Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Міжнародні відносини після краху європейських тоталітарних режимів і розпаду СРСР

Одночасно з крахом тоталітарних режимів у країнах Центрально-Східної Європи посилювалась економічна і політична криза в СРСР, що супроводжувалися активізацією національно-визвольних рухів. Найактивнішими були новоутворені суспільно-політичні організації в республіках Балтії, Грузії і України. Президент СРСР М. Горбачов, який отримав від Верховної Ради надзвичайні повноваження, запропонував проект нового союзного договору, що передбачав значне розширення прав республік. Його повинні були підписати керівники союзних республік наприкінці серпня 1991 р. Проте консервативне оточення президента сформувало групу заколотників, які планували повернути країну до диктатури комуністичного типу. Вранці 19 серпня 1991 р. змовники оголосили про перехід влади до так званого Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), куди увійшли голова Верховної Ради, віце-президент, прем'єр-міністр, голова КДБ, міністри оборони і внутрішніх справ. Вони вивели на вулиці столиці танки та бронемашини. Однак спроба здійснити державний переворот провалилася завдяки опору демократичних сил і змовники були арештовані. "Путч" зазнав поразки 23 серпня і прискорив процес оголошення незалежності союзними республіками, який увійшов в історію під назвою "парад суверенітетів".

Криза тоталітарних режимів в країнах Центрально-Східної Європи і розпад Радянського Союзу спричинили корінні геополітичні зміни у світі і викликали суттєву перебудову міждержавних відносин. Зникла біполярна система протиборства і конфронтації між "табором соціалізму" і країнами Заходу, впала "залізна завіса", що розділяла народи світу. Ялтинсько-Потсдамська система поділу Європи на сфери впливу внаслідок об'єднання Німеччини і здобуття повної незалежності країнами Центрально-Східної Європи остаточно розвалилася. Цей розвал автоматично призвів до ліквідації Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги - основних структур радянського впливу в Європі.

Розпад повоєнної системи призвів до порушення балансу сил і виникнення першого в повоєнній Європі масштабного збройного конфлікту в багатонаціональній Югославії, що являла собою "балканську копію СРСР". Дезінтеграція СФРЮ супроводжувалась проголошенням незалежності південнослов'янськими народами і загостренням міжнаціональних конфліктів з висуненням взаємних територіальних претензій.

Лише Македонія після проголошення незалежності уникнула збройної боротьби з Югославською національною армією. Словенія і Хорватія зуміли після короткотривалих бойових дій відстояти свій суверенітет. Натомість, у Боснії та Герцеговині, воєнні дії між сербами, мусульманами і хорватами вирізнялися особливою жорстокістю і супроводжувалися проведенням "етнічних чисток". Кожен із ворогуючих етносів знаходився у конфлікті з двома іншими. Для припинення громадянської війни, згідно з рішенням Ради безпеки, у 1992 р. на територію Боснії та Герцеговини прибули миротворчі сили, однак громадянська війна продовжувалася. Створена "контактна група" у складі міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції і Росії, подолавши суперечності у підході до югославської кризи, у серпні 1994 р. вперше виступила із спільною ініціативою щодо припинення громадянської війни. Пропонувалося створити федеративну державу Боснію і Герцеговину у складі двох суб'єктів - Боснійсько-Хорватської Федерації і Сербської Республіки. Проте керівники боснійських сербів, підтриманих Белградом, відкинули цей план і розгорнули бойові дії. Рада Безпеки, зваживши на чисельні жертви серед мирного населення, схвалила рішення провести проти боснійських сербів воєнні операції із застосуванням авіації НАТО. Лише після цього президенти Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини підписали в Дейтоні (США) в листопаді 1995 р. угоду про припинення війни і схвалили план створення федерації, запропонований "контактною групою".

