Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Франція 70-х - 80-х років: балансування правих і лівих сил

На дострокових президентських виборах у червні 1969 р. переміг лідер ґоллістської партії СДР, колишній прем'єр-міністр Жорж Помпіду, який проводив передвиборну кампанію під гаслом "Спадкоємність і діалог". Будучи впродовж багатьох років близьким співробітником Ш. де Ґолля, він підкреслював, що має намір продовжувати політику попереднього президента і в той же час йти на діалог із опозиційними силами країни. Новий президент призначив прем'єр-міністром одного з видатних соратників Ш. де Ґолля періоду Опору Жака Шаббан-Дельмаса, а іншого - Мішеля Дебре - на пост міністра оборони. До складу уряду було включено представника "незалежних республіканців" Валері Жискар д'Естена та окремих провідних діячів правої опозиції.

Новий уряд висунув претензійну програму "нового суспільства", в основу якої було покладено ідеї Ш. де Ґолля стосовно активізації соціальної політики держави шляхом збереження і розвитку законодавчої системи "участі" всіх категорій населення в управлінні державою. Новий уряд розширив повноваження муніципалітетів. Було надано додаткові пільги і субсидії великим монополіям, підприємствам експортних галузей, що дозволило підвищити конкурентоспроможність французьких товарів. Активізувалася урядова програма підтримки сім'ї, розширення функцій органів місцевого самоврядування та студентського управління. У 1970 р. прийнято закон про щорічну індексацію мінімального розміру зарплати відповідно до рівня інфляції. Уряд рішуче перейшов до прагматичної політики забезпечення стійкого і швидкого промислового зростання, пріоритетного розвитку індустрії як запоруки вирішення усіх соціальних питань. У розпал літніх відпусток 1969 р. уряд прийняв рішення про девальвацію франка на 12,5% щодо американського долара. Одночасно було прийнято рішення про блокування впродовж місяця цін на промислові та продовольчі товари.

Девальвація франка забезпечила протягом наступних двох років значні переваги в галузі зовнішньої торгівлі та викликала зростання темпів промислового виробництва, приріст якого порівняно з 1960 р. зріс на 7%, а у 1971 р. - на 5,3%. У зв'язку із запровадженням нових технологій продуктивність праці у 1969 -1973 рр. зросла на 5,2%.

Після президентських виборів 1969 р. відбулося певне перегрупування політичних сил. Ліві партії, які зазнали відчутних невдач після 1968 р. на парламентських і президентських виборах, вирішили об'єднати свої зусилля, опрацювати спільну програму. Влітку 1971 р. відбувся з'їзд соціалістів, який прийняв нову назву - французька соціалістична партія (ФСП). Секретарем партії було обрано Франсуа Міттерана, учасника руху Опору, відомого діяча європейської соціал-демократії. У 1972 р. ФСП і ФКП прийняли спільну програму, яка містила широкі обіцянки соціального характеру, передбачала націоналізацію найбільших підприємств.

Одночасно відбулося об'єднання партії радикалів із "Демократичним центром", внаслідок якого постав "Рух реформаторів". Нове угруповання критикував уряд із позицій "атлантизму" та "європеїзму".

У зовнішній політиці президент Ж. Помпіду продовжував основні тенденції, започатковані Ш. де Ґоллем, хоча вніс певні зміни у взаємини зі США та ЄЕС. Одним із перших зарубіжних візитів нового президента була поїздка у США в лютому 1970 р., під час якої зроблено крок в усуненні суперечностей з цілої низки міжнародних питань, досягнуто угоди про збільшення американських капіталовкладень у французьку економіку. Пожвавилися науково-технічні й економічні зв'язки між двома країнами. Однак Франція відмовилася повернутися у воєнну організацію НАТО.

Президент Ж. Помпіду ще у 1969 р. висловився за розширення ЄЕС, у тому числі за прийняття до спільноти Великої Британії. Тривалі переговори учасників ЄЕС (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії і Люксембургу) з делегаціями Великої Британії, Данії, Ісландії завершилися 22 січня 1972 р. урочистим підписанням угоди. У жовтні 1972 р. на нараді у Парижі глав урядів країн "Спільного ринку" Франція виступила з пропозицією створити валютний союз із метою подальшої інтеграції західноєвропейських країн.

На початку 1970-х рр. поліпшилися взаємини Франції з СРСР. Під час візиту Ж. Помпіду в Радянський Союз (жовтень 1970 р.), а наступного року Леоніда Брежнєва у Францію, обидві сторони прийняли спільну програму, яка містила пункти про розширення і поглиблення політичних консультацій, погодили принципи взаємної співпраці, частина з яких пізніше були включені в документи Загальноєвропейської наради з питань безпеки і співробітництва.

