Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Перше десятиріччя П'ятої республіки

Отримавши можливість після довгих років опозиції реалізувати ідею створення "сильної держави", генерал Ш. де Ґолль зі своїми найближчими соратниками приступив до написання нової конституції. Ключовою ідеєю оновленого голлізму, що об'єднала всі аспекти - від державного будівництва до економічного регулювання і зовнішньої політики - стала розбудова "національної величі" Франції, яка сприймалася голлістами як позачасова реальність, що поєднує покоління французів минулих століть і тих, що житимуть у майбутньому. Лише сильна держава, на думку Ш. де Ґолля, могла стати гарантом єдності нації, суспільного порядку і справедливості. На противагу "диктатурі партій", які за своєю природою завжди відстоюють корпоративні інтереси й протистоять єдиній і сильній державній владі, Ш. де Ґолль запропонував відродити справжню демократію, засновану на суверенітеті народу. На переконання Ш. де Ґолля, парламент, що відображає протистояння партій, не може бути епіцентром державної влади. Ключову роль у консолідації державної влади може відігравати лише глава держави, що стоїть поза партіями. При забезпеченні реальної участі народу в державному житті шляхом волевиявлення під час референдуму створюється запорука рівноваги всіх гілок влади. Саме ці основні положення голлізму були реалізовані в окремих статтях проекту нової конституції. Після всенародного обговорення проект нової конституції був винесений 28 вересня 1958 р. на референдум, у якому взяло участь 83,3% зареєстрованих виборців. Абсолютною більшістю голосів (79,2%) французи схвалили конституцію, яка вступила в силу 4 жовтня цього ж року. З цього часу почався період П'ятої республіки. Референдум 1958 р. свідчив про консолідацію французьких політичних сил навколо Ш. де Ґолля і значне послаблення впливу лівих партій - комуністів і соціалістів. Такий результат був не тільки наслідком особистого авторитету Ш. де Ґолля, а й пояснюється загальним розчаруванням усіх категорій населення у політиці урядів Четвертої республіки.

Згідно з новою конституцією, Франція перетворювалася з парламентської у президентську республіку. На відміну від конституції Четвертої республіки, згідно з якою вища влада зосереджувалася в парламенті, тепер центральне місце відводилося президентові, який обирався на сім років розширеною колегією виборців - генеральних і муніципальних радників. Він наділявся широкими повноваженнями і був цілком незалежним від Національних зборів та уряду. Згідно з новою конституцією, він став верховним арбітром, що забезпечував функціонування державних органів. Президент вважався главою уряду і головнокомандувачем армії, призначав прем'єр-міністра і за його представленнями - інших членів уряду, підписував і публікував усі закони. Президент отримав право повертати будь-який закон на повторне обговорення або, минаючи парламент, виносити його на референдум. Крім того президент і уряд могли приймати ордонанси, що набували сили закону після схвалення парламентом.

У випадку конфлікту з парламентом президент міг розпустити Національні збори і призначити нові вибори. Згідно зі ст. 16 конституції П'ятої республіки президенту надавалося право запроваджувати надзвичайний стан і брати у свої руки всю повноту влади, якщо виникала загроза цілісності території або "порушувалося нормальне функціонування конституційних органів державної влади".

Законодавча влада надавалася парламенту, що складався з двох палат: Національних зборів і Сенату. Національні збори обиралися за мажоритарною системою на п'ять років прямим голосуванням. Порівняно з конституцією Четвертої республіки повноваження Національних зборів суттєво обмежувалися: тривалість парламентських сесій скорочувалася, термін обговорення бюджету обмежувався 70 днями. Якщо впродовж цього періоду бюджет не затверджувався, уряд міг запровадити його незалежно від думки депутатів.

Сенат обирався непрямим голосуванням на 9 років і оновлювався кожних три роки на третину. Він наділявся правом вето на рішення Національних зборів. Політичне становище парламенту, згідно з новою конституцією, залишалося дуже вагомим. Обов'язок голосування про вотум довіри урядові забезпечував принцип неминучого обрання прем'єр-міністром представника парламентської більшості. Як нижня, так і верхня палата володіли правом законодавчої ініціативи. Нова конституція підтверджувала гарантії широкого кола економічних, політичних, соціальних і культурних прав громадян. В конституції підтверджувалося, що "Франція є неділимою, світською, демократичною і соціальною Республікою".