Утвердження демократії в колишніх тоталітарних країнах змінило політичний ландшафт Європи, спричинило загальне послаблення протистояння на лінії Схід - Захід. Проявилися нові підходи у вирішенні питань міждержавних відносин не тільки в Європі, а навіть у "проблемних регіонах". Із дипломатичних документів і з політичної лексики зникли "звинувачувальні" терміни часів холодної війни і замість них, для означення якісних змін у міжнародних відносинах, почали вживатися словосполучення "світове співтовариство" або "світова спільнота". Приклади прояву спільних підходів держав із різними суспільно-економічними системами до вирішення найболючіших міжнародних проблем - спроба політичного врегулювання іраксько-кувейтського конфлікту та ізраїльсько-палестинського протистояння. Коли іракський диктатор С. Гусейн, звинувативши Кувейт у незаконній експлуатації прикордонних нафтових родовищ, здійснив на початку серпня 1990 р. напад на сусідню державу, світове співтовариство майже одностайно (за винятком Лівії, Йорданії, Ємену) засудило агресію і вимагало негайно вивести окупаційні війська.

Рада Безпеки ООН прийняла низку рішень із вимогами вивести війська з території Кувейту і оголосила економічний бойкот Іраку. Коли С. Гусейн відмовився виконати рішення Ради Безпеки, вона прийняла постанову, яка дозволяла застосувати військову силу країн ООН проти агресора, якщо до 15 січня 1991 р. не будуть виведені окупаційні війська. Вперше за повоєнну історію СРСР та КНР не застосували вето у Раді Безпеки і приєдналися до країн Заходу.

У ніч на 17 січня 1991 р. розпочалася воєнна операція "Буря в пустелі", внаслідок якої іракські війська були повністю розгромлені, а Кувейт - визволений від окупантів. Крім американських і англійських військ, які складали основну силу антиіракської коаліції, в операції взяли участь з'єднання ще 26 держав-членів ООН, у тому числі з країн колишнього "соціалістичного табору".

Різні підходи політичних сил Ізраїлю до вирішення конфлікту з палестинцями наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. спричинили загострення збройної боротьби між ними. Це, своєю чергою, призвело до активізації міждержавного переговорного процесу з наболілої близькосхідної проблеми. Проведені переговори завершилися підписанням 13 вересня 1993 р. угоди про поетапне створення палестинської автономії на території, окупованій Ізраїлем. Із підписанням цих угод відкрилася дорога до розв'язання багаторічної "палестинської проблеми" і нормалізації міждержавних відносин Ізраїлю з Росією, КНР, Ватиканом, які відновили дипломатичні представництва в Тель-Авіві, та навіть із окремими арабськими країнами. Однак, убивство прем'єра Іцхака Рабина в 1995 р. і прихід до влади в Ізраїлі радикальних сил знову зупинило процес вирішення цієї довголітньої проблеми.

Розпад СРСР і виникнення на його території п'ятнадцяти незалежних держав - найвидатніша політична подія XX ст. - спричинила ще більш разючі зміни у світі. Колишні республіки (географічні одиниці СРСР) стали суб'єктами міжнародного права і забезпечили собі існування суверенного міжнародного життя. Більшість із них уперше стали членами ООН та інших міжнародних організацій. На міжнародній арені виникла "нова архітектура" в розташуванні економічних і військово-політичних сил. Двополярність у міжнародних відносинах змінилася багатополюсністю із очевидною перевагою США, які перетворилися у головного політичного арбітра в розв'язанні міжнародних конфліктів. Проте могутність єдиної наддержави у військово-політичному вимірі, при відсутності ідеологічного і системного протистояння, стала менш відчутною для світового співтовариства.

Поруч зі США посилилися позиції таких виокремлених центрів економічної і військової потужності як Європейський Союз, Японія, Китайська Народна Республіка, яка звільнилася від статусу "молодшого партнера" в таборі соціалізму. В цьому багатополюсному світовому порядку важливу роль зберегла і Росія, яка успадкувала від Радянського Союзу 75% території, 51% населення, 60% основних фондів, 90% видобутку нафти, 73% газу, а також майже 70% його ракетно-ядерного потенціалу. Правда, геополітичні зміни призвели до руйнування радянської та російської сфери впливу на просторах Євразії і в країнах "третього світу", які до цього отримували радянську економічну і військову допомогу: з розпадом СРСР підписані двосторонні договори фактично втратили юридичну силу.