Одночасно Франція зайняла особливу позицію щодо війни у В'єтнамі і врегулюванні близькосхідної проблеми. Як і Ш. де Ґолль, новий президент закликав США припинити воєнні дії у В'єтнамі і розпочати переговорний процес. Ж. Помпіду постійно наполягав на врегулюванні політичними засобами близькосхідного конфлікту на основі резолюції Ради Безпеки від 22 листопада 1967 р. Запроваджене Ш. де Ґоллем ембарго на постачання зброї Ізраїлю було підтверджено новим урядом.

Активну зовнішню політику проводила Франція у взаєминах із країнами "третього світу". Північна Африка, згідно з новою військовою доктриною, проголошувалася "сферою життєвих інтересів". Франція покращила свої відносини з Єгиптом, Алжиром, Лівією. Для забезпечення захисту Середземномор'я передбачалася співпраця з НАТО.

Початок 70-х рр. ознаменувався зміцненням позицій Франції на міжнародній арені.

Після смерті у квітні 1974 р. президента Ж. Помпіду відбулися позачергові президентські вибори, під час яких перемогу здобув лідер "незалежних республіканців" В. Жискар д'Естен, міністр фінансів у попередніх урядах. На відміну від кандидата від партії СДР, колишнього прем'єр-міністра Ж. Шаббан-Дельмаса, який обіцяв розбудову "нового суспільства", і декларативних обіцянок Ф. Міттерана, що був висуванцем від соціалістів, В. Жискар д'Естен резюмував свою передвиборну програму в гаслі "Переміни без ризику". Він обіцяв провести соціальні реформи в дусі лібералізму, покращити умови праці, гарантувати невтручання держави в особисте життя громадян, розширити права молоді і жінок. Зовнішньополітична програма зводилася до проведення політики попередніх президентів Ш. де Ґолля і Ж. Помпіду.

Уряд, сформований В. Жискар д'Естеном, як і попередній, складався в основному з представників двох партій правлячої коаліції, проте співвідношення сил між ними змінилося на користь республіканців. Прем'єр-міністром став молодий керівник СДР, колишній співробітник Ж. Помпіду - Жак Ширак.

Президент і новостворений уряд розпочали свою діяльність у складних умовах розгортання енергетичної кризи. За неповний рік промислове виробництво скоротилося на 15%, зросли ціни на всі товари споживання, кількість безробітних упродовж 1974 -1976 рр. збільшилася у 2,5 раза. Криза торкнулася і фінансової сфери. Уряд змушений був вдатися до жорсткої антикризової політики. У зв'язку з наданням додаткових субсидій нафтовим компаніям і великих коштів на закупівлю нафти зріс зовнішньоторговий дефіцит і знизився курс франка. Уряд висунув програму прискореного економічного зростання, розцінюючи її як засіб виходу з кризи. Був взятий курс на запровадження додаткових пільг для підприємців і на "часткову денаціоналізацію" державного сектора. Скорочення програм боротьби з безробіттям поєднувалося із зростанням коштів на освіту й охорону здоров'я. Уряд перейшов до жорсткої монетарної політики. Опрацьований план розвитку на 1976 - 1980 рр. передбачав державну підтримку лише великих конкурентоспроможних підприємств, зокрема автомобільної, хімічної, електротехнічної галузей. Значна увага приділялася військово-промисловому сектору, 40% продукції якого йшла на експорт.

Із 1976 р., коли на зміну прем'єр-міністру Ж. Шираку прийшов Реймон Барр, уряд перейшов до стримування росту зарплати, більш жорсткої кредитної та податкової політики. Одночасно, з метою уникнення суспільних потрясінь, уряд збільшив допомогу і пенсії на 5 - 10%, знизив віковий ценз виборців з 20 до 18 років.

Незважаючи на кризові явища, Франція зуміла досягти стабільності. При середньорічних темпах приросту ВВП у 1,9% продуктивність праці щорічно збільшувалася на 4%. До 1980 р. зовнішньоторговельний обіг збільшився у п'ять разів. Важливу роль у цьому зіграло використання потенціалу міжнародних відносин для активізації економічного розвитку країни і всебічне зміцнення системи міждержавного регулювання. Завдяки ініціативі президента в розпал енергетичної кризи в Парижі було скликано нараду глав урядів найбільш розвинених індустріальних країн (США, ФРН, Італії, Японії), які розробили спільні заходи енергетичній кризі.

Наприкінці 70-х рр. за ініціативи Франції в рамках ЄЕС вдалося здійснити масштабну фінансову реформу ~ запровадження європейської розрахункової одиниці "екю" і створення механізму координації курсу національних валют. У ці ж роки розширилася політична та економічна співпраця Франції зі США, СРСР та іншими країнами. У 1975 р. В. Жискар д'Естен від імені Франції підписав Гельсінський Акт - один із найважливіших документів періоду розрядки.