Значна увага в новій конституції приділялася колоніальним володінням. Попередня назва "Французький Союз" змінювалася новою - "Французьке Співтовариство", що передбачало суверенітет держав. Народи колоній, як і населення метрополії, отримували рівне право схвалити конституцію актом вільного самовизначення. Згідно з новою конституцією, народи "Французького Співтовариства" отримували автономію у всіх внутрішніх справах. Виокремлювалися категорії "заморські департаменти" і "заморські території", правовий статус яких не був чітко виписаний.

Після прийняття нової конституції і удосконалення виборчого кодексу, депутати Національних зборів вибиралися за мажоритарною системою у два тури в одномандатних округах. Якщо у першому турі жоден депутат не набирав більше 50% голосів, вони переходили у другий тур, у якому достатньо було отримати відносну більшість голосів. Така система вигідна для найбільших партій.

Перші вибори в Національні збори за новою системою відбулися у 1958 р. в умовах активності всіх політичних партій. У них взяла участь новоутворена партія прихильників генерала Ш. де Ґолля "Союз на захист нової республіки" ( Union de la nouvelle Republic, CHP). Відмінною рисою цих виборів було те, що всі головні партії, за винятком ФКП, оголосили себе прихильниками Ш. де Ґолля. Незадоволення французів тими політичним партіями, які спричиняли нестабільність у Четвертій республіці, проявилося у результатах виборів. Вони радикально змінили співвідношення сил у Національних зборах. На перше місце вийшла СНР - 188 мандатів. Неочікуваним виявився успіх партії Національний центр незалежних і селян, яка за активну підтримку ініціатив ґоллістів здобула 133 депутатських місця. НРР і соціалісти отримали по 40 депутатських мандатів. Комуністи спромоглися провести до парламенту лише 10 депутатів. У підсумку в перших Національних зборах П'ятої республіки сформувалася міцна більшість, що підтримувала III. де Ґолля. У грудні 1958 р. на виборах Ш. де Ґолль був обраний президентом.

До складу новоутвореного уряду, який очолив Мішель Дебре, крім голлістів увійшли представники НРР, "незалежні", а також по одному соціалісту і радикалу. Зайнявши пост президента і забезпечивши собі в Національних зборах абсолютну більшість депутатських місць, Ш. де Ґолль зосередив у своїх руках основні важелі управління. Найвідповідальніші пости в уряді зайняли соратники III. де Ґолля (начальником секретаріату став Жорж Помпіду, генеральний директор банку Ротшильда), тому опоненти назвали новий уряд "режимом особистої влади". Уряд де Ґолля приступив до відновлення "величі Франції". Основним завданням внутрішньої політики президент вважав посилення державної влади і підвищення економічної ефективності французької промисловості. Виходячи з переконання, що однією з причин стагнації є абсолютизація принципу економічного лібералізму, Ш. де Ґолль виступав за державне регулювання економіки, протекціоністську підтримку стратегічно важливих галузей. Реалізація "третього плану" економічного розвитку, що визначав основні показники на 1958 -1961 рр., і був орієнтований на формування "відкритої економіки", була призупинена. Уряд навесні 1960 р. прийняв "Тимчасовий плай", спрямований на фінансову стабілізацію, що передбачав скорочення витрат на соціальне страхування, підвищення тарифів на енергоносії, транспорт, збільшення непрямого оподаткування. Стабілізації економіки сприяла девальвація франка. У 1960 р. уряд здійснив обмін купюр на нові "важкі франки", вартість яких змінювалася щодо старих у пропорції 1 : 100.

Виплата країною до 1965 р. зовнішнього боргу США свідчила, що процес піднесення економіки набув всеохоплюючого характеру. З 60-х рр. Франція постійно зберігає позитивне сальдо у зовнішній торгівлі, обсяг якої перевищив довоєнний рівень у чотири рази. Вона повернулася у лави експортерів капіталу, зайнявши третє місце після США та Великої Британії.

За десять років (1958 - 1968) удалося досягти високих темпів зростання промислової продукції, які щорічно складали 5,5%. Обсяг промислової продукції за цей час зріс на 60%, виробництво сільськогосподарської продукції збільшилося на 66%. Великі видатки уряд спрямовував на розвиток високотехнологічних галузей: хімічної, авіаційної, автомобільної, атомної. Формувалися новітні наукомісткі галузі - ракетна, аерокосмічна. У 1960 р. Франція випробувала атомну бомбу і стала третьою ядерною державою, що розцінювалося деголлівцями як великий успіх у відбудові її величі. Науково-технічний прогрес охопив й інші традиційні галузі французької промисловості. Витрати на науково-дослідні програми лише за 1963 - 1967 рр. подвоїлися із 4,3 до 8,8 млрд франків.