Зникнення загрози для європейських країн після розпаду ОВД і СРСР сприяло, значною мірою вирівнюванню "ваги" європейських країн із США у НАТО. Дедалі чіткіше простежується прагнення європейських країн звільнитися від американської опіки. Разом із тим і США у стосунках зі своїми європейськими союзниками змушені були вносити певні корективи. Зберігаючи свої найтісніші союзницькі відносини з Великою Британією і підтримуючи її стриману позицію щодо інтеграції у європейські структури, Вашингтон надає перевагу, радше, німецькому, ніж французькому лідерству на континенті. Об'єднана Німеччина перестала бути молодшим партнером Франції, її позиції в ранзі світової держави ще більше зміцнилися. Займаючи третє місце за економічними показниками у світовому виробництві, ФРН здобула більший простір для самостійної ініціативи і маневрування у зовнішній політиці. Однак, віддаючи собі звіт у тому, що саме Німеччина і Франція є основними складовими ЄС, Вашингтон змушений уважніше враховувати позиції цих країн у відносинах із Росією.

Враховуючи, що головним об'єднуючим компонентом і основою американської присутності в Європі є НАТО, США взяли курс на розширення цієї організації, в якій з появою нових членів посилюються їхні позиції: новоприйняті члени альянсу чіткіше сприймають провідну роль Вашингтона. Взагалі, у глобальній стратегії США важливим завданням стало надання максимальної підтримки слабшим країнам супроти сильних, аби не дозволити жодній із них домінувати в регіоні чи на континенті. Через це уряд США домагається реорганізації міждержавних відносин в усій Євразії на основі визнання територіальної цілісності новоутворених держав, недопущення поглинання їх наддержавними утвореннями, замаскованими під союзні об'єднання.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. система повоєнних міжнародних відносин зазнала настільки значної трансформації, що змінилося навіть сприйняття поняття "безпека", яке почала розглядатися як функціонування всієї системи міжнародних відносин за участі всіх держав у вирішенні питань, що стосуються безпеки кожної з них, а також світової спільноти. Через інтеграційні процеси та глобалізацію світу простежується безпосередній зв'язок між різними рівнями безпеки - національним, регіональним і глобальним. На відміну від попередніх десятиліть спостерігається відхід від традиційного сприйняття безпеки виключно в її військово-політичному вимірі. В постконфронтаційний період головним фактором стабілізації міжнародних відносин є не лише баланс військових сил, а й сукупність військового, економічного, сировинного, демографічного та інших потенціалів. Із 90-х рр. більша увага почала приділятися таким складовим частинам світової стабільності, як економічна, соціальна, екологічна та інформаційна безпека.

Разом із цим міжнародна безпека - це політика держав, яка сприяє ефективному створенню гарантії миру як для окремої країни, так і для світового співтовариства. В цих умовах зросла роль таких міжнародних структур як ООН, НБСЄ, НАТО, ЄС, окремих неформальних об'єднань ("велика сімка", Південно-Тихоокеанський форум, АСЕАН тощо).

Якісні зміни в удосконаленні системи безпеки на Європейському континенті вніс Паризький саміт НБСЄ, що прийняв 21 листопада 1990 р. заключний документ "Хартія для нової Європи", в якій обґрунтовувалася ідея побудови загальноєвропейського дому від Атлантики до Уралу. Хартія демонструвала перехід від конфронтації до співробітництва держав Сходу і Заходу на основі визнання демократичних цінностей. ООН визнала особливий статус НБСЄ, діяльність якої відповідає основним її цілям і завданням.

Передбачені Паризькою хартією інституції були розвинені на Гельсінському (1992), Будапештському (1994), Ліссабонському (1996) та Стамбульському (1999) самітах. На Гельсінському саміті в липні 1992 р. учасники намагалися не тільки підбити підсумки розвитку НБСЄ за сімнадцять попередніх років, а й визначити орієнтири на майбутнє. Прийнятий заключний документ "Виклик часу змін" визначав програму заходів щодо удосконалення і активізації співробітництва, забезпечення рівних прав на безпеку. Держави-учасниці заснували у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в організації безпеки, домовилися про запровадження посади Верховного комісара у справах національних менших і спеціального органу із запобігання конфліктам.

