Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989)

Конституційний лад

Федеративна республіка Німеччина (без Західного Берліна) займала на час свого конституювання територію 245 тис. кв. км, із населенням 47,7 млн осіб.

Згідно з Основним законом, ФРН була демократичною і соціальною федеративною державою. Важливою особливістю системи влади в республіці стало виразне обмеження компетенції президента, тісна пов'язаність федерального уряду довірою парламенту. Система влади на федеральному рівні включала органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу здійснював федеральний парламент (Бундестаг), що обирався на чотири роки.

Органом виконавчої влади був федеральний уряд, до складу якого входили Федеральний канцлер і федеральні міністри. Канцлера обирає парламент на пропозицію федерального президента, натомість міністрів призначав президент на пропозицію канцлера. Уряд мав право законодавчої ініціативи, насамперед виключне право подання проектів бюджетних законів і законів, що схвалювали міжнародні угоди. Відповідальність за свою політичну діяльність канцлер ніс перед парламентом, а міністри - перед канцлером.

Головою держави ставав президент, що виконував представницькі функції. Він посідав правом розпуску парламенту і вносить пропозиції про призначення та звільнення канцлера. Президента обирали на п'ять років Федеральні збори (Bundesversammlung), до складу яких входили депутати Бундестагу і в однаковій кількості депутати крайових парламентів, яких обирали ці парламенти за пропорційним принципом. Судову владу справляв Федеральний конституційний суд (Bundesverfassunsgericht).

Принцип федералізму надав Федеративній республіці характеру двочленної союзної держави. Вона складалася з федерації і одинадцятьох федеральних земель (Bundesländer). Вони мали деякі атрибути державності, посідаючи законодавчу, виконавчу й судову влади. Федеральні землі могли також співпрацювати у законодавстві та адмініструванні федерації за посередництвом Федеральної ради (Bundesrat). До складу Федеральної ради входили делегати крайових урядів. Бундесрат не був другою палатою Федерального парламенту, але в деяких ситуаціях міг виконувати законодавчі функції. Так, частина федеральних законів, у тому числі зміна конституції, для набрання чинності вимагала схвалення Бундесратом.

Конституція гарантувала широкі права громадян. У ній закріплювалися права людини на життя та особисту недоторканість, свободу віросповідання і совісті, свободу зборів та спілок, переміщення і вибір професії, недоторкані права в справі правосуддя, виборне право.

Цілям забезпечення об'єктивності та стабільності державного розвитку підпорядковувалася виборна система ФРН, яка була поєднанням мажоритарного представництва за британським взірцем і виборів на основі партійних списків у багатомандатних земельних округах за пропорційною системою. У виборне законодавство запроваджено засаду, згідно з якою для проходження до парламенту необхідно набрати щонайменше 5% голосів. Така клаузула діяла на користь великих системних партій і перешкоджала здобуттю депутатських мандатів дрібними радикальними партіями.

"Ера Аденауера" (1949 - 1963)

Вже невдовзі після свого конституювання ФРН досягла відносно високого рівня політичної стабільності. В той час, як в урядових колах Європи та Америки йшли жваві дискусії навколо німецького питання, а взаємини між Сходом і Заходом досягли високої напруги, Федеративна республіка Німеччина була островом внутрішньополітичного спокою. Очоливши уряд у момент заснування ФРН, К Аденауер обіймав пост Федерального канцлера упродовж 14 років. Його канцлерство проходило без потрясінь і криз. "Старий канцлер" (К Аденауеру у 1949 р. виповнилося 73 роки) не прагнув експериментів ні у зовнішній, ні у внутрішній політиці; він вірив у "керовану демократію": власні враження від найновішого досвіду німецької історії переконували його, наскільки небезпечними є надмірні свободи. Критики докоряли йому за брак фантазії, за стійку прозахідну позицію, що перешкоджає будь-якому зближенню зі Сходом. За переконанням К. Аденауера, Німеччині був потрібний тривалий час, щоб повернути собі рівновагу. Все своє довге життя він присвятив спробам німецько-французького порозуміння. З поразки і поділу Німеччини робив висновки, що до того порозуміння слід прагнути навіть коштом тривалої залежності від Франції. Вважав, що загроза Заходові з боку СРСР і комунізму є дуже великою і опиратися їй можна лише шляхом об'єднання Західної Європи та її зв'язків із Сполученими Штатами Америки. К Аденауер дотримувався точки зору, що об'єднання Німеччини є неможливим, допоки СРСР залишається наддержавою. Об'єднання, на Його думку, мало відбутися після об'єднання Західної Європи і набуття нею такої притягальної сили, що Радянський Союз виявиться не в стані зберегти свої позиції в країнах Центрально-Східної Європи, здобуті внаслідок Другої світової війни.