У сільському господарстві відбувалася перебудова. На основі урядових програм швидко витіснялася ручна праця. У 1968 р. 75% урожаю збирали за допомогою машин. Частка сільськогосподарської продукції в експорті досягла 17,5%, перевищуючи ФРН в 2,5 раза за виробництвом пшениці й у 2,3 за поголів'ям великої рогатої худоби. Франція у ці роки вийшла на друге місце (після США) за продажем пшениці.

У своїй внутрішній політиці Ш. де Ґолль намагався активно впливати на зміну структури суспільства, висунувши проект "асоціації праці і капіталу". Згідно з ордонансом 1959 р. "Про стимулювання асоціації або зацікавленості працюючих у своєму підприємстві" уряд почав запроваджувати в державному секторі систему участі працівників у прибутках свого підприємства через продаж дрібних акцій або відрахування їм дивідендів за технічну раціоналізацію. Приватні підприємства звільнялися від оподаткування, якщо вони запроваджували таку ж практику. Ідея "асоціації праці і капіталу" була вигідна як підприємцям, так і робітникам, які формально перетворювались у співвласників підприємств.

У перші роки П'ятої республіки внаслідок урядової політики щодо втілення в економіку НТР відбувалися помітні зміни в структурі населення. У Франції, як і в інших індустріальних країнах, зменшувалася кількість мешканців сіл: до 1968 р. тут залишилося лише 12% активного населення. Зате дуже швидко зростала частка людей, зайнятих у невиробничій сфері (у фінансових компаніях, торгівлі, системі освіти, медичному й туристичному обслуговуванні). Всього у невиробничій сфері наприкінці 1960-х рр. була зайнята майже третина самодіяльного населення. Кількість інженерів збільшилася на 40%, техніків на 55%. Лише в промисловості число інженерно-технічних робітників у 1968 р. складало 4% самодіяльного населення. Перспективні галузі, охоплені НТР, де вимоги до освітнього рівня і технічної підготовки порівняно високі, постійно відчували нестачу кваліфікованої робочої сили. За перші десять років П'ятої республіки підвищувалося матеріальне становище населення. Індекс споживання французьких сімей зростав щорічно на 4,5%. За цей період зменшилася питома вага витрат на харчування - з 37,7% до 29,9%. Число французьких сімей, що володіли автомобілем, зросло з 28% до 53%. На початку 80-х рр. французькі робітники і службовці отримали право на чотиритижневу відпустку з оплатою за рахунок підприємств, домоглися компенсації 80% витрат на лікування.

Незважаючи на значні досягнення в економіці та соціальній політиці, політика урядів Ш. де Ґолля зазнавала критики. Збільшення зарплатні випереджувало зростання продуктивності праці, що не могло не позначитися на ринковому ціноутворенні. Інфляція зводила нанівець підвищення зарплати. Така суперечливість у соціальній політиці ґоллістів поступово сприяла розширенню опозиційних сил. Навіть у деголлівській партії СНР з'явилися "ліві ґоллісти", які у 1959 р. утворили партію "Демократичний союз праці" (ДСП). У 1962 р. уряд покинули представники НРР, незадоволені жорстким курсом Ш. де Ґолля у відносинах із ЄЕС, а також "незалежні республіканці", очолювані В. Жискар д'Естеном. Коли у 1962 р. Ш. де Ґолль виступив з ініціативою перейти до обрання президента на основі загальних прямих виборів, опозиційні сили - соціалісти, радикали, НРР створили спочатку "Картель прихильників відповіді "ні!", а потім передвиборний блок "Демократична згода". Референдум, що відбувся у жовтні 1962 р., засвідчив падіння популярності Ш. де Ґолля, порівняно з 1958 р. Його проект про обрання президента прямим голосуванням підтримали лише 61,7% виборців.

Опозиція готувалася дати рішучий бій Ш. де Ґоллю на президентських виборах 1965 р. Однак у другому турі Ш. де Ґолль із 44,7% голосів випередив Ф. Міттерана і знову став президентом. При загальному зниженні рівня популярності Ш. де Ґолля вибори одночасно продемонстрували неузгодженість опозиційних сил і лівих, і центристів. Після виборів 1965 р., не зважаючи на окремі успіхи соціально-економічного розвитку, внутрішнє становище в країні загострювалося. Протистояння між урядом і різними політичними силами наростало з кожним роком і в кінцевому підсумку призвело до політичної кризи 1968 р.