У Будапештському саміті НБСЄ, який відбувся у грудні 1994 р., взяло участь уже 52 країни. Розширення відбулося за рахунок новоутворених держав на теренах колишнього СРСР і Югославії. У зв'язку з розширенням повноважень було змінено назву - з НБСЄ на Організацію з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Змінилася і структура ОБСЄ: замість комітетів утворено Раду вищих посадових осіб та Постійну раду.

Стамбульський самміт ОБСЄ відбувся у листопаді 1999 р. До цього часу змінилася конфігурація європейської безпеки внаслідок вступу до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини. Після дводенних гострих дискусій було ухвалено такі важливі документи, як: "Хартія європейської безпеки", пристосований до нових умов "Договір про звичайні збройні сили в Європі", а також оновлений

Віденський документ про заходи зміцнення довіри й безпеки. Нова Хартія європейської безпеки передбачала формування в регіоні Організації єдиного і неподільного простору безпеки, вільного від зон із різними рівнями безпеки.

Після Стамбульського саміту ОБСЄ почала втрачати свої переваги і частина членів-учасників відкрито заговорила про необхідність її реформування.

Перехід від двополюсного світопорядку, побудованого на балансі збройних сил і взаємному страхові, до багатополюсності з явним лідерством США викликав нагальну необхідність зміни підходів до вирішення питань європейської безпеки, основу якої становив Північноатлантичний союз. З одного боку, розпад ОВД і Радянського Союзу призвів до спаду протистояння, а з іншого - виникла загроза небажаного розповзання ядерної зброї: після розпаду СРСР понад 30% радянських ядерних зарядів і засобів доставки опинилися на території України, Казахстану і Білорусі. З'явилися нові ризики небезпеки - нестабільність політичного та економічного розвитку країн ЦСЄ і новоутворених держав на території колишнього СРСР. Росія з успадкованою найбільшою частиною збройних запасів СРСР, в умовах нестабільності й невизначеності її політичного майбутнього, створювала додаткову загадку в системі міжнародного правопорядку. Відкритим залишилося питання адаптації найважливішої структури міжнародної безпеки - НАТО - до нових умов.

Зміна геополітичних умов вимагала від НАТО перегляду стратегії, спрямованої на перебудову оборони. У липні 1990 р. було оголошено про перехід до формування нової військової стратегії Альянсу, що базувалася на зменшенні чисельності збройних сил і збільшенні їх мобільності та гнучкості. Враховуючи нові обставини, країни НАТО взяли курс на зменшення витрат на оборону і скорочення чисельності всіх видів збройних сил: сухопутні війська скорочувалися на 35%, кількість основних військово-морських суден - на 30%, а бойових літаків на 40%. До липня 1992 р. було завершено вивезення з Європи всіх американських тактичних ядерних наземних і морських озброєнь. Ядерні сили НАТО обмежилися одиницями Великої Британії і Франції, котрі самостійно почали відігравати роль стримуючого фактора.

Важливий крок у пошуку шляхів вирішення складних проблем міжнародної безпеки в нових реаліях було зроблено на Римській сесії Ради НАТО у 1991 р., яка сформулювала нову стратегічну концепцію Альянсу. Вона передбачала посилення ролі НАТО у врегулюванні не тільки конфліктів у Європі, а й за її межами у випадку загрози безпеці континенту. Концепція базувалася на трьох елементах: діалог і співробітництво між усіма країнами континенту в межах НАТО, НБСЄ, ЄС, Ради Європи та інших організацій; підтримання колективної оборонної спроможності; збереження військового виміру - невід'ємної частини для досягнення цих цілей.

Для формування власне європейської безпеки та оборони в межах Альянсу створювалася Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою налагодження взаємин із країнами.