Завдяки удосконаленню виборного права та успіхам Федеративної республіки в економічному розвитку відбувалася еволюція багатопартійної системи майже ваймарського типу у т. зв. альтернативну систему. Для партійного розвитку 50-х років був характерний процес концентрації. У першому Бундестазі було представлено 9 партій, у другому (1953) - 5, у третьому (1957) -4; від 1961 р. - лише 3 партії. Цей процес концентрації відбувався на користь двох найбільших партій - ХДС/ХСС і СДПН. Обидві ці партії врешті стали загальнонародними, при цьому ідеологічні принципи до певної міри втрачали своє значення. ХДС зміг упродовж 20 років утримати керівництво Федеральним урядом і реалізувати свою концепцію орієнтації на Захід та європейської політики. Провід СДПН, очолюваний К. Шумахером, а потім Еріхом Олленгауером, противився вступові ФРН до західноєвропейських інтеграційних організацій, вважаючи, що це поглиблює поділ Німеччини. Соціал-демократи виступали за об'єднану Німеччину, яка мала 6 державно-політичний устрій західного типу, але була 6 незалежною від Заходу. Побіч обидвох великих партій змогла надовго утвердитися в Бундестазі лише Вільна демократична партія, яка також неодноразово брала участь у Федеральному уряді як коаліційний партнер ХДС. Вільній демократичній партії, з огляду на внутрішні протиріччя між націонал-ліберальною та ліволіберальною фракціями, було доволі важко обстоювати свої позиції поряд з обома великими партіями.

Партійно-політична система, що склалася у ФРН на рубежі 50 - 60-х років, у конституційно-політичному сенсі була близька до двопартійної системи і характеризувалася значною стабільністю. Починаючи від 1957 р, загальне число голосів, отриманих на чергових федеральних виборах двома найбільшими політичними партіями - ХДС/ХСС і СДПН - виносило кожного разу понад 80%. Це означало, що зміна урядової коаліції на рівні федерації могла відбутися лише за участі щонайменше однієї з цих двох партій.

Комуністична партія, яка у 1932 р. стала третьою за силою партією, здобувши майже 6 млн виборців, швидко втрачала підтримку в західнонімецькому суспільстві. На перших виборах до Бундестагу вона отримала 5,7% голосів і 15 місць. У 1953 р. комуністи вже не пройшли до парламенту, оскільки набрали лише 2,2% голосів. Подібним чином складалася ситуація для КПН і на виборах до ландтаґів та до комунальних органів. У 1956 р. Федеральний конституційний суд визнав Комуністичну партію антиконституційною організацією, що стало підставою для її розпуску. Подібна доля спіткала праворадикальну Соціалістичну імперську партію, яка була заборонена ще у 1952 р. Відтак упродовж наступного десятиліття правий екстремізм не відігравав якоїсь помітної ролі в політичному житті, що було обумовлено, зокрема, економічним піднесенням. Лише після того, як у 1964 р. об'єдналися частини Німецької імперської партії, Загальнонімецької партії та Німецької партії, утворивши Націонал-демократичну партію Німеччини, знову постала сильна організована структура правоекстремістського ідейно-політичного спрямування. Протягом 1966 - 1972 рр. представники НДП увійшли до 7 земельних парламентів і здобули кількасот мандатів у міських та общинних радах. Однак на виборах до Бундестагу 1969 р. вона не змогла подолати п'ятивідсоткового бар'єра, що привело надалі до втрати її політичного впливу.

Досвід Ваймарської республіки показав, яке значення має економічний розвиток для політичної стабільності Німеччини. Тому західні держави після Другої світової війни намагалися якомога скоріше відродити господарське життя у своїх зонах окупації. Економічну ситуацію у західних зонах окупації після війни характеризували головно три чинники: величезна інфляція, дуже великий дефіцит у платіжному балансі та відчутне зниження виробничих потужностей. Промислове виробництво трьох західних зон разом взятих становило у 1946 р. - 34%, у 1947 р. - 40%, у 1948 р. -63%, а влітку 1949 р. - 90% у порівнянні з 1936 р.

Вже від середини 1948 р. в німецькому економічному та політичному лексиконі з'явилося поняття так званої соціальної ринкової економіки. У червні 1948 р. Економічна рада прийняла проект закону в справі економічної політики, опрацьований директором із економічних питань Ради, майбутнім міністром економіки ФРН Людвігом Ергардом. Згідно з цим документом, соціальна ринкова економіка мала базуватися на двох важливих складових: економічній і соціальній. Виходячи з засновку, що центральне планування і управління економікою суперечить свободі людини, Л. Ергард висловлювався за необмежену економічну ініціативу та конкуренцію.