Зовнішня політика Франції в період першого десятиліття П'ятої республіки зазнала радикальних змін у найголовніших напрямках - у відносинах зі США і НАТО (в рамках так званої атлантичної солідарності), з країнами "соціалістичного табору", у вирішенні колоніального питання та розбудови відносин із державами третього світу. Ґоллістська зовнішньополітична доктрина базувалася на визначенні пріоритету національних інтересів у категоріях відбудови "величі Франції", незалежності та гегемонії у створюваних міжнародних структурах. Прагнення Ш. де Ґолля до забезпечення повної незалежності Франції в галузі національної безпеки призвело до погіршення відносин зі США. Він вимагав відмови американців від монопольного контролю над ядерною зброєю в НАТО і переходу до "тріумвірату" - утворення керівної групи країн Північноатлантичного блоку у складі США, Франції та Великої Британії. Переговори з Вашингтоном і Лондоном із цього питання були безуспішними і Ш. де Ґолль узяв курс на створення національних ядерних сил. Після випробування ядерної зброї у 1960 р. Франція остаточно відмовилася від "атлантичної солідарності" і перейшла до створення національної системи "ядерного стримування". Наступним кроком був вихід Франції з військово-політичних структур НАТО. У 1965 р. Франція перестала брати участь у засіданнях Ради CHATO, чим фактично припинила свою участь у цій організації, а в березні наступного року Париж заявив про свій намір вийти з військової організації НАТО. Штабу НАТО пропагувалося в найкоротший період перевести контингент у 40 тис. і всі командні структури на території інших європейських країн. При цьому французький уряд відмовився виплатити американцям компенсацію в 2,5 млрд доларів за побудовані ними 46 аеродромів, сотні кілометрів нафтопроводів, морські доки і склади. Про розрив Франції з політикою "атлантичної солідарності" свідчили також її дії у ЄЕС. Усупереч позиції ФРН та інших країн французький уряд виступив категорично

проти розширення "Спільного ринку", зокрема приєднання до спільноти Великої Британії. У 1963 р. Ш. де Ґолль наклав вето на прийняття цієї країни до ЄЕС, стверджуючи, що Велика Британія відіграватиме роль "троянського коня" для проведення американських інтересів у Європі.

Забезпечивши керівне становище Франції в ЄЕС, Ш. де Ґолль намагався перетворити об'єднання шести європейських країн у третій "полюс сили" на світовій арені. Підготований "план Фуше" передбачав формування системи європейської безпеки, незалежної від НАТО. Він загрожував зруйнувати Північноатлантичний Союз і тому інші країни ЄЕС відкинули його. Після провалу "плану Фуше" уряд Франції виступив проти створення наднаціональних структур ЄЕС, надання Європейській асамблеї права формувати свій бюджет. Президент Ш. де Ґолль дуже підозріло поставився до гасла створення "Батьківщини Європи", протиставляючи йому принцип "Європа батьківщин". Серед партнерів у ЄЕС Ш. де Ґолль особливо великого значення надавав взаєминам із ФРН. У 1963 р. було підписано франко-німецький договір про співробітництво, однак його дієвість знизилася після відставки канцлера К. Аденауера і посилення атлантичного напрямку зовнішньої політики, ініційованої новим федеральним канцлером Л. Ергардом.

Складовою частиною видозмін деголлівського зовнішньополітичного курсу було намагання активізувати відносини з Радянським Союзом і країнами "соціалістичного табору". Після візиту у Францію голови Ради Міністрів СРСР М. Хрущова у 1960 р. відбувся офіційний візит французького президента в Радянський Союз, під час якого обидві країни заявили про збіг позицій за важливими аспектами "німецької проблеми", зокрема визнання її повоєнних кордонів. Франція першою серед західних країн у 1964 р. визнала КНР, розширила зв'язки зі східноєвропейськими державами, сподіваючись таким чином домогтися демократизації комуністичних режимів.

Розпад колоніальної імперії, що припав на перше десятиріччя П'ятої республіки, був тією найважливішою складовою частиною зовнішньої політики, яка найбільш суттєво впливала на внутрішньополітичне життя країни. З обранням Ш. де Ґолля президентом значна частина його прихильників сподівалася на рішуче припинення ним розпаду імперії. Проте, Ш. де Ґолль був переконаний, що час традиційного колоніалізму завершився і він сформулював принципи французького неоколоніалізму. На відміну від СРСР і США, які намагалися протистояти одна одній в боротьбі за закріплення свого впливу в країнах третього світу, ґоллісти за основу відносин Із цими країнами вважали взаємовигідну співпрацю та утвердження іміджу Франції як країни, що підтримує волю всіх народів на самовизначення.