На Брюссельському саміті НАТО у січні 1994 р. було чітко окреслено шляхи трансформації Альянсу. На ньому були прийняті рішення про запровадження програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ), опрацювання нової військової концепції Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС), а також програми співробітництва з країнами Середземномор'я. Програма ПЗМ передбачала новий підхід у співробітництві з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР: він базувався на принципі відкритості Альянсу для нових членів.

Питання про розширення НАТО стало одним із основних у адаптації Альянсу до нових умов пост конфронтаційного періоду. Згода щодо розширення НАТО досягалася не просто. Більшість членів Альянсу сходилися на еволюційному варіанті розширення як НАТО, так і ЄС для подолання нестабільності в Європі, хоч і були прихильники "стратегічного реагування" - розширення лише за наявності загрози цим країнам із боку Росії. Створена в грудні 1991 р. Рада Північноатлантичного союзу сприяла розширенню дипломатичних і військових контактів зі східноєвропейськими країнами, хоч принцип консенсусу зменшував гнучкість роботи цієї інституції. Із запровадженням у січні 1994 р. ПЗМ посилилося співробітництво між НАТО і країнами Східної Європи. На відміну від РПАС співробітництво за цією програмою відбувалося за формулою "16 + 1", згідно з якою кожна країна-партнер мала можливість сама обирати ступінь співробітництва з Альянсом у політичній і військовій сферах.

Упродовж останніх років основними формами реалізації програми були: поступове залучення країн-партнерів до участі в робочих органах і структурах НАТО, збільшення кількості спільних багатосторонніх навчань миротворчої спрямованості, поглиблення співробітництва з країнами, які розглядалися як кандидати на вступ до Альянсу.

Політичний і військовий аспекти розширення Альянсу на Схід визначалися в документі від 1995 р. під назвою "Дослідження з питань розширення НАТО", в якому окремо підкреслювалася важливість налагодження особливих стосунків із Росією, що планувалося здійснювати одночасно з розширенням Альянсу.

У зв'язку з наростанням опозиції розширенню НАТО з боку Росії у травні 1997 р. у Парижі було підписано "Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та Російською Федерацією", який передбачав нові форми співробітництва. Було створено Постійну Спільну Раду НАТО - Росія для визначення напрямків роботи у забезпеченні європейської системи безпеки, співпраці в галузі науки та екології. Через рік у Люксембурзі на засіданні Постійної Спільної Ради НАТО - Росія підписано меморандум щодо наукового і технічного співробітництва двох сторін, які приступили до виконання експериментального проекту з використанням супутникових технологій у боротьбі з катастрофами. Було запроваджено спільні гранти для виконання наукових програм біомоніторингу забруднення окремих регіонів.

Адаптація НАТО до нових умов передбачала також розвиток власне європейської системи безпеки і оборони в системі Альянсу. Січневий саміт 1994 р. розпочав формування концепції БООТС, спрямованої на підвищення спроможності Альянсу швидко розгортати багатонаціональні сили всіх родів військ для миротворчих операцій. Основою цієї концепції стала система командування та управління. Штаби БООТС формуються навколо існуючої командної структури. Одним із наслідків реформування оборонної і військової політики НАТО стала європеїзація Альянсу - збільшення ролі країн континенту у формуванні політики блоку.

З початку 90-х рр. помітно активізувалися переговори про ядерне роззброєння, головними передумовами якого були не тільки політичні, а й економічні та технічні чинники. З припиненням блокового протистояння і "холодної війни" зникла суперечність, яка постійно провокувала ядерну гонку озброєння. Перші результати в проведенні ядерного роззброєння і скорочення звичайних видів зброї, внаслідок підписання американо-радянських договорів і удосконалення взаємного контролю, з другої половини 80-х рр. створили клімат партнерства і довіри. Усвідомлення того, що зростаюча кількість ядерної зброї давно перевищила межу, за якою настає не тільки обопільне знищення найбільших індустріальних держав, а й всієї цивілізації, прирікало політиків і військових спеціалістів приймати рішення для запобігання глобальній катастрофі. Змагання попередніх років за кількісну перевагу в ядерному озброєнні не принесло переваги жодній із сторін, а лише виснажувало економіку двох наддержав, підвівши СРСР до меж економічного краху. Якщо для США проблема заміни цілого покоління ракетно-ядерного озброєння була надмірно витратною, то для СРСР, в умовах його кризи і розпаду, тим більше для його правонаступниці - Російської Федерації - була непосильною. Такі причини в сукупності змусили перейти до переговорів про нове скорочення стратегічних ядерних озброєнь, які спочатку велися з керівництвом СРСР, а після його розпаду продовжувалися з Російською Федерацією.