Грошова реформа 1948 р. причинилася до зміцнення грошового ринку, а водночас дала імпульс для інвестиційних заходів.

Важливим чинником, що сприяв відбудові економіки у західних зонах окупації, були кошти, надані в рамках "плану Маршалла". Загальна сума грошей, які отримали західні зони та Західний Берлін за умовами "плану Маршалла", становила 1,4 млрд доларів. Крім того, поставки продовольства зі США на допомогу німецькому населенню досягли суми 1,9 млрд доларів.

Згодом під впливом критики з боку СДПН і профспілок уряд ФРН зважився на зміцнення ролі держави в господарському житті. З цією метою на почату 50-х років було прийнято ряд законів, що стосувалися: активізації ролі держави у податковій політиці, співучасті трудових колективів гірничої та металургійної галузей у вирішенні різних питань діяльності своїх підприємств, втручання держави у справу інвестиційної допомоги для підприємств важкої промисловості, пов'язаних із видобуванням і переробкою сировини. У травні 1952 р. Бундестаг ухвалив закон, який передбачав виплату відшкодувань особам, виселених з Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Австрії; колишнім політичним емігрантам, які, остерігаючись репресій, покинули Німеччину перед або після 1933 р.; жителям ФРН, що зазнали збитків під час війни, а також тим громадянам, котрі як власники ощадних рахунків потерпіли внаслідок грошової реформи. Основним джерелом від шкодувань були субвенції з бюджету федерації та бюджетів федеральних земель. Сума державних субвенцій, виплачених на основі цього закону, склала на кінець 70-х років близько 74 млрд марок.

Найконтраверсійніщою справою в економічній політиці уряду К. Аденауера виявилося аитимонопольне законодавство. Вслід за рішеннями Високої союзної комісії про розчленування ряду великих німецьких промислових концернів міністерство економіки ФРН приступило до опрацювання протикартельного законопроекту. Врешті, у 1957 р. Бундестаг ухвалив спеціальний закон, спрямований проти монополій., який був явним компромісом між позиціями працедавців і працівників. Закон уповноважував Федеральне картельне управління на втручання у разі надуживання підприємства своїм становищем на ринку, однак будь-які об'єднання, здійснювані підприємствами, не вимагали згоди цієї установи. Вони підлягали лише обов'язковій реєстрації. Втім вимоги та рішення Високої союзної комісії стосовно демонополізації виявилися практично нездійсненними. Вже від 1952 р. розпочався новий процес концентрації виробництва і капіталу. Закон ФРН 1957 р. набрав чинності в момент, коли позиції традиційних промислових монополістів на німецькому ринку, послаблені після Другої світової війни, знову були відроджені. У гірничій та металургійній промисловості зберегли своє домінуюче становище Тіссен і Крупп, в електротехнічній галузі надалі провідні позиції займали фірми "Сіменс", АЕҐ і "Бош", в автомобілебудуванні - "Даймлер-Бенц", БМВ, "Фольксваген", "Опель". Відродилися невдовзі і ліквідовані після 1945 р. великі банки - "Дойче Банк", "Комерц-Банк", "Дрезднер Банк".

Грошова реформа, повернення до ринкового господарства й отримання фінансової допомоги за "планом Маршалла" створили вирішальні передумови для економічного розвитку ФРН. Сприятливою для економічного розвитку виявилася і та обставина, що Федеративна республіка до 1956 р. не тратила коштів на утримання власної армії; видатки ж на користь окупаційних військ становили порівняно невелику суму - 7,2 млрд марок на рік. Уже на початку 50-х років ставало очевидним, що Західна Німеччина досягає найбільшого економічного поступу. Після фази відбудови (1948 -1951) Федеративна республіка пережила потужне господарське піднесення, яке увійшло в історію як "німецьке економічне диво". Валовий національний продукт у період від 1949 по 1961 р. зріс утричі. Вибух війни у Кореї в 1950 р. сприяв значному пожвавленню зовнішньої торгівлі. У 1952 р. вперше в історії Федеративної республіки з'явилася незначна надбавка у торговельному балансі - 0,188 млрд доларів; у 1961 р. вона сягнула вже 6,6 млрд доларів. У цьому розвитку була і частка сільського господарства, яке значно збільшило свої урожаї. Однак економічне піднесення було насамперед могутнім піднесенням промисловості: частка промислового господарства у валовому національному продукті зросла від 47,3% у 1950 р. до 56,1% у 1962 р. За цей період частка аграрного сектору у валовому національному продукті знизилася від 10,4% до 6%. Постійно зменшувався відсоток зайнятих у сільськогосподарському виробництві - із 22% (1950) до 13% (1960).

