Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Початок холодної війни

Повоєнна політична мала була відображенням нового співвідношення сил у світі. З закінченням війни настав кінець традиційній рівновазі європейських держав: Велика Британія і Франція були ослаблені, Німеччина та Італія зазнали поразки. Перемоги досягнуто головно завдяки воєнним успіхам нових наддержав - США та СРСР. Таким чином, замість європейської системи великодержав постала загальна світова система, хоча на перших порах ця зміна виглядала як проекція європейського балансу сил у глобальному контексті. Основні рішення, як і раніше, відбувалися у Європі.

Тепер, після перемоги над Пелером і Муссоліні, держави-переможниці несподівано стали одна побіля одної в центрі континенту. Характер їх взаємин дедалі більше визначало різне бачення шляхів облаштування життя народів, яке приходило на зміну дотеперішнім ідеологічним уявленням про спільність інтересів у боротьбі з фашизмом. Приписів Ялтинської та Потсдамської конференцій вже було не досить, щоб мотивувати спільну європейську політику. Ставало дедалі яснішим, що у Європі йде до поділу на політичні, ідеологічні та суспільно-політичні сфери впливу. Ґрунт для такого розподілення закладали зони військової окупації. Внаслідок війни Радянський Союз встановив контроль над Центрально-Східною Європою та значною частиною Балкан, у той час, як у Західній та Південній Європі домінували Сполучені Штати Америки.

Характеризуючи територіально-політичні реалії, що склалися після війни, В. Черчілль у промові в місті Фултоні (США) 5 березня 1946 р. констатував: "Від Щеціпа на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континенті опустилася залізна завіса. За цією лінією зберігаються всі цінності давніх держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія - всі ці славнозвісні міста і населення в їх районах перебувають в радянській сфері і всі підпорядковуються у тій чи іншій формі не лише радянському впливові, а й значною мірою зростаючому контролю Москви". Власне цей поділ і став вихідним пунктом для зростання суперечностей між союзниками.

Непорозуміння між СРСР і західними союзниками означилися вже перед закінченням війни. Суперечності між ними виявлялися, насамперед, у різних візіях стосовно розподілу територій, репарацій і методів та способів управління окупованими чи визволеними країнами. При вирішенні долі тієї чи інщої країни та її державно-політичного устрою союзники представляли діаметрально протилежні точки зору. Американці та британці виходили при цьому з позиції, що йдеться про парламентську демократію західного зразка, в той час як Москва уявляла собі лише систему радянського типу. Демократія західного стилю була для Сталіна рівнозначна реставрації капіталізму, що він вважав не допустимим у межах радянської сфери впливу. Західні союзники домагалися вільних виборів у визволених країнах. У баченні радянського керівництва це був імперіалістичний обманний маневр.

Предметом гострих суперечок між СРСР і західними союзниками стало питання майбутнього Польщі. Сталін виходив при цьому із засновку, що підпорядкування Польщі, яка у період міжвоєнного двадцятиліття була однією з найсильніших держав у регіоні, відкриє йому шлях до опанування решти держав Східної Європи та Балкан. Як тільки радянські війська перейшли довоєнний кордон, за підтримки радянського керівництва був створений польський уряд, провідну роль в якому грали комуністи (Люблінський уряд). Натомість західні союзники надалі визнавали польський еміграційний уряд із осідком у Лондоні, з яким радянське керівництво розірвало всі зв'язки. Врешті після тривалих переговорів і гострих дискусій, зокрема між В.Черчиллем і Й. Сталіним, досягнуто домовленостей і створено коаліційний уряд Польщі, в якому за підтримки Кремля комуністи зберегли деякі ключові позиції. Комуністи входили до складу перших повоєнних урядів і мали дедалі більший вплив на політику в Румунії, Чехословаччині, Болгарії, Югославії, Албанії, Угорщині. Радянська сторона почала запроваджувати власну політичну систему у підконтрольній їй зоні окупації у Німеччині і домоглася об'єднання СДПН із КПИ, що завершилося утворенням Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН).

Різний підхід до трактування німецького питання ставав головним джерелом незгод між СРСР і західними державами. У радянського керівництва не було попервах якогось чіткого бачення майбутнього Німеччини. Сталін у цей час не виключав можливості максимального розв'язання - встановлення комуністичного панування у всій Німеччині. Під час зустрічей міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Франції не було досягнуто будь-якого прогресу у мирному врегулюванні німецької проблеми. Московське керівництво ставилося неприхильно до всіх спроб західних представників у пошуку компромісів і подолання недовіри радянської сторони.