Зменшенню загрози війни і зміцненню міжнародної безпеки сприяло підписання двох договорів (1991,1993) про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Перший договір СНО-1 (або Старт-1) був підписаний 31 липня 1991 р. у Москві президентом США Джорджем Бушем-старшим і президентом СРСР М. Горбачовим. На час підписання цього договору Радянський Союз нагромадив 2500 носіїв із 10273 ядерними зарядами, США -2246 носіїв із 10563 боєзарядами. Згідно з договором, сторони впродовж семи років скорочували свої стратегічні озброєння до 1600 розгорнутих носіїв із 6000 ядерних зарядів. Запроваджувались обмеження на засоби, що зберігалися в арсеналах країн, встановлювалися межі на сумарну вагу балістичних ракет, яка не повинна була перевищувати 3600 тонн. Для сприяння реалізації договору створювалася спільна комісія із дотримання договору та інспекцій.

Однак із самого початку з його реалізацією виникли певні труднощі у зв'язку з розпадом СРСР, внаслідок чого частина ядерної зброї залишалася на території України, Казахстану і Білорусі. Така ситуація викликала тривогу країн Заходу, які висунули рішучу вимогу щодо збереження централізованого контролю за ядерною зброєю, що мала здійснювати Росія. Завдяки заходам української дипломатії в Москві і Вашингтоні, а також цілеспрямованим контактам із Казахстаном і Білоруссю, Україна з об'єкта договору перетворилася на його рівноправний суб'єкт. Вона підписала у Ліссабоні 23 травня 1992 р. разом зі США й іншими країнами протокол, згідно з яким Україна разом із Казахстаном і Білоруссю взяла на себе зобов'язання приєднатися до ДНЯЗ. Цей документ визначив правонаступництво України, Росії, Казахстану і Білорусі щодо виконання договору СНО-1.

У січні 1993 р. між США і Росією було підписано договір СНО-2, який закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Він зафіксував новий рівень стратегічного паритету двох найбільших ядерних країн, на базі якого повинна була зберігатися стабільність між ними в наступному столітті. Договір СНО-2 зобов'язував обидві країни впродовж 15 років скоротити свої ядерні заряди до рівня 3000 - 3500 одиниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення (РГЧІН). Договір СНО-2 набирав сили після його ратифікації Сенатом США і Держдумою Росії. Термін виконання цього договору затягнувся у зв'язку з тим, що американський Сенат ратифікував його у 1996 р., а Держдума лише у 2000 р.

Європейське Економічне Співтовариство - невід'ємна складова частина міжнародної структури світового порядку - в 90-і рр. зазнала істотних змін: інтеграційні процеси поглибилися і набрали всеохоплюючого характеру, поширилися на нові території. З підписанням у лютому 1992 р. у Маастрихті Договору про Європейський Союз і Заключного акта про валютно-фінансовий союз було взято курс на прискорення інтеграційного європейського процесу. Цими документами Європейське Економічне Співтовариство перетворювалося у єдиний політичний, економічний і валютно-фінансовий союз 12 країн із населенням 350 млн осіб. Маастрихтські документи передбачали утворення Європейського Союзу на основі ЄЕС, ЄОВС, Євроатому і визначили, в перспективі, його перетворення у федеративне об'єднання. Передбачався гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС і національними урядами, зокрема - поступова передача певних суверенних повноважень на рівень загальносоюзних органів. Принципи, що регулюють відносини між ЄС і державами-членами визнають пріоритети союзного права над національним правом, пряму дію правових актів Союзу щодо державних закладів, а також до юридичних і фізичних осіб.