Економічна система Федеративної республіки стала не просто ринковою системою, а соціальною ринковою системою господарства.

Один із важливих соціальних елементів цього ринкового господарства полягав, насамперед, у соціальній безпеці, яку держава зобов'язана здійснювати, зокрема через гарантування повної зайнятості. Приріст населення у західних зонах та ФРН, що сягнув понад 10 млн осіб, був результатом багатьох великих міграційних потоків, які призвели до значної зміни у загальному складі населення. Сотні тисяч учасників війни, що поверталися з таборів військовополонених, мільйони переселенців із Угорщини, Чехословаччини та Польщі, а також втікачі з НДР - всі ці групи нових поселенців повинні були інтегруватися у ще не досить стабільне суспільство трьох західних зон, а потім - Федеративної республіки, потребуючи поживи, житла, заняття. Внаслідок швидкого росту економіки в країні впродовж 50-х років було досягнено повної зайнятості. Частка безробітних зменшилася із 8,85% (вересень 1949 р.) до 0,5% у вересні 1960 р. Розв'язання даної проблеми стало важливим фактором, що сприяв забезпеченню політичної стабільності у суспільстві. Внаслідок спричинених війною руйнувань та у зв'язку з напливом великого числа нових поселенців виник величезний дефіцит житла. Цю проблему успішно вирішувало шляхом надання державних субвенцій, кредитів та податкових пільг. У результаті впродовж 1949 - 1962 рр. було споруджено загалом близько 6,8 млн квартир. Мирна інтеграція мільйонів переселенців із Сходу була, разом з тим, явищем широкого міжнародного значення. Цей політичний, економічний та гуманний здобуток молодої держави став одним із най значніших внесків у забезпечення європейського миру після Другої світової війни.

"Економічне диво" спричинило кардинальні зміни у способі життя західних німців. Із ситуації елементарної нестачі харчів, житла і робочих місць упродовж одного десятиліття постало нове суспільство споживання, члени якого переймалися не лише справами задоволення своїх основних матеріальних потреб, але й могли вже дозволити собі предмети розкоші (як авто, телевізор), поїздку за кордон. Водночас тривале процвітання і пов'язані .з ним модернізація та далекосяжні зміни життя вели до соціально-політичних перетворень, які вчені окреслили як "прощання з пролетаріатом". Традиційна обмеженість і непевність "пролетарського" способу життя надалі були подолані. Повна зайнятість та скорочення робочого часу і зростання доходів забезпечили робітникам не лише окремі соціальні здобутки, а й вперше надали їм шанс певності у власному існуванні. Дозвілля, що раніше було атрибутом умов життя верхніх соціальних прошарків, тепер стало загальнодоступне.

Переселенці та біженці зі Сходу, які становили доволі значну частину населення ФРН (близько 20%), виступали як чинник впливу на політику держави. Впродовж тривалого часу серед них панували настрої крайнього націоналізму і неприхильного ставлення до держав, із котрих вони походили. Переселенці та біженці домагалися не лише відновлення східного кордону станом на 1937 р., а й права вороття у родинні краї, навіть якщо ці родинні землі були поза кордонами Німеччини. Залежно від теренів свого походження переселенці та біженці, за винятком втікачів із НДР, творили організації під назвою земляцтв (Landsmannschaften). Уряд надавав фінансову допомогу новим поселенцям; цим займалося спеціальне Міністерство у справах вигнанців. Переселенці та біженці старалися створити свої політичні об'єднання. У1950 р. постав Союз вигнаних із вітчизни і позбавлених прав (Bund der Heimatvertriebenen und Entrechteten). На виборах до Бундестагу 1953 p. партія переселенців здобула 6% голосів і увійшла навіть до урядової коаліції. На наступних парламентських виборах 1957 р. Союз, набравши 4,6% голосів, не отримав депутатських мандатів. У 1961 р. Союз і Німецька партія об'єдналися, творячи Загально-німецьку партію. Це, одначе, не вберегло її від поразки на виборах до Бундестагу цього ж року.