До ускладнення взаємин між СРСР і Заходом спричинилася у цей час поява нового вогнища конфлікту на Півдні Європи. В Греції Фронт національного визволення, очолюваний комуністами, розгорнув у 1946 р. збройну боротьбу проти монархічного режиму. У громадянську війну в Греції втрутилися, на боці комуністів, Болгарія та Югославія, яких підтримував Радянський Союз. Разом із тим крайнє невдоволення в Лондоні викликала відмова радянського уряду вивести свої війська з Ірану та тиск, який чинила Москва на Туреччину, домагаючись перегляду міжнародного статусу Дарданелл та повернення колишніх російських територій (округи Каре і Ардаган в Анатолії), захоплених у 1921 р. Уряд Великої Британії, який вирішив підтримати уряд Греції, заявив у лютому 1947 р. про свою неспроможність надавати йому ефективну допомогу.

Події на Півдні Європи та на Близькому Сході, совєтизація країн Центрально-Східної Європи, а особливо розбіжності в політиці стосовно Німеччини - все це неминуче вело до зростання напруженості у взаєминах між США і СРСР. В американській політиці наприкінці війни та у перші повоєнні роки стикалися різні тенденції: інтернаціоналістська, спрямована на глобальну співпрацю з Радянським Союзом, і з рішучими намірами покарання Німеччини, та ізоляціоністська, що виявлялася у прагненні якнайшвидше вийти із заокеанських зобов'язань і відкликати з Європи та демобілізувати американські війська. А разом із тим все більше активізувалися антикомуністичні мотиви, що акумулювали ідеологічні, політичні і значною мірою економічні складові.

Явний злам у політиці Вашингтона настав у 1947 р. Він був пов'язаний із персональними змінами у керівництві американською зовнішньою політикою. У січні 1947 р. на пост державного секретаря США був призначений генерал Джордж Маршалл, людина зі способом силового мислення в дусі генерального штабу. Це призначення явно відповідало намірам президента Гаррі Трумена провадити енергійну політику.

Основні засади нової політики сформулював Джордж Кеннан, радник американського посольства у Москві і фахівець із питань Радянського Союзу. Свої погляди на тему радянської закордонної політики Кеннан виклав у депеші, надісланій з Москви до Вашингтона в лютому 1946 р. Він пропонував вдатися до дій, які мали б на меті стримування комунізму і радянської експансії із застосуванням політичних, економічних та військових засобів. Думки Кеннана, опубліковані щойно в червні 1947 р. на шпальтах часопису "Foreign Affairs", були покладені в основу офіційної політичної доктрини, що дістала назву доктрини стримування.

12 березня 1947 р. президент Трумен виступив перед обома палатами Конгресу, які зібралися на спеціальне засідання. Президент гостро протестував проти політики СРСР стосовно Польщі, Румунії, Болгарії та інших країн Центрально-Східної Європи. Він засудив будь-які прагнення до зміни статус-кво, здійснювані Радянським Союзом за допомогою засобів примусу та політичного втручання. Твердив, що тоталітарні форми управління, нав'язані вільним народам озброєними меншостями або шляхом агресії ззовні, загрожують світовому мирові, а в результаті - безпеці США. Президент звернувся до Конгресу з пропозицією про надання економічної та фінансової допомоги всім державам, що знаходяться поза радянською сферою впливу, з метою досягнення ними економічної стабілізації і забезпечення правдивого політичного розвитку. Трумен зажадав надати негайну фінансову допомогу в сумі 400 млн доларів Туреччині та Греції, які, на його думку, опинилися у найважчому становищі.

Промова Трумена, у якій за традицією Вудро Вільсона викладено ідеологічні принципи американської зовнішньої політики, була, свого роду, декларацією гарантій для некомуністичної Європи, а згодом і всього некомуністичного світу. Ця промова, що увійшла в історію як доктрина Трумена, стала знаменною подією повоєнної епохи і справедливо вважається початком холодної війни. Відтак американська сторона активізувала свою діяльність і впливи в Європі та інших регіонах світу.