Згідно з конституцією 1958 р. у французьких колоніях було проведено референдуми, під час яких більшість із них висловилися за приєднання до Французького Союзу. Лише Гвінея висловилася проти вступу в Союз і 31 травня 1958 р. проголосила свою незалежність. Проте, вже у 1960 р. чотирнадцять колишніх колоній вийшли з Французького Союзу і проголосили себе суверенними державами. Завдяки гнучкій політиці ґоллістів Франція зберегла в цих державах свій економічний, політичний і військовий вплив.

Якщо трансформація колоніальної імперії у суверенні чотирнадцять держав відбулася безкровно, то вирішення "алжирської проблеми" натрапило на значні труднощі й супроводжувалося затяжної кривавою війною. Ведучи воєнні дії проти алжирських патріотів і переслідуючи будь-які спроби екстремізму "ультраправих", Ш. де Ґолль почав готувати ґрунт для вирішення "алжирської проблеми" політичними методами. У правлячих колах Франції виникли суперечності: ультраколоніалісти вимагали рішучих дій проти алжирського визвольного руху, а частина промисловців, зацікавлених в експлуатації нафтових родовищ в Алжирі, схилялися до політичного компромісу. Вже 16 вересня 1959 р. президент заявив, що Алжир не є територією Франції і має право на самовизначення не раніше, як через чотири роки після завершення воєнних дій. Така заява посилила суперечності в урядовому таборі і в суспільстві. Ультраколоніалісти звинувачували президента у зраді. Частина його сподвижників ще з часів Опору відкрито перейшла на бік ультраколоніалістів і виїхали в Алжир, щоб очолити рух за відставку Ш. де Ґолля. У січні 1960 р. у столиці Алжиру розпочався заколот, відомий як "тиждень барикад". Організатори демонстрацій і страйків висунули гасло "Алжир - це Франція" і впродовж семи днів утримували основні райони столиці. Президент змушений був запровадити надзвичайний стан, ультимативно вимагав скласти зброю і припинити безладдя. 1 лютого 1960 р. в усій Франції відбулися страйки на підтримку президента Ш. де Ґолля, у яких взяли участь 11 млн осіб.

Після проведеного у січні 1961 р. референдуму про надання Алжиру права на самовизначення, під час якого 76% виборців підтримали президентський проект, розпочалися переговори з Тимчасовим урядом Алжиру, що перебував у еміграції. Ультраколоніалісти створили нелегальну "Організацію таємної армії" (Organisation de l'armee secrète, ОТА), яку очолили діячі Опору Ж. Бідо, К. Сустель, колишній командувач французькими військами в Алжирі генерал Рауль Салан. У ніч на 22 квітня 1961 р. керівники ОТА при підтримці командування французькими військами в Алжирі захопили владу в столиці" оголосили, що "президент і уряд скинуті, а армія бере у свої руки владу, щоби врятувати Францію від комуністичної небезпеки". Керівники бунту планували висадити десанти в Парижі та інших містах Франції: країна опинилася перед загрозою громадянської війни. 25 квітня 1961 р. президент Ш. де Ґолль знову запровадив надзвичайний стан і наказав ліквідувати бунт "всіма засобами". Організатори ОТА були усунеш з усіх армійських посад, а частина з них віддана під суд. Солдати-республіканці відмовлялися виконувати накази бунтівних генералів і вони змушені були скласти зброю. Однак, підпільні групи ОТА ще тривалий час організовували політичні вбивства, вибухи у громадських місцях.

Переговори з Тимчасовим урядом Алжиру завершилися 18 березня 1962 р. підписанням у м. Евіані угод, які припинили семилітню колоніальну війну в Алжирі. Угоди передбачали проведення в Алжирі референдуму про самовизначення, поетапне виведення французьких військ, надання гарантій недоторканості європейському населенню Алжиру, визнавали права Франції на видобуток нафти і збереження на правах оренди французьких військових баз. 1 липня 1962 р. французький уряд офіційно визнав незалежність Алжиру. Вирішення алжирської проблеми сприяло поліпшенню відносин Франції з країнами "третього світу" і арабськими державами.

У зв'язку з розгортанням з 1964 р. воєнних дій в Індокитаї за участю США, СРСР та КНР, уряд Франції зайняв особливі позиції. Ш. де Голль вимагав виведення усіх збройних сил іноземних держав і скликання наради країн-учасниць Женевської конференції 1954 р.