Конфлікт між Сходом і Заходом у другій половині 40-х років надавав ширші можливості для свободи дій ФРН. Західнонімецькі політичні сили і широкі кола громадськості були солідарні щодо необхідності європейської єдності. У цьому полягав також шанс Федеративної республіки прорвати політичну та моральну ізоляцію, в якій Німеччина опинилася після дванадцятьох років націонал-соціалістичного панування. Власне лише у наднаціональній оборонній системі невелика молода держава могла здобути свою безпеку й опору супроти радянської силової політики. Тому зовнішня політика К. Аденауера від самого початку була спрямована на те, щоби забезпечити участь Федеративної республіки у політичному, військовому та економічному об'єднанні західного світу.

Першим кроком новоутвореної Федеративної республіки на шляху інтеграції з Заходом був вступ до Європейської організації економічної співпраці (ЄОЕС) 31 жовтня 1949 р. Ця організація, що була заснована 16 квітня 1948 р. у Парижі, мала завданням розподіл коштів, виділених згідно з "планом Маршалла", координування програм відбудови й лібералізацію торгівлі між її учасниками. Загострення міжнародного становища, спричинене нападом північно-корейських військ на Південну Корею 25 червня 1950 р., дало новий імпульс для входження ФРН до західноєвропейської спільноти. На порядку денному постало питання про створення німецьких збройних сил та їх можливу участь в обороні Заходу. Навіть генерал Шарль де Ґолль у липні 1950 р. висловився за порозуміння між французьким та німецьким народами, яке мало б передувати вирішенню питання відродження обороноздатності Німеччини.

31 березня 1950 р. Комітет міністрів заснованої минулого року Ради Європи запросив ФРН і Саар до вступу до Ради Європи у статусі подружених членів і виділив для них відповідно 18 і З місця у Європейській консультативній асамблеї. У п'яту річницю перемоги над Німеччиною, 9 травня 1950 р., французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував проект утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Поміж мотивів, якими керувалися автори проекту, домінували політичні розрахунки. Політичною метою Франції при висуненні проекту Європейського об'єднання вугілля та сталі було пов'язання економіки ФРН із економіками інших держав таким чином, щоби вона не могла стати основою нової, самостійної військової потуги. Підписання договору про утворення такого об'єднання відбулося 18 квітня 1951 р. У ньому поряд із п'ятьма іншими державами (Бельгією, Францією, Голландією, Італією, Люксембургом) взяла участь і ФРН. Утворення ЄОВС відкрило шлях до підвищення рівня суверенітету Федеративної республіки. 2 травня 1951 р. Федеративна республіка увійшла як повноправний член до Ради Європи й одержала доступ до Комітету міністрів. 9 липня 1951 р. уряди Великої Британії, Франції та США оголосили схвалену парламентами декларацію про формальне закінчення стану війни з Німеччиною. Ще раніше, 19 вересня 1950 р., міністри закордонних справ цих держав, що зібралися у Нью-Йорку, розширили повноваження Федеративної республіки, дозволивши їй створити Міністерство закордонних справ, яке очолив сам канцлер К. Аденауер, і встановити дипломатичні відносини з третіми державами.

Тим часом у західних столицях йшло активне обговорення ідеї участі Федеративної республіки в оборонних заходах. Початок цих дискусій поклав план французького прем'єр-міністра Рене Плевена від 24 жовтня 1950 р., який передбачав створення європейської армії і включення до її складу західнонімецьких військових з'єднань. Французький проект підтримали уряди США та Великої Британії, які внесли до нього суттєві поправки. Навесні 1952 р. цей задум почав набирати конкретних обрисів. 26 травня 1952 р. у Бонні був підписаний договір про визнання суверенітету ФРН, відомий ще як "Німецький договір". Цей трактат замінив діючий Окупаційний статут, однак право на цілковиту суверенність було обумовлене вступом до Європейського оборонного співтовариства. Надто в окремій угоді йшлося про подальше перебування іноземних військ на території ФРН. Наступного дня, 27 травня 1952 р., міністри закордонних справ Бельгії, Франції, Голландії, Італії, Люксембургу та ФРН підписали в Парижі договір про утворення Європейського оборонного співтовариства. Бундестаг після кількамісячних дискусій 19 березня 1953 р. схвалив Німецький договір і Паризькі угоди. Ще раніше ратифікували їх американський Конгрес і нижня палата британського парламенту. Натомість Національні збори Франції 30 серпня 1954 р. відхилили ратифікацію договору про ЄОВС.

