Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Крах європейських тоталітарних режимів і розпад СРСР

Кінець біполярності світу. В умовах загострення міжнародних відносин на початку 80-х рр., втягування двох наддержав у новий виток гонки озброєнь усе частіше проявлялося економічне і політичне послаблення СРСР і всього "соціалістичного табору". Якщо для США здійснення вартісних військових програм із використанням найновіших технологій загрожувало певними ускладненнями у виробництві, то для СРСР їх виконання було просто непосильним через економічне відставання від країн Заходу.

Прояви економічної і політичної кризи в СРСР й інших комуністичних країнах на початку 80-х рр. ставали все більш очевидними. Непомірні затрати на військове виробництво, війна в Афганістані, надання "безкорисної інтернаціональної" технічної допомоги зарубіжним марксистським режимам до краю виснажували радянську економіку. Нездатність економіки СРСР та інших країн "соціалістичного табору" забезпечити жителів предметами Першої необхідності, збільшення розриву в рівнях життя громадян країн двох систем викликало загальне незадоволення політикою комуністичних урядів. Дисидентські рухи в СРСР та в інших країнах Центрально-Східної Європи свідчили про наростання політичної кризи, яка з особливою силою проявилася в Польщі, де в 1981 р. було запроваджено військовий стан. Дезінтеграційні процеси в "соціалістичному таборі", які розпочалися ще в роки розрядки, набували більш явних форм.

На тлі тривожних симптомів щодо майбутнього розвитку соціалістичної системи загострилася криза в міжнародному комуністичному русі. У такій ситуації Кремль змушений був піти на відновлення переговорного процесу з країнами Заходу для відвернення виснажливої гонки озброєнь та уникнення нових загрозливих ускладнень в економіці. Помітні зрушення в цьому напрямку відбулися зі зміною у 1985 р. радянського керівництва, яке оголосило про перебудову соціалістичного суспільства на основі нового політичного мислення. Долаючи опір "старої гвардії", що перебувала в полоні застарілих догм, Михайло Горбачов і його однодумці намагалися реформувати радянські економічні та політичні структури, позбутися крайнощів командно-адміністративної системи і будувати соціалізм із врахуванням загальновизнаних у світі цінностей та досягнень науково-технічної революції. Ядром нового політичного мислення було визнання "пріоритету загальнолюдських цінностей". Відмовившись від абсолютизації "класового підходу" при вирішенні внутрішніх і зовнішньополітичних проблем, враховуючи глобальні небезпеки кінця XX ст. для існування людства, М. Горбачов, на Нараді партій і рухів у Москві у 1987 р. зробив принципово важливий висновок: Вже не можна розглядати світовий розвиток з точки зору лише боротьби двох протилежних соціальних систем".

Проголошення "перебудови" і "нового політичного мислення" значною мірою позначилося на оновленні основних принципів зовнішньої політики СРСР і його союзників. Однак нові підходи у міжнародних відносинах із недовірою сприйняли на Заході, вважаючи їх черговою дипломатичною хитрістю. Уроки минулого свідчили, що співробітництво у роки Другої світової війни між СРСР і країнами Заходу завершилося встановленням контролю над країнами Центрально-Східної Європи, а політична розрядка - вторгненням у Афганістан. Після десятиліть "холодної війни", яка лише короткочасно змінювалася "відлигами", і недовіри, породженої взаємною підступністю під час протиборства двох систем, Москві необхідно було зробити перші кроки, щоб переконати партнерів у серйозності стосовно намірів роззброєння і спільної розбудови нових міжнародних відносин. Такі кроки були зроблені. У перший рік перебудови 12 березня 1985 р. у Женеві відновилися радянсько-американські переговори з комплексу питань, що стосувалися ядерного і космічного роззброєння. 7 квітня 1985 р. СРСР зупинив подальше розгортання ракет середньої дальності, а 29 липня оголосив про запровадження мораторію на ядерні випробування до 1 січня 1986 р., закликаючи США наслідувати його приклад.

