Найважливіші поміж нечисленних великих процесів стосувалися представників вищого військового командування. У 1950 р. відбувся судовий процес проти маршала Родольфо ҐрапДані, якому винесли вирок - 19 років ув'язнення. Однак невдовзі в'язень був амністований. Найбільше число крайніх покарань припало на перші тижні після визволення півночі Італії, коли були лінчовані або засуджені до страти за рішенням партизанських трибуналів сотні фашистських активістів. Число вбитих і тих, що пропали безвісти в цей час, згідно з офіційними даними, становило 1732 особи. Після того, як у жовтні 1946 р. в Італії було оголошено амністію, в ув'язненні залишалося лише від 3-х до 4-х тисяч колишніх фашистів або воєнних злочинців.

Радикальніші чистки відбувалися у Франції. Згідно з офіційними даними, тут було розпочато 170 тис. судових процесів за звинуваченнями у колабораціонізмі і винесено 120 тис. присудів, у тому числі 4785 смертних вироків, з яких 2 тис. виконано. Втім ці цифрові показники не відображають усієї правди. Згідно з урядовими оцінками, під час і невдовзі після визволення французькі партизани стратили приблизно 4500 колаборантів. Ці страти після короткого судового розгляду найбільше практикувалися у центральній Франції, де партизани мали основні бази, їх жертвами були, звичайно, місцеві поліційні провідники або агенти гестапо, які співпрацювали з окупантами. Переслідування колаборантів па державному рівні відбувалося пізніше. Найбільшу увагу викликали процеси проти чільних постатей режиму Віші - Філіпа Петена і П'єра Лаваля. У травні 1945 р. П. Лаваль був заарештований, засуджений до смертної кари і страчений. В.-Ф.Петен у серпні 1945 р. засуджений до смертної кари, яку, з огляду на похилий вік, замінено довічним ув'язненням.

Співучасників воєнних злочинів активно переслідували і в інших визволених країнах. У Голландії здійснено понад 150 тис. арештів. У Норвегії., де було вчинено 18 тис. арештів, найгучнішою стала судова розправа над головою маріонеткового пронацистського уряду Відкупом Квіслінґом. Його звинуватили у державній зраді і стратили у жовтні 1945 р. Масштабні процеси денацифікації відбувалися у Бельгії та Данії. Тисячі людей тут були позбавлені громадянських прав і права праці за професією. Деякі чільні колаборанти і нацистські агенти, як бельгієць Леон Дегрль чи хорватський диктатор Анте Павеліч, врятувалися від суду втечею за кордон.

Ніхто не був цілком задоволений холом і результатами процесів очищення в окремих країнах. В одних випадках розправи зайшли доволі далеко, в інших вони були не досить радикальними. Попри те покарання колабораціонізму стало виразом прагнення народів Європи рішуче покінчити зі злочинною спадщиною націонал-соціалізму.