Після провалу плану утворення європейської армії постав задум приєднання Федеративної республіки до НАТО. Ця ініціатива походила від англо-американської групи експертів і була оприлюднена зовнішньополітичними відомствами обох країн. Після того, як Федеральний канцлер К. Аденауер і прем'єр-міністр Франції П'єр Мендес-Франс під час зустрічі в Парижі 22 жовтня

1954 р. досягли компромісу в питанні Саару, Франція не наполягала на остаточному відокремленні області від Німеччини, а ФРН не заперечувала проти плебісциту (стосовно статуту Саару*). Шлях до підписання Паризьких угод був відкритий. Заключна конференція стосовно німецького вступу до НАТО була призначена на 23 жовтня 1954 р. у Парижі. Цього дня було укладено ряд важливих договорів та угод. Найзначнішими з них були Німецький договір від 26 травня 1952 р. (у редакції 23 жовтня

1954 р.), Протокол про закінчення окупаційного режиму, Протокол про приєднання Федеративної республіки до НАТО, та Протокол, який передбачав прийняття Федеративної республіки й Італії до Брюссельського пакту від 1948 р. і подальше перетворення його на Західноєвропейський союз. Згідно із 1 статтею Німецького договору, Федеративна республіка одержувала "цілковиту владу суверенної держави над її внутрішніми і зовнішніми справами". Три західні держави застерігали за собою всі належні їм досі права як окупаційним великодержавам, що стосувалися "Німеччини як цілості включно із об'єднанням Німеччини і укладенням мирного договору, як також стосовно.

Паризькі угоди були ратифіковані Бундестагом 27 лютого 1955 р. і набрали чинності 5 травня. Цього ж дня перестав діяти у Федеративній республіці Окупаційний статут і була розпущена Висока союзна комісія. 6 червня 1955 р. було створене Міністерство оборони, яке очолив Теодор Бланк (1955 - 1956), а надалі лідер ХСС Франц Йозеф Штраус (1956 - 1962). Посаду міністра закордонних справ обійняв Гайнріх фон Брентано. 7 липня 1956 р. Бундестаг ухвалив закон про обов'язкову військову службу. Розпочиналося творення нової німецької армії - Бундесверу.

Разом із отриманням обмеженого суверенітету з боку західних держав Федеративна республіка зробила перший крок на шляху врегулювання взаємин із СРСР. 8 червня 1955 р. уряд ФРН отримав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання "нормалізації та встановлення прямих відносин між Радянським Союзом і Федеративною Республікою". Канцлера запрошували відвідати Москву "у найближчому майбутньому". Візит К. Аденауера до Москви проходив із 9 по 13 вересня 1955 р. У результаті переговорів із вищими радянськими керівниками досягнено домовленостей про встановлення дипломатичних відносин між обома державами та про звільнення німецьких військовополонених, що перебували в радянських таборах. Невдовзі група військовополонених, чисельністю 9629, і приблизно 20000 цивільних осіб повернулися до Німеччини.

Отримання обмеженого суверенітету та вступ Федеративної республіки до Західноєвропейського союзу й НАТО, приєднання Саарського басейну, підписання урядом ФРН 25 березня 1957 р. римських договорів про утворення ЄЕС, повернення на батьківщину військовополонених внаслідок німецько-радянських перемовин у Москві, тривале економічне піднесення в країні - підняли К. Аденауера та християнських демократів до вершин популярності. Наочним свідченням цього були результати виборів до Бундестагу 15 вересня 1957 р. ХДС/ХСС здобула на них - єдиний раз в історії західнонімецького парламентаризму - абсолютну більшість (50,2%) голосів. СДПН отримала 31,8% голосів, ВДП -7,7% голосів. Сформований 24 жовтня 1957 р. третій кабінет К. Аденауера був урядовою коаліцією ХДС/ХСС та Німецької партії. Від 1960 р. християнсько-демократичні партії правили самостійно, оскільки два міністри від Німецької партії перейшли до ХДС. Суперечності між ХДС/ХСС і ВДП у питаннях закордонної політики та проекту нового виборного закону спричинили перехід ВДП у лютому 1956 р. в опозицію.

Після візиту К. Аденауера до Москви увага Федерального уряду була спрямована насамперед на створення Бундесверу. Однак труднощі, пов'язані з підготовкою офіцерських кадрів, створенням матеріальних передумов, браком попервах відповідної інфраструктури, спричинили значне запізнення з виконанням планів розбудови армії, яка згідно з цими планами, на 1 січня 1959 р. повинна була мати в своєму складі 12 піхотних дивізій загальною чисельністю близько 400 тис. військовослужбовців. Перші нечисельні підрозділи нової армії почали формуватися у квітні 1957 р. І лише після того, як із добровольців був підготовлений і навчений організаційний корпус, розпочався масовий набір військовозобов'язаних.