Європарламент отримав право виступати не тільки як консультативний орган, а й як учасник у прийнятті окремих рішень. Він наділявся такими повноваженнями в питаннях, котрі стосувалися єдиного внутрішнього ринку. Рішення передбачали, поступове розширення Європарламентом сфери питань, які прийматимуться простою більшістю голосів. Підвищення ролі Європарламенту наближує ЄС до систем центральних державних органів.

У процесі створення політичного, економічного і валютно-фінансового союзу Маастрихтські угоди визначали три інтеграційні етапи на найближче десятиліття. Перший етап передбачав утворення з 1993 р. європейської системи центральних банків і Центрального європейського банку з метою підтримки стабільності цін, проведення загальної європейської економічної політики. Другий етап розпочався із січня 1994 р. утворенням Європейського валютно-фінансового інституту, підпорядкованого Європейській Раді у складі голови та керівників центральних національних банків країн-членів ЄС. З січня 1999 р. передбачався перехід до третього етапу, коли повинні були функціонувати Центральний європейський банк, національні банки та Європейський валютно-фінансовий інститут, котрі мали забезпечити поступовий перехід до єдиної європейської валюти.

Для покращення економічної ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів, що посилювали контроль за економічною політикою країн-членів із метою усунення обмеження на взаємне переміщення капіталів, сировини і робочої сили.

У нових умовах Маастрихтські договори передбачали заснування механізму спільної зовнішньої політики та безпеки. Однак у цьому питанні визначилися певні розходження між окремими країнами. Якщо ФРН, Франція, Бельгія активно підтримували ідею європейської оборони та спільної зовнішньої політики, то Велика Британія, Голландія, Данія в питаннях військового співробітництва віддавали перевагу НАТО. Перехід до узгодженої зовнішньої політики в статті 14 Маастрихтського договору розцінюється лише як крок до спільної оборони, яка стане можливою тільки після досягнення компромісу щодо ролі Західноєвропейського Союзу та його місця серед ЄС і НАТО.

Маастрихтські угоди сформулювали фактично дуалістичну систему, яка поєднує зовнішню політику, що проводить ЄС та окремі країни-члени. Кожна країна-член ЄС має право вето стосовно будь-яких спільних дій Союзу на міжнародній арені, якщо вони суперечать її національним інтересам. Договір про утворення ЄС засновував механізм формування спільної зовнішньої політики і політики зовнішньої безпеки на основі таких цілей: захист основних цінностей, інтересів та незалежності союзу; посилення безпеки Союзу та його країн-членів; підтримка миру і посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Гельсінського заключного акта і Паризької Хартії; сприяння міжнародному співробітництву; повага прав людини та основних свобод. Для досягнення цих цілей передбачалося використання систематичного співробітництва країн-членів у прийнятті декларацій, формуванні спільних позицій і в проведенні спільних дій.

Маастрихтськими документами було визначено взаємовідносини між ЄС і Західноєвропейським Союзом: передбачалася поетапна інтеграція військових і політичних структур двох союзів. Із 1992 р. почав діяти штаб Європейського корпусу військового формування ЗЄС для виконання військових і гуманітарних завдань. Після підписання Амстердамського договору в червні 1997 р. були зроблені подальші кроки у розвитку відносин ЗЄС, ЄС і НАТО. На відміну від Маастрихтських угод, де питання проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки обмежувалися загальною постановкою, положення Амстердамського договору у цій сфері були окреслені більш чітко, хоч принципових змін у військовому співробітництві не передбачалося.

З 90-х рр., внаслідок активізації інтеграційної політики, прискорилися переговори ЄС із країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (Ісландія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія, Австрія, Ліхтенштейн) щодо подальшого визначення взаємовідносин. У травні 1992 р. між ЄС і ЄАВТ був підписаний договір про Європейський економічний простір (ЄЕП), який включав частину питань, що були закладені країнами ЄС у формулі "простір без кордонів". Певні суперечності втрачали актуальність у зв'язку з тим, що більшість країн ЄАВТ, ще до підписання цього договору, заявили про намір вступити до ЄС. Економічні інтереси країн ЄАВТ були основним рушієм їх вступу до ЄС. Більшість із них були тісно пов'язані з ЄС наднаціональними промисловими структурами і торгівельними відносинами. Важливе значення для країн-кандидатів мала також перспектива переходу на єдину європейську валюту. Найбільш результативними виявилися переговори зі Швецією, Австрією і Фінляндією, які погодилися прийняти всі умови, висунуті ЄС, і з січня 1995 р. вони стали повноправними членами Союзу.