Поїздки Ш. де Ґолля у Латинську Америку, Іран, Ефіопію, Камбоджу впродовж 1963 -1965 рр. сприяли активізації економічних і політичних відносин із цими країнами.

У період арабо-ізраїльської війни 1967 р. Франція зупинила постачання зброї усім воюючим країнам, а з 1968 р. взагалі відмовила Тель-Авіву у поставках запасних частин до танків і літаків, що сприяло поліпшенню відносин із усіма арабськими країнами.

Зовнішньополітичний курс Ш. де Ґолля на відродження "величі Франції" і зміцнення її міжнародних позицій проявився також у відмові приєднатися до Московського договору 1963 р. про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космосі і під водою. Франція відмовилася від участі в роботі міжнародної Конференції із роззброєння і не підписала Договору про мирне використання космічного простору (1967) й Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1968). Такі кроки президента Ш. де Ґолля не сприяли зміцненню позицій Франції на міжнародній арені, не викликали довіри ні на Заході, ні на Сході, негативно позначилися на його популярності серед французів.

Із середини 60-х рр. стали чітко проявлятися симптоми кризи П'ятої республіки, спричинені як внутрішньополітичними, так і зовнішніми факторами. Внаслідок структурної перебудови промисловості, пов'язаної з розвитком НТР та загостренням міжнародної конкуренції, у Франції згорталося виробництво малорентабельних підприємств і зростало безробіття. У квітні 1968 р. у країні налічувалося близько 500 тис. безробітних і 1 млн зайнятих частково. Характерно, що безробіття охопило не тільки некваліфікованих робітників, а й значною мірою інженерно-технічний персонал і управлінський апарат, що обслуговував економіку. Умови праці цієї категорії працівників майже не відрізнялися від умов праці найманих робітників. Стрімке зростання інтелігенції, що внаслідок НТР перетворилася в масову соціальну категорію, супроводжувалося зниженням її престижу. При порівняно високих темпах зростання промислового виробництва - на 60% за перше десятиліття П'ятої республіки, життєвий рівень підвищувався значно повільніше - лише на 38%. Економічна політика уряду, спрямована на державне субсидування великих компаній, заохочення концентрації виробництва з метою підвищення конкурентоспроможності французьких товарів на європейському І світовому ринках, здійснювалося за рахунок прямих і непрямих податків.

За 10 років французи розчарувалися у ґоллістському режимі та переконалися, що урядові кола вирішують усі економічні завдання, виходячи з інтересів монополій. Особливо велике незадоволення населення викликав так званий план стабілізації економіки Франції, що здійснювався у 1963 - 1966 рр., який формально передбачав блокування цін і "приборкання інфляції", а по суті обмежився лише замороженням рівня зарплати. Прояв такого лукавства уряду щодо населення посилив незадоволення його економічною політикою. В затвердженому бюджеті на 1968 р. передбачалося збільшення податків на 7%, порівняно з попереднім. Одночасно підвищувалися ціни на хліб, предмети першої необхідності, оплата за воду й енергоресурси. Загальне незадоволення викликала проведена влітку 1967 р. реформа системи соціального забезпечення, що передбачала додаткові внески працюючих на загальну суму 3 млрд франків. Дрібні та середні підприємці були невдоволені урядовим декретом 1967 р. про створення "груп економічних інтересів", у якому регламентувалися умови об'єднання невеликих підприємств із метою запровадження технічних новинок. Таке регулювання вимагало додаткових витрат власників на технічне удосконалення, наражало традиційне дрібне виробництво на додаткові ризики.

Аграрна політика уряду, скерована на зміцнення великих індивідуальних господарств, сприяла масовому розоренню нерентабельних ферм, витісненню розорених селян у ряди безробітних. Труднощі збуту сільськогосподарської продукції, розорення середніх і дрібних господарів, ризики у конкуренції та падіння доходів фермерів призводили до незадоволення селянства урядовою політикою.