Нова німецька армія оснащувалася найсучаснішими видами зброї. Організація Бундесверу здійснювалася на засадах, що узгоджувалися з тактикою бойових дій із застосуванням ядерної зброї. Особливо гостру дискусію у політичних середовищах та широких колах суспільності викликало питання про озброєння Бундесверу носіями ядерних зарядів. Опозицію супроти вимоги уряду, який підтримав рішення Ради НАТО про озброєння членів блоку тактичною ядерною зброєю, очолила СДПН. Пропозицію уряду більшістю голосів схвалив Бундестаг і навесні 1958 р. розпочато оснащення Бундесверу американськими ракетами ближнього радіуса дії типу "Матадор". Відповідно до цих підходів були внесені зміни у первісні плани організаційної структури армії: замість дивізії з великою чисельністю особового складу (15 тис. людей) і доволі однорідною будовою основним тактичним з'єднанням стала значно менша бригада, до складу якої входили бойові одиниці різного роду. Бундесвер досягнув своєї максимальної чисельності - у 460 тис. осіб лише за 10 років після початку формування, у 1967 р.

Підписання Римського договору про утворення ЄЕС відкривало перед Федеративною республікою нові широкі можливості спрямування в рамках європейської інтеграції економічної та політичної динаміки Німеччини і зміцнення її безпеки. Факт участі в інтеграційних процесах ставав при цьому поважним аргументом у доведенні зміни характеру німецької держави. Засвідчуючи свою лояльність щодо Європи, західні німці, тим самим, хотіли переконати, що порвали з націонал-соціалістичним минулим. Водночас вони намагалися пов'язати національне питання з європейською перспективою. Твердили, що прагнуть Німеччини лише як частини Європи і що зрікаються відновлення національної держави. Звичайно, що за наявного стану речей - відсутності єдиної німецької держави, подібними твердженнями послуговуватися було легше. Прибічники подібних поглядів розраховували, натомість, на те, що в разі об'єднання Європи Німеччина також буде об'єднана.

У контексті європейської концепції формувалася і візія східного напрямку зовнішньополітичної діяльності ФРН, зокрема ставлення до НДР. Позиція Федерального уряду стосовно східнонімецької держави була окреслена у так званій "доктрині Ґалльнітайна" (сформульована у 1955 р. статс-секретарем міністерства закордонних справ Вальтером Ґалльштайном), згідно з якою встановлення дипломатичних стосунків із НДР з боку третіх держав вважалося "недружнім актом" супроти ФРН. Що ж стосується практичного дотримання доктрини, то вже першим вчинком, що суперечив їй, було підписання договору з СРСР про встановлення дипломатичних відносин. Надалі Федеральний уряд неодноразово засвідчував свою рішучість враховувати у своїй зовнішній політиці засади "доктрини Ґалльштайна". Вперше він застосував її у жовтні 1957 р., розірвавши дипломатичні відносини з Югославією після того, як Белград визнав НДР і скерував до Берліна посольство. Речники "нової східної політики", які активізувалися на рубежі 50-х та 60-х років, також шукали розв'язання німецької проблеми не в національних рамках, а на шляху творення "європейського мирного порядку". Відповідно до їхніх уявлень, успіхи Федеративної республіки в західній інтеграції стають збудником, який не може залишатися без відповіді, а зростання притягальної сили ФРН, згідно з "теорією магніту", врешті може завершитися прилученням НДР до Федеративної республіки. Одним із найвиразніших свідчень привабливості Заходу і одним із найсильніших елементів у дестабілізації НДР був тривалий потік втікачів із НДР до Федеративної республіки (загалом від 1949 по 1961 р. - 2,7 млн).

Власне ця обставина спонукала московське керівництво та східнонімецький комуністичний режим вдатися до радикальних заходів, щоби перекрити коридор, через який відбувалися ці масові втечі. Починаючи від листопада 1958 р. радянський уряд, почав домагатися врегулювання питання Західного Берліна шляхом укладення мирного договору з обома німецькими державами і надання на його підставі Західному Берлінові статусу окремої політичної одиниці, в котрій будь-яка діяльність проти НДР була б заборонена; контроль над транзитом "до" та "із" Західного Берліна перебирала би НДР. Попри погрози Микити Хрущова укласти з НДР сепаратний мир, якщо західні уряди відмовляться від спільного врегулювання, реакція Заходу була доволі стриманою. У своїй відповіді від 31 грудня 1958 р. уряди західних держав обмежилися, зокрема, нагадуванням, що свобода доступу до Західного Берліна була гарантована договорами від 4 травня і 20 червня 1949 р. Оскільки порозуміння не вдалося досягнути, ситуація в Берліні і навколо статусу міста загострилася. Москва займала непримиренну позицію, наполягаючи на своїх пропозиціях.