У період президентства В. Жискар д'Естена активізувалася політика Франції в країнах "третього світу". Продовжуючи традиції, закладені Ш. де Ґоллем і Ж. Помпіду, він робив ставку на критику політичного протистояння двох наддержав. Попри явне зближення зі США та поліпшення відносин із СРСР, В. Жискар д'Естен засуджував гонку ядерних озброєнь, втручання обох держав у внутрішні справи країн "третього світу", підтримував антиізраїльську політику арабських держав. У 70-х рр. Франція вийшла на друге місце у світі за експортом зброї, поступившись лише СРСР.

Франції вдалося у 70-і рр. зміцнити економічні відносини з Іраном, Індонезією, Філіппінами, Сингапуром, із якими постійно зберігалося позитивне сальдо у торгівлі.

Уже зі середини 70-х років правляча коаліція розпалася. Президент В. Жискар д'Естен, як і Ш. де Ґолль, вважав за необхідне звільнити Францію від міжпартійної ворожнечі, консолідувати націю і забезпечити "демократичний порядок". Він схилявся до двопартійної системи, при якій у суспільстві існує дві домінуючі політичні сили зі спільними стратегічними цілями, однак вони пропонують різні шляхи їх реалізації. Президент планував об'єднати всі правоцентристські партії та групи на основі традиційних республіканських цінностей і створити міцну правлячу коаліцію. У 1977 р. Національний фронт незалежних республіканців був перейменований у Республіканську партію, а потім був створений виборчий картель "Союз за французьку демократію" (СФД). Напередодні парламентських виборів В. Жискар д'Естен запропонував тактику "виснаження крайніх блоків".

Одночасно у Франції відбувалася радикальна перебудова голлістського руху. З партії СДР вийшла група лівих голлістів, прихильників доктрини "величі" Франції, загострилася внутрішньопартійна боротьба молодих політиків із колишніми співробітниками Ш. де Ґолля. Покинувши у 1976 р. уряд, Ж. Ширак взяв курс на відновлення масового членства, встановлення суворої партійної дисципліни. Партія СДР у 1976 р. була перейменована в Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), яке швидко зростало за рахунок "нових" середніх верств - інженерно-технічних робітників, підприємців, висококваліфікованих робітників і чиновників. Керівництво ОПР перейняло в щоденній роботі пропагандистські технології лівих партій - інтенсивну роботу з масами. Особливості нового покоління відображала оновлена програма ОПР, яка пропонувала різко скоротити соціальні функції держави і її пряме втручання в економіку. Нова програма була співзвучною з концепцією англо-американського неоконсерватизму. На державу покладалася відповідальність за структурні перетворення, основними з яких вважалися: пожвавлення інвестиційного ринку за рахунок податкової політики, ефективне поєднання великого та малого бізнесу, лібералізація ринкових відносин, монетарна політика виваженого бюджету.

На парламентських виборах 1978 р. ОПР і СФД виступали вже не як союзники, а як супротивники на одному електоральному полі проти лівих партій. За результатами голосування найбільше місць отримала ОПР - 148, на другому СФД - 122, решту голосів поділили між собою соціалісти, комуністи і радикали. Парламентські вибори 1978 р. виявили контури чотирипартійної моделі, що мала тенденцію до поляризації. Голоси виборців розділилися майже порівно між правими і лівими партіями, тому вирішального значення набували президентські вибори 1981 р., до яких обидві правлячі партії підійшли в стані гострого протистояння. Основна боротьба за президентство розгорнулася між трьома кандидатами -В. Жискар д'Естеном (СФД), Ж. Шираком (ОПР) та кандидатом від соціалістів Ф. Міттераном.

У другому турі з незначною перевагою голосів переміг Ф. Міттеран. Уперше в історії Франції президентом став соціаліст, який, користуючись правом розпуску Національних зборів, призначив дострокові вибори. Дезорганізовані праві партії не могли провести ефективну анти президентську кампанію, тож парламентські вибори принесли новий успіх соціалістам і комуністам, які у сукупності набрали 315 депутатських місць. Сформований уряд, до складу якого увійшли соціалісти, комуністи й радикали, очолив П'єр Моруа.

Ф. Міттеран, отримавши всю повноту влади, перейшов до реалізації передвиборної програми. Національні збори прийняли низку законів про децентралізацію, які розширювали повноваження органів місцевого управління, пом'якшили адміністративний контроль центру над ними. Було запроваджено пропорційну систему виборів до місцевих органів влади і Національних зборів. Під егідою концепції самоуправління уряд домігся прийняття закону про регламентацію фінансової діяльності партій. Уряд П. Моруа значну увагу приділив соціальним реформам: мінімальна заробітна плата підвищувалася на 40 - 50%, збільшувалися розміри пенсій і допомоги з безробіття, вік виходу на пенсію було скорочено до 60 років. Запроваджувався п'ятий тиждень оплачуваної відпустки, а робочий тиждень скорочувався до 39 годин.