Із доктриною Трумена був пов'язаний наступний крок адміністрації США. 5 червня 1947 р. Дж. Маршалл у промові, виголошеній у Гарвардському університеті, закликав уряди європейських країн до спільного опрацювання програми економічної відбудови старого континенту. Суть "плану Маршалла" полягала у пропозиції використання американських фінансів, товарних ресурсів та промислового обладнання задля запобігання подальшому занепадові європейського господарства, а надалі - налагодження тісної економічної співпраці між державами континенту. "Сполучені Штати, - твердив Дж. Маршалл, - повинні зробити все, що в їхніх можливостях, щоб допомогти світові у поверненні до економічного здоров'я, без котрого не може бути мови про політичну рівновагу та мир".

Конгрес США позитивно сприйняв це звернення і ухвалив закон про надання допомоги іноземним державам. Американці планували охопити допомогою цілу Європу, в тому числі Радянський

Союз і країни Центрально-Східної Європи. Прийняття допомоги привело б до значної залежності СРСР від Сполучених Штатів. Сталін ці пропозиції категорично відкинув. Чехословаччина та Угорщина на першій фазі дискусій готові були приєднатися до "плану Маршалла", але радянське керівництво змусило їх відмовитися від цих намірів. Врешті "план Маршалла" прийняли лише держави Західної Європи. Це посилило ідеологічний та політичний поділ на континенті.

У відповідь на зростання американської присутності та впливів у Європі Москва вдавалася до заходів консолідації комуністичних партій та зміцнення позицій комуністів у політичному житті та державних системах східноєвропейських країн. У вересні 1947 р. з ініціативи Сталіна утворено Інформаційне бюро комуністичних та робітничих партій (Комінформ). До складу цієї інституції увійшли комуністичні партії СРСР, Югославії, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Польщі, Франції та Італії. Промовляючи на організаційному засіданні Комінформу, представник радянської компартії Андрій Жданов заявив про закінчення періоду міжнародної співпраці і проголосив головним завданням комуністичних партій боротьбу проти Сполучених Штатів та їх союзників.

Паралельно Радянський Союз заходився активно насаджувати устрій "народної демократії" з вирішальним впливом комуністів у державно-політичних структурах. Форсований перехід до прорадянських режимів був відповіддю на план Маршалла та його можливий вплив на країни радянської сфери. Подібні процеси відбувалися у Румунії, Угорщині і особливо в Чехословаччині, де у лютому 1948 р. в умовах гострої політичної кризи був встановлений новий уряд, в якому вирішальну роль здобули комуністи і залежні від них політики. Всюди були ліквідовані рештки багатопартійності і запроваджено єдиновладдя комуністів, які в деяких країнах формально виступали в "союзі" з іншими партіями.

Услід за чехословацькими подіями загострилася ситуація в Німеччині. У січні 1947 р. набрала чинності угода між США та Великою Британією про об'єднання їхніх зон окупації у Німеччині. Утворену територіальну одиницю названо Бізонією. Засідання Ради міністрів закордонних справ у Москві (березень - квітень 1947 р.), як і пізніше зустріч у Лондоні (листопад - грудень 1947 р.) виявили значні розбіжності в поглядах СРСР і західних держав у німецькому питанні. Головним предметом суперечки, поряд із репараціями, була територіально-правова структура майбутньої Німеччини. Москва виступила за утворення централізованої унітарної держави, Лондон підтримував концепцію централізованої унітарної держави або централізованої федеративної держави, Вашингтон був прибічником федеративної держави на американський взірець, Париж натомість висловлювався за утворення конфедерації. Коли на завершення засідання Ради міністрів закордонних справ у Лондоні міністри не визначили навіть терміну наступної зустрічі, стало зрозумілим, що спільна політика чотирьох держав стосовно Німеччини закінчилася невдачею.

Сполучені Штати приступили до включення західних зон окупації "до плану Маршалла". Франція погодилася на приєднання своєї зони до Бізонії і від 1 січня 1948 р. три західні зони разом виступали як Тризонія. У Лондоні 23 лютого 1948 р. розпочала свою роботу конференція представників трьох західних великих держав (Англія, Франція, США) за участю делегацій держав Бенілюксу (Бельгія, Голландія, Люксембург). На конференції було прийнято рішення про заснування Західноєвропейського союзу та досягнуто домовленості стосовно утворення окремої західнонімецької держави з перспективою приєднання її до Західноєвропейського союзу. Водночас у Тризонії тривали праці над утворенням окремої держави. 18 червня прийнято рішення про введення нової валюти Тризонії - німецької марки. Ці рішення не були узгоджені з СРСР.