Під час візиту до Франції у жовтні 1985 р. М. Горбачов запропонував США скоротити на 50 % ядерні озброєння, здатні досягати території обох держав. Він також оголосив про готовність СРСР досягти окремої угоди з Францією і Великою Британією щодо скорочення ядерних ракет середньої дальності.

Важливим етапом у переговорах про скорочення ядерної зброї був радянсько-американський саміт у Женеві 19-21 листопада 1985 р., на якому обидві сторони вивчали пропозиції про ядерне і загальне озброєння на найближчі роки.

У січні 1986 р. М. Горбачов запропонував довготермінову програму повної ліквідації ядерної зброї у всьому світі до 2000 р. Країни Заходу поставилися до неї скептично. Незважаючи на окремі прояви рецидивів радянської політики минулих десятиліть, крига недовіри між Сходом і Заходом почала поволі скресати. Перших реальних результатів у переговорах про ядерне роззброєння було досягнуто під час зустрічі Р. Рейгана і М. Горбачова в Рейк'явіку 11 - 12 жовтня 1986 р. Лідери двох країн погодилися вести переговори про скорочення ядерних ракет середнього радіусу дії на основі "нульового" варіанту, тобто досягнення домовленості в найближчий час про знищення усіх радянських і американських ракет цього типу в Європі. Сторони також домовилися скоротити через п'ять років на 50 % стратегічні сили СРСР і США та взяли взаємні зобов'язання не виходити з Договору ПРО впродовж 10 років.

На переговорах у Женеві така домовленість між двома країнами була конкретизована: поряд із п'ятдесятивідсотковим скороченням міжконтинентальних балістичних ракет визначено загальну кількість носіїв стратегічної зброї для кожної зі сторін - до 1600 одиниць, а число ядерних боєзарядів - до 6000 одиниць.

Опрацьовані в Женеві домовленості лягли в основу переговорів, які велися на найвищому рівні у травні - червні 1987 р. у Москві та у грудні цього ж року у Вашингтоні. Саме під час цих переговорів 12 грудня 1987 р. було підписано американо-радянський договір про ліквідацію ракет середнього радіусу та ракет меншої дальності (РСД і РМД) і низку документів, що передбачали взаємні інспекції в процесі їх реалізації. На загал, СРСР повинен був знищити 826 ракет середнього радіусу дії та 926 одиниць меншої дальності; США - відповідно 689 і 170 одиниць. Дві наддержави також зобов'язувалися не виробляти нових РСД і РМД, не проводити їх випробування і не продукувати пускових установок для обох типів ракет.

Для сприяння у виконанні договору була створена Спеціальна контрольна комісія. Кожна із сторін мала право проводити впродовж 13 років інспекції на місцях ліквідації ракет. Цей договір є безстроковим: він став першим міжнародним документом, що передбачав повну ліквідацію двох класів стратегічних озброєнь.

Згідно з рішенням Стокгольмської конференції, яка розпочалася у січні 1986 р., було вирішено застосовувати заходи взаємного контролю, що стали поворотним пунктом у забезпеченні надійності процесу роззброєння і зміцнення взаємної довіри. Здійснення конкретних заходів ядерного роззброєння, після підписання договору у Вашингтоні, і розвиток системи взаємного контролю підштовхнув до переговорів країни НАТО і ОВД щодо скорочення звичайних видів зброї.

Радянський Союз, визнавши існування дисбалансу в озброєннях двох блоків, погодився на проведення переговорів, які розпочалися у Відні 9 березня 1989 р. Вони проводилися в рамках НБСЄ, але участь у них брали лише 23 держави: малі країни Європи не були залучені до переговорного процесу. Віденські переговори завершилися в листопаді 1990 р. підписанням "Договору про звичайні збройні сили в Європі", який істотно знизив рівень протистояння на Європейському континенті. Згідно з цим договором держави Сходу і Заходу зобов'язувалися впродовж сорока місяців скоротити свої збройні сили до певних сумарних максимумів: 20 тис. танків, 30 тис. бронемашин, 20 тис. артсистем, 63 тис. бойових літаків, 2 тис. гелікоптерів для кожної зі сторін. Договір визначав також максимальну кількість видів зброї для окремих держав кожного блоку: жодна з них не мала права на більш, ніж третину від визначених сумарних квот на кожен вид озброєння. Країни ОВД повинні були знищити приблизно в дев'ять разів більше одиниць озброєнь, ніж держави НАТО. Докорінні зміни, що відбулися в Європі на початку 90-х рр., не зупинили реалізації Договору, хоча окремі його пункти пізніше були уточнені.