Улітку 1961 р. берлінська криза сягнула апогею. Гостроти їй додало драматичне зростання кількості втікачів із НДР: лише у липні 1961 р. втекло 30 тис. осіб. У своїй телевізійній промові 7 серпня М. Хрущов, у відповідь на зміцнення збройних сил західних великодержав, повідомив п;ю вжиття СРСР подібних кроків. За тиждень, 13 серпня 1961 р., уряд НДР прийняв рішення перегородити муром ділянку кордону НДР, що пролягала територією Берліна. Громадськість Західного Берліна була вражена й обурена не тільки заходами східнонімецьких властей, а також і бездіяльністю Заходу, у поведінці якого під час кризи вбачала прояви зради.

Спорудження берлінського муру громадська думка розглядала як невдачу політики К. Аденауера: об'єднання Німеччини не наблизилося, а навіть віддалилося. Доти канцлер дотримувався думки, що шлях до об'єднання Німеччини пролягає через об'єднання Західної Європи. Соціал-демократи і ВДП не поділяли цього погляду, а, підкреслюючи приналежність ФРН до Заходу, ставили на перше місце справу єдності Німеччини. Під кінець 50-х років почастішали критичні виступи на адресу К. Аденауера Політичні опоненти приписували йому провину за погіршення взаємин із Великою Британією і докоряли за занедбування німецьких економічних інтересів. Утім принципові закиди стосувалися, насамперед, німецької та східної політики. Однобічна західна орієнтація політики канцлера, на думку його політичних супротивників, спричинилася до поглиблення поділу Німеччини. Наслідки берлінської кризи, спорудження муру зміцнило противників канцлера і послабило його політичні позиції. Критичні зауваги на адресу К. Аденауера висловлювали політичні однодумці з табору ХДС/ ХСС, зокрема і деякі члени уряду.

Зміни громадської думки стосовно політики федерального уряду знайшли вияв у настроях електорату. На чергових виборах до Бундестагу 17 вересня 1961 р. ХДС/ХСС здобули лише 45,3% голосів, зате СДПН і ВДП досягли найкращих, порівняно з попередніми виборами, результатів - відповідно 36,2% та 12,8% голосів.

У листопаді 1961 р. був сформований четвертий кабінет, очолюваний К. Аденауером. До урядової коаліції поряд із ХДС/ХСС увійшла Вільна демократична партія. Не знайшлося місця в новому кабінеті для Г. фон Брентано, який понад шість років виконував функції міністра закордонних справ. Замість нього посаду керівника зовнішньополітичного відомства обійняв інший представник ХДС - Ґергард Шрьодер, який був прибічником поліпшення взаємин із країнами Центрально-Східної Європи.

На початку 60-х років у прозахідному зовнішньополітичному курсі Федерального уряду відбулася певна зміна акцентів. До цього спричинилися нові тенденції у політиці США за часів президентства Джона Кеннеді. Рішучість Дж. Кеннеді засобами мирної політики зупинити змагання в озброєнні, щоби запобігти загрозі вибуху атомної війни, передбачала стабілізацію наявного становища у Європі, а отже і визнання поділу Німеччини. Зусилля американської адміністрації, спрямовані на поліпшення відносин із СРСР, хоча внаслідок берлінської кризи влітку 1961 р. та кубинської кризи восени 1962 р. і сповільнилися, але не припинилися. Політичні починання Дж. Кеннеді стосувалися, таким чином, і суті німецької політики США. Тож пожвавлення у цей час німецько-французьких контактів було пов'язане, зокрема, з прагненням К. Аденауера заздалегідь підготуватися - на випадок можливих американських поступок на користь СРСР. Канцлер зміг встановити близькі особисті стосунки з французьким президентом Ш. де Ґоллем, тріумфальне турне якого у ФРН у вересні 1962 р. створило сприятливий ґрунт для оформлення стратегічного партнерства обидвох країн.

22 січня 1963 р. в Єлисейському палаці у Парижі був підписаний договір про співробітництво між ФРН і Францією (т. зв. Єлисейський договір). Сторони узгодили в ньому, між іншим, проведення регулярних взаємних консультацій на найвищому рівні на тему закордонної політики, а також прагнення до координації військових доктрин. Зближення і співпраця між обома країнами розглядалися як необхідний крок у напрямі політичного об'єднання Європи. Єлисейський договір не замінив союзу ФРН із США, але у важливих пунктах зрівнявся з ним. Особливі німецько-американські ст