Керівництво Радянського Союзу розцінило це як порушення спільної політичної лінії стосовно Німеччини. Під час засідання Союзної контрольної ради (СКФ) у Берліні 20 червня 1948 р. представник СРСР маршал Василь Соколовський заявив протест проти цієї політики і покинув засідання. Від того часу СКР більше не збиралася і припинила свою діяльність.

Наростання розбіжностей між СРСР і західними державами у німецькому питанні започаткувало смугу протистояння між ними у формі міжнародних криз та локальних конфліктів. У відповідь на наміри й зусилля США та їх союзників, спрямовані на інтеграцію західних зон окупації Німеччини, радянське керівництво вирішило вдатися до тиску на найслабкіше місце західних держав у німецькому питанні - їхню позицію у Берліні. Використовуючи ту обставину, що місто розташоване цілковито на території радянської зони, Кремль вирішив усунути колишніх союзників із Берліна.

23 червня 1948 р. вимкнено подачу струму для Західного Берліна, а 24 - перекрито всі шляхи під'їзду до міста. Розпочалася блокада Західного Берліна. Західні держави прорвали блокаду Берліна, організувавши "повітряний міст": забезпечення західних секторів міста здійснювалося за допомогою авіації. Блокада тривала від

24 червня 1948 р. по 10 травня 1949 р. За цей час загальний обсяг доставок склав 1,5 млн тонн, брало участь 380 машин. Була це велика операція і демонстрація сили. Світ знову опинився на межі війни. Берлінська криза зміцнила позиції і значення Сполучених Штатів у світі. Радянський Союз не зміг захистити свою політичну лінію. Невдача блокади означала для Москви остаточну втрату безпосереднього впливу на розвиток подій у західних зонах окупації. Західні держави визнали політичний провід США.

Тим часом завершувався процес творення німецької держави. В Кобленці 8 липня 1948 р. зібралася Парламентська рада Тризонії, яка опрацювала проект Основного закону. 8 травня 1949 р. Парламентська рада схвалила проект, а після затвердження його протягом 18-21 травня губернаторами держав-окупантів Основний закон ратифікували парламенти німецьких країв. 14 вересня 1949 р. відбулися вибори до парламенту (Бундестаг). 20 вересня був сформований перший уряд і цей день вважається датою утворення Федеративної Республіки Німеччини.

У відповідь на прийняття Основного закону західнонімецької держави у радянській зоні окупації з ініціативи СЄПН був скликаний Німецький народний конгрес, який обрав зі свого складу Німецьку народну раду. 30 травня 1949 р. Народна рада схвалила Конституцію Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня 1949 р. Німецька народна рада, перейменована на Тимчасову народну палату, впровадила у життя Конституцію НДР.

Німеччина була поділена. ФРН і Західний Берлін увійшли у систему західного світу та були охоплені "планом Маршалла". НДР опинилася під повним контролем СРСР. Поділ Німеччини був лише віддзеркаленням розколу Європи та світу, що тепер остаточно довершився.

В епіцентрі нової системи міжнародних відносин, що формувалася, виявилося протистояння двох наддержав - США і Радянського Союзу. Конфлікт між ними, як змагання за впливи у глобальному масштабі, розгортався головно у формі боротьби за втілення несумісних між собою ідеологічних цілей. Йшлося, таким чином, про світоглядний спір, для означення якого американський публіцист Волтер Ліппман ще у 1947 р. вжив термін "холодна війна". З комуністичного боку ідеологічний арсенал формувався протягом десятиліть, ще від часів Леніна. Радянська пропаганда в звинуваченнях на адресу США та країн Заходу перейшла від антифашистських гасел із періоду війни до антиімперіалізму та антиколоніалізму. Сталін та його оточення були переконані, що капіталістичний світ не оправиться від війни, а головне, що США у найближчі роки спіткає важка економічна криза такого ж рівня, як велика депресія кінця 20 - початку 30-х років. Це була найважливіша засада, на якій базувалася радянська політика. Велика криза капіталізму була для радянських комуністичних верхів лише питанням часу, і чинячи постійний тиск на Захід, вони сподівалися прискорити поразку свого класового супротивника.