Після 1985 р. було розблоковано також переговори щодо заборони хімічної зброї, яка внаслідок удосконалень фактично перетворилася у зброю масового знищення. Під час Вашингтонської зустрічі на найвищому рівні 30 травня - 5 червня 1990 р. укладено Угоду про ліквідацію впродовж 12 років 80 % запасів хімічної зброї обох країн та про відмову в майбутньому виробляти хімічну зброю. Угода двох наддержав була доповнена в ООН "Конвенцією про заборону розробки, виробництва і накопичення зброї і знищення її запасів", яка з 1993 р. була відкрита для підписання усіма державами. Конвенція проголошувала саме знищення запасів зброї, а не їх обмеження чи скорочення.

Переговорний процес із СРСР охопив і найболючіші питання. Зазнавши поразки у війні з моджахедами, Радянський Союз змушений був піти на переговори, і в травні 1988 р. у Женеві було підписано угоду з Афганістаном, Пакистаном і США про виведення радянських військ із Афганістану, яке завершилося 15 лютого 1989 р.

Перебудова в Радянському Союзі на основі "нового політичного мислення", зміни у проведенні його зовнішньополітичного курсу активізували опозиційні сили в інших соціалістичних країнах. Вони вимагали перегляду державної політики і кадрових змін. Із середини 80-х рр. в більщості країн Центрально-Східної Європи спостерігається перехід до відкритої критики комуністичного ладу і державного керівництва, зростання числа громадських організацій і демократичних рухів. Кризові явища охопили і правлячі комуністичні партії. Масовий вихід громадян із правлячих партій у 1988 - 1989 рр. став типовим явищем. Намагання керівників комуністичних партій і урядів "навести порядок" жорсткими методами лише загострювали ситуацію.

Щоби розрядити політичну ситуацію в Польщі та Угорщині, комуністичні уряди перейшли до діалогу з опозицією. У Варшаві в лютому 1989 р. уряд організував "круглий стіл" за участю керівників "Солідарності" і представників Католицької Церкви для переговорів із метою пошуку шляхів виходу з економічної і політичної кризи. Прийняте компромісне рішення передбачало проведення вільних виборів до сейму, в результаті яких у законодавчому органі виникла сильна опозиція до виконавчої влади, з якої незабаром комуністи були витіснені. У грудні 1990 р. лідер "Солідарності" Лєх Валенса отримав перемогу на президентських виборах і замінив комуніста Войцеха Ярузельського.

В Угорщині, де і раніше уряд проявляв відносну толерантність до проявів опозиції, в господарстві якої ще з 70-х рр. практикувалися елементи ринкової економіки, зміна комуністів опозиціонерами у політичній владі відбулася без гострих проявів протистояння, шляхом вільних виборів. У жовтні 1989 р. правлячу Угорську соціалістичну робітничу партію було перейменовано на Соціалістичну угорську партію, а саму Угорську Народну Республіку - на Республіку Угорщина. Такі зміни свідчили про остаточну відмову від командної економіки та приналежності до "соціалістичного табору".

У Чехословаччині радикальні зміни супроводжувалися масовими студентськими демонстраціями, під тиском яких комуністи змушені були вийти з уряду. На червневих виборах 1990 р. президентом республіки було обрано лідера опозиції Вацлава Гавела.