До травня 1968 р. практично всі основні верстви населення Франції, тією чи іншою мірою, були розчаровані соціальною та економічною політикою уряду. Знижувався авторитет Ш. де Ґолля після виборів 1965 р. серед старшого покоління французів і, особливо, серед молоді, яка найбільше була вражена безробіттям. Основні ідеї ґоллізму зазнавали критики з боку і правих, і лівих політичних сил. Частина населення розцінювала ідею "величі Франції", в ім'я якої Ш. де Ґолль проводив круті віражі у зовнішній і внутрішній політиці як химеру, що не відповідає реальним можливостям країни. Більшість політичних партій, засуджувала з позицій лібералізму методи управління економікою ("дирижизм"). До того ж, основні політичні партії, які існували в момент створення П'ятої республіки і стали надійною опорою Ш. де Ґолля, до 1968 р. послабили свій вплив на населення або ж зійшли з політичної арени. В правлячій партії СНР соратники Ш. де Ґолля з часів руху Опору поступово передавали керівні посади молодшому поколінню, що вийшло зі середовища банкірів і промисловців. Незалежні республіканці, які у 1966 р. офіційно оформилися в Національну федерацію незалежних республіканців, хоч і підтримували Ш. де Ґолля, однак часто займали особливу позицію, пропонуючи змінити деякі політичні аспекти. Щодо деголлівських урядів 1965 - 1968 pp., то вони дотримувалися тактики підтримки, але за певних умов, розмірковуючи за формулою: "так, але". Партія НРР після виборів 1965 р. саморозпустилася: її залишки увійшли до складу "Демократичного центру", що виступав проти Ш. де Ґолля. Найжорсткішої критики уряд ЦІ. де Ґолля зазнавав із боку комуністів і соціалістів.

Вибори до Національних зборів у 1967 р. знову засвідчили послаблення позицій проурядових партій СНР і Національної Федерації незалежних республіканців. Вони забезпечили собі перевагу лише в один голос над опозиційними силами.

В умовах наростання загального невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою Ш. де Ґолля у 1968 р. вибухнула політична криза, детонатором якої стали студенти, кількість яких за повоєнні роки збільшилась у п'ять разів і досягла 600 тис. осіб. У середовищі студентства 60-х pp. зросла кількість вихідців із незаможних верств населення, майже половина з них змушена була поєднувати навчання з роботою. Лише 15% студентів отримували стипендії. Складна система іспитів для студентів, що існувала ще від часів Наполеона І, відсутність належних матеріальних умов були причиною того, що майже 70% із них не завершували навчання. Навіть ті, що отримували дипломи, не мали жодних гарантій на працевлаштування. Усі ці фактори сприяли критичному ставленню студентства до системи навчання і ситуації в суспільстві.

Серед студентів Сорбонни активізувалися лівацькі групи ґошистів (від gauche - лівий), що відмовлялися складати іспити, висунули лозунги "ліквідувати класовий університет", закликали до "загального заперечення" існуючих порядків, влаштовували сутички з поліцією. У відповідь на спробу ректорату виключити декількох ґошистів з університету, студенти оголосили страйк і З травня 1968 р. зайняли окремі приміщення. Викликана адміністрацією поліція наштовхнулася на опір страйкуючих, здійснила арешти і побиття студентів. У відповідь Національний союз студентів оголосив безтерміновий страйк. У Парижі та інших містах страйкуючі підпалювали автомашини, будували барикади засипали поліцію уламками заліза та каменю.

Перші повідомлення про каральні дії проти студентів викликали загальне обурення населення і активізацію профспілкових організацій. Лише в Парижі 13 березня 1968 р. на демонстрацію вийшло до 600 тис. осіб із вимогою припинити розправи над студентами та звільнити їх з-під арешту. Демонстрації протесту переросли у загальний страйк. Незадоволення населення своїм матеріальним становищем і взагалі політикою ґоллістських урядів, постійним зростанням податків та інфляції, спричинили об'єднані виступи найчисельніших категорій населення. Більшість підприємців і установ припинили роботу, кількість страйкуючих досягла 10 млн осіб. Лише продовольчі магазини, лікарні й підприємства, що забезпечували населення водою і газом, перебували у робочому режимі. Селяни 24 травня провели національний страйк проти політики уряду в сільському господарстві. Страйкуючі вимагали від уряду підвищення мінімальної зарплати, соціальної допомоги безробітним та малозабезпеченим, ужити заходи проти безробіття, реформувати вищу школу. Під час страйку гошисти в окремих містах вчинили погроми магазинів і установ, що викликало паніку серед населення. Профспілки не підтримали ідеї комуністів про створення "народного уряду". В керівництві профспілок загострилися внутрішні суперечності щодо вимог на адресу уряду. На противагу ФКП керівництво Загальної Конфедерації праці обстоювало лише економічні вимоги.