Захід у протистоянні з СРСР займав переважно оборонну позицію. Його дії були радше реакцією на політичні чини та ідеологічні акції радянської сторони. На таких принципах будувалася доктрина стримування, яка передбачала різні форми протидії радянській експансії, пристосовуючись до змін і маневрів радянської політики. В ідеологічній конфронтації з СРСР та його сателітами західний політикум і пропаганда зображали правлячі там режими як тоталітаризм, що базується на спорідненості фашистської та комуністичної політики. Американська преса знову почала писати про радянську політичну систему як диктатуру, яка боїться будь-якої внутрішньої опозиції і придушує її.

Радянські пропагандистські акції та контрзаходи американських і західноєвропейських державних чинників, засобів масової інформації породжували у суспільствах почуття непевності й тривоги. Ці настрої підсилювали численні страйки і бунти, що відбувалися під кінець 40-х років майже у всій Європі. Все більше людей на Заході перебувало під враженням про зростаючу радянську загрозу. Настало загальне прозріння, яке спричинило крах уявлень із часу війни, коли в Радянському Союзі бачили союзника у боротьбі проти фашизму. Комуністичну ідеологію з її ідеями світової революції почали сприймати як актуальну справу дня.

Поняття "холодна війна" було символічним означенням ситуації, за якої перехід до "гарячої" війни міг статися у будь-який момент. Наростання муру недовіри, атмосфери конфронтації спонукало до створення спеціальних військово-політичних інститутів. Утворення Комінформу та промова Л. Жданова на установчому конгресі цієї організації переконували країни Заходу у необхідності пошуку форм тіснішої військової співпраці. 17 березня 1948 р. Велика Британія, Франція та країни Бенілюксу підписали у Брюсселі пакт про військове, політичне, економічне й культурне співробітництво на термін п'ятдесят років. Брюссельський пакт містив умову, за якою держави-члени взаємно зобов'язувалися до надання негайної військової допомоги в разі агресії проти будь-якої з них. Невдовзі після укладення Брюссельського пакту міністри закордонних справ Англії та Франції Ернест Бевін і Жорж Бідо звернулися до держсекретаря США Дж. Маршалла з пропозицією про утворення ширшої оборонної спільноти держав Західної Європи за участю США.

Дипломатичні переговори за участю США, Канади і держав-учасниць Брюссельського пакту на тему військової співпраці розпочалися 6 липня 1948 р. у Вашингтоні. Значний вплив на їх перебіг мала блокада Берліна, запроваджена Радянським Союзом під кінець червня 1948 р. Як пізніше зазначав Трумен у своїх мемуарах "варварська політика радянських властей у Берліні" прискорила утворення НАТО. До участі у перемовинах надалі були запрошені також Норвегія, Данія, Італія, Португалія та Ісландія. 4 квітня 1949 р. десять згаданих європейських держав та США і Канада підписали у Вашингтоні договір про утворення Північноатлантичного пакту (НАТО). Пакт містив умову про надання взаємної допомоги у випадку агресії проти однієї або кількох держав-учасниць з метою відновлення та збереження безпеки у північноатлантичний зоні. Ця умова не зобов'язувала, однак, жодну зі сторін до надання допомоги самочинним шляхом із моменту збройного нападу, а узалежнювала допомогу та її форми, не викликаючи застосування військової сили, від рішення решти держав.

Найважливішими цивільними органами пакту були: Північноатлантична рада, котра ще називалася Рада міністрів, до складу якої входили міністри закордонних справ держав-учасниць; Комітет оборони, участь в якому брали міністри оборони, та Фінансово-економічний комітет, що складався з міністрів фінансів. У травні 1951 р. ці обидва комітети були ліквідовані, а їх функції перебрала Рада міністрів. Відтоді до складу Ради входили перемінно міністри закордонних справ, оборони та фінансів, залежно від проблематики, що обговорювалася на її засіданнях. У важливих справах збиралася Рада постійних представників у складі віце-міністрів закордонних справ або послів. Вона засідала щонайменше один раз на тиждень у період між сесіями Ради міністрів. Головував на засіданнях Ради міністрів, як і Ради постійних представників, Генеральний секретар НАТО. Найважливішим військовим органом пакту був Військовий комітет, до складу якого входили керівники штабів держав-членів. У лютому 1952 р. був створений постійний військовий комітет.

Разом із тим паралельно відбувалися інтеграційні процеси у Європі.