Одночасно розпочалося узгодження позицій формування стратегії ЄС щодо розширення на Схід. Серед країн Європейського Союзу найбільшим прихильником розширення на Схід виступала ФРН, яка пов'язувала його із зміцненням стабільності в сусідніх країнах. Досить обережно ставилася до плану розширення ЄС у східному напрямку Франція, вбачаючи в цьому ризик послаблення свого впливу на Європейському континенті. При узгодженні позицій щодо розширення ЄС бралися до уваги не тільки економічні, а й політичні чинники.

У червні 1995 р. ЄС визначив десять країн-кандидатів. Починаючи з березня 1998 р. розпочалися конкретні переговори з першою групою кандидатів із шести країн (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія і Кіпр) щодо критеріїв відповідності нормам ЄС. Країни-кандидати повинні були внести значні зміни у своє національне законодавство, орієнтуючись на юридичні норми ЄС. У 1999 р. були визначені терміни вступу кандидатів у ЄС і вирішено розпочати переговори ще зі шістьма іншими країнами про вступ до Союзу (Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією, Словаччиною і Мальтою).

Фактично до кінця XX ст. питання про розширення ЄС за рахунок країн ЦСЄ і Балтії було вирішено. Європейська інтеграція вийшла на якісно новий етап свого розвитку. Курс на розширення ЄС не тільки сприяв економічній, а й політичній стабілізації на Європейському континенті.

Важливе місце в системі міжнародних відносин наприкінці XX ст. почало відігравати неформальне об'єднання - "Велика сімка". Заснована у розпал енергетичної кризи з ініціативи французького президента В. Жискара д'Естена неформальна група найпотужніших, під економічним оглядом, держав (США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія і Канада) для обговорення шляхів подолання кризових явищ, стала одним із найважливіших механізмів узгодження колективних підходів до вирішення актуальних міжнародних питань і глобальних проблем людства. У 1998 р. до складу цієї неформальної групи включено Росію, як країну з ринковою економікою і трансформованою до демократичного устрою. Вирішенню важливих міжнародних питань сприяє реальна економічна і військова потуга учасників групи, до складу якої входить чотири з п'яти постійних членів Ради Безпеки і чотири з п'яти офіційних ядерних держав. Частка цих держав у загальносвітовому В ВИ складає близько 67 %, а у промисловому виробництві - 51 %. Хоча рішення цього неформального об'єднання носять характер морально-політичних зобов'язань, вони сприяють зміцненню довіри серед провідних країн світу і підтримують баланс стратегічних інтересів.

Саме з цією неформальною організацією, а також із МВФ, СОТ та іншими світовими структурами дослідники пов'язують ознаки такого явища в розвитку міжнародних відносин, як глобалізація. Вже у 90-і роки в багатьох мовах світу з'явилося слово "глобалізація" і його перші визначення суті та ідеології як і практики створення нового світового порядку з єдиним правлячим світовим центром, що стоїть над націями. Згідно з намірами його теоретиків, кінцевим результатом глобалізації є побудова планетарної держави, яка створюється на уламках наявних і може мати єдиний економічний і політичний простір, єдину релігію і єдину культуру. Вже тоді свідомо заговорили про загрози і негативні наслідки глобалізації, відбулися перші масові виступи антиглобалістів, серед яких значна кількість працівників культурної сфери і духовенство різних конфесій. Антиглобалісти переконані в тому, що технічний прогрес, абсолютна економізація і комерціалізація життя світового співтовариства завершиться духовно-ціннісною деградацією і кризою існуючих цивілізацій.