Зміни в політичному керівництві Болгарії відбувалися повільніше: тут комуністи зуміли швидше пристосуватися до назріваючих змін і ще тривалий час утримували значну кількість голосів виборців. Наприкінці 1989 р. з болгарської конституції було вилучено статтю про керівну роль комуністичної партії, яку було перейменовано в Соціалістичну. Лише в жовтні 1991 р. опозиційний "Союз демократичних сил" здобув більшість на виборах і розпочав реформи.

У Східній Німеччині опозиційний рух проти комуністичної диктатури переріс у об'єднавчий процес, який був підтриманий урядом ФРН і його союзниками з НАТО. У жовтні 1989 р. в НДР різко загострилася політична ситуація. За короткий період понад 100 тис. східних німців через Угорщину і Чехословаччину, які відкрили свої кордони, емігрували у країни Західної Європи. Наказ комуністичної влади стріляти у тих, хто намагається самовільно перебратися через Берлінський мур до ФРН, викликав масові протести і демонстрації по всій країні. Під тиском обставин голова правлячого режиму в НДР Еріх Гонеккер змушений був піти у відставку. Нове керівництво правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини змушене було ліквідувати кордон між Східним і Західним Берліном. Впродовж однієї ночі, з 8 на 9 листопада 1989 р., Берлінський мур - символ розколу Німеччини і всієї Європи з 1961 р. - був зруйнований населенням обох частин міста Невдовзі в НДР було проведено вільні багатопартійні вибори, в результаті яких комуністи втратили свою монополію на владу.

Такі обставини актуалізували питання про возз'єднання Німеччини. Уряд ФРН активізував переговорний процес із союзниками та СРСР, запропонувавши радянському керівництву перспективу широких домовленостей, фінансову допомогу й гарантії взаємної безпеки. Одночасно канцлер ФРН Г. Коль оприлюднив план із десяти пунктів, у якому пропонував двом німецьким державам створити "конфедеративні структури з метою утворення федерації". Такі дії уряду ФРН викликали, попервах, гостру реакцію радянського керівництва й навіть певні підозри у Великої Британії і Франції, які остерігалися відродження великої німецької держави й обережно поставилися до самої ідеї об'єднання та спроб прискорити об'єднавчий процес.

Переконавшись у неможливості протистояти німецькому об'єднавчому рухові і не бажаючи конфронтації з країнами Заходу, радянське керівництво погодилося на ведення переговорів зацікавлених країн за формулою "4 + 2" (чотири держави-переможниці -США, СРСР, Велика Британія, Франція і дві німецькі держави). У зв'язку з тим, що представники НДР одразу підтримали своїх західних співвітчизників, то переговори звелися до формули "5 + Г. Радянський Союз, опинившись в ізоляції, змушений був піти на поступки. Його вимога вилучити об'єднану Німеччину з НАТО і перетворити її у нейтральну країну була відхилена, однак досягнуто згоди суттєво скоротити німецькі збройні сили. ФРН зобов'язувалася не розміщувати у Східній Німеччині збройні формування НАТО і надати СРСР фінансову допомогу у передислокації радянських військ і розбудові житла на території Росії для сімей військовослужбовців. З жовтня 1990 р. у Берліні було оголошено про об'єднання Німеччини, що означало остаточний удар по Ялтинсько-Потедамській системі розподілу Європи.

У Румунії процес політичних змін супроводжувався значним загостренням внутрішньополітичної ситуації і кривавими розправами над опозиційними і національними силами. У грудні 1989 р. внаслідок повстання комуністичний режим Н. Чаушеску було повалено, а його разом з дружиною заарештовано і страчено.

Падіння влади комуністів в Югославії ускладнилося внаслідок протистояння Белграда національним опозиційним силам в окремих республіках і затягнулося на наступні декілька років.

Угоди між СРСР і країнами Заходу другої половини 80-х рр., розширення кола демократичних держав у Європі мали суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин. Розбудова системи міжнародного контролю за виконанням підписаних договорів стала запорукою у забезпеченні процесу роззброєння, сприяла зростанню взаємного довір'я і в кінцевому підсумку призвела до закінчення "холодної війни". У міждержавних відносинах розпочалися радикальні зміни, що переросли у перебудову світового порядку.