25 травня 1968 р. в урядовій резиденції представники профспілок і підприємців підписали "Ґренелльський протокол", який частково враховував вимоги страйкуючих. Однак частина профспілкових діячів вважала такі поступки недостатніми. Ґошисти закликали до "революційних методів" боротьби та продовжували чинити погроми адміністративних установ і магазинів. Усі політичні партії розцінили такі дії як провокаційні. Навіть комуністи відмежувалися від "ультрареволюціонерів".

У розпал політичної кризи Ш. де Ґолль таємно відвідав територію ФРН і, заручившись підтримкою командування французьких окупаційних військ, 30 травня перейшов у контрнаступ. У своєму виступі на радіо й телебаченні він закликав припинити страйки і демонстрації, оголосив про розпуск Національних зборів і призначив позачергові вибори. На підступах до Парижа з'явилися танки, а 12 червня уряд заборонив проведення демонстрацій та розпустив гошистські організації. Прийнятий закон про реформу вищої школи, згідно з яким допускалося студентське самоврядування, повинен був заспокоїти студентів. До середини червня страйки призупинилися.

Травнево-червнева криза 1968 р. була найбільшим політичним потрясінням у повоєнній Франції. Антиурядові виступи носили наймасовіший характер за всю історію країни. Вони охопили робітників, селян, службовців, студентів і навіть дрібних та середніх підприємців. Такий прояв активності всіх категорій населення пояснюється глибоким невдоволенням соціально-економічною політикою голлістських урядів, що нагромаджувалося впродовж першого десятиліття П'ятої республіки. Країна вимагала радикальних змін. Травнево-червнева криза 1968 р. призвела до перегрупування політичних сил країни.

На передвиборну кампанію виділялося лише три тижні, які відзначалися великою активністю усіх політичних сил. Урядовий табір, перейшовши у контрнаступ, проводив кампанію під гаслом "Збереження і зміцнення порядку". Деголлівська партія СНР напередодні виборів прийняла нову назву - "Союз демократів за республіку" (СДР), рекламуючи себе не тільки як захисника П'ятої республіки, а й як партію стабільності та порядку. Навколо Ш. де Ґолля згуртувалися усі правоцентристські сили, навіть ті, що до травня 1968 р. перебували в опозиції до нього. Прихильники Ш. де Ґолля максимально використали страх пересічних французів перед ексцесами ультралівих під час травнево-червневих подій. Парламентські вибори 1968 р. показали, що більшість населення вимагає відновлення стабільності та порядку. Вперше в історії П'ятої республіки деголлівська партія СДР отримала абсолютну більшість голосів у Національних зборах - 297 мандатів. На другому місці за кількістю депутатських мандатів (57) опинилися "незалежні республіканці", які також підтримували курс Ш. де Ґолля на стабілізацію. Комуністи й соціалісти втратили, порівняно з попередніми виборами, понад 1 млн 200 тис. голосів і значно відставали за кількістю депутатських місць. Попередній прем'єр Ж. Помпіду був відправлений у відставку, новий уряд очолив багаторічний соратник Ш. де Ґолля М. Кув де Мюрвіль. До складу уряду було включено лівих голлістів - прихильників соціальних реформ.

Розуміючи, що травнево-червнева криза 1968 р. була наслідком незадоволення населення існуючими порядками, Ш. де Ґолль висунув проект соціально-економічного реформування країни з метою усунення недоліків управління і в організації "співробітництва класів". Він запропонував покінчити з "класовою боротьбою" шляхом консолідації французького суспільства через участь робітників - у прибутках підприємств, службовців - в управлінні установами, студентів - у керівництві вищими навчальними закладами. Він стверджував, що "система участі" приведе до докорінних змін у соціальних відносинах.

Першим кроком у проведенні реформи був законопроект про нове районування країни й оновлення Сенату. Замість 90 - департаментів пропонувалося поділити Францію на 22 райони, які наділялися певною адміністративною самостійністю і деякими повноваженнями у соціально-економічній сфері. У кожному районі мали бути створені збори, у яких 40% місць займали би представники профспілок, підприємців, селян, студентів, а решта делегатів - обиралися муніципальними та державними радами. Пропонувалося включити у районні органи самоуправління депутатів Національних зборів від місцевих округів. Проте вся виконавча влада, включаючи підготовку й виконання місцевого бюджету, зосереджувалася в руках префекта, призначеного президентом. Новий законопроект позбавляв Сенат законодавчої ініціативи і перетворював його у консультативний орган.

Розглядаючи законопроект як початок більш глибоких перетворень, президент виніс його на референдум, заявивши при цьому, що у випадку його