Однак найголовнішу роль у спільній програмі соціалістів і комуністів відводилося націоналізації, метою якої було закріплення державного контролю над найбільшими фінансово-промисловими групами країни. Після націоналізації у 1982 р. п'яти промислових груп державний сектор забезпечував уже половину капіталовкладень і третю частину валового національного продукту.

Одночасно державний контроль встановлювався над 36 комерційними банками. У результаті частка державного сектора у фінансово-кредитній системі склала 95%. Проте націоналізація вимагала значних капіталовкладень для модернізації нових державних підприємств і спричинила зростаючу напругу бюджетно-фінансової системи.

Націоналізація викликала "втечу капіталів" за кордон: лише у 1981 р. з країни було вивезено 77 млрд франків. Уже в 1983 р. дефіцит державного сектора промисловості складав 7,5 млрд франків. Різке погіршення платіжного балансу змусило уряд перейти до жорсткої валютно-фінансової політики: за 1981 - 1982 рр. була двічі проведена девальвація франка, спершу на 3%, а потім - на 10%. Уряд вдався до "ручного регулювання" - прийняв рішення про замороження зростання цін і зарплати, проте інфляційний вибух викликав зниження реальних доходів населення і перекреслив наслідки майже всіх соціальних реформ. Щорічна інфляція сягнула 14%, значно більше ніж в інших країнах "Спільного ринку". У 1983 р. економічне зростання знизилося на 0,7%. Великих масштабів набуло безробіття, що охопило понад 2 млн осіб. Такі наслідки "лівих експериментів" викликали загальне невдоволення населення і змусили Ф. Міттерана призупинити процес націоналізації, відмовитися від популістських соціальних програм і перейти до жорсткої економії, зміцнення "змішаної економіки", яка поєднувала державну та приватну форми власності. До фінансування державних підприємств почав залучатися приватний капітал. Одночасно проводилася реорганізація малорентабельних підприємств металургії, вугільної промисловості, суднобудування, на яких запроваджувалися стабілізаційні технології - результати НТР. Із 1984 р. почалося піднесення виробництва.

У лютому 1984 р. прийнято "План зайнятості і промислової перебудови", що передбачав надання робітникам підприємств, котрі реорганізовувалися, оплачуваної дворічної відпустки для професійної перекваліфікації. Такі заходи зменшували соціальну напругу, однак популярність уряду лівих партій швидко падала. Профспілки повернулися до організації масових акцій протесту. У1984 р. комуністи демонстративно покинули уряд, однак це не врятувало їхньої репутації.

В умовах падіння популярності лівих партій до середини 80-х рр. зміцнилися позиції ОПР і СФД. Програмні засади обох партій не містили принципових відмінностей і вони вирішили піти на парламентські вибори 1986 р. єдиним списком кандидатів. Вибори до Національних зборів у 1986 р., які відбувалися на пропорційній основі, принесли переконливу перемогу правій коаліції у складі ОПР і СФД, яка отримала 291 мандат. Французька соціалістична партія провела 206 депутатів. Нової поразки на виборах зазнали комуністи, за яких проголосувало менше 10% виборців. Уперше значного успіху досяг рух "Національний фронт" (НФ), очолюваний Жан-Марі Лє-Пеном. Програма НФ базувалася на екстремістських і расистських ідеях. Керівник НФ вимагав виселити всіх емігрантів із Франції і відновити смертну кару для "наведення порядку". Лєпенівці, розглядаючи фашизм і комунізм як головну загрозу для світової цивілізації, одночасно виступали проти космополітизму, засилля на світовій арені СРСР і США, європейської інтеграції, що "знищує самобутність народів".

Відповідно до конституційних норм президент Ф. Міттеран змушений був призначити прем'єр-міністром керівника найбільшої фракції парламенту - Ж. Ширака. Вперше в практиці П'ятої республіки почався період співіснування президента-соціаліста і прем'єр-міністра, що представляв праві сили.

Уряд Ж. Ширака розпочав широку програму перетворень, частина якої спрямовувалася на ліквідацію законодавства попередніх урядів лівих партій. Першим кроком у цьому напрямі було скасування виборчого закону 1985 р. і відновлення мажоритарної системи виборів. Основним напрямком економічної реформи була широка денаціоналізація промисловості і лібералізація економіки. Впродовж півторарічного періоду знову було приватизовано третину державного сектору - 65 корпорацій та фірм, що включали 1100 підприємств. Приватизації не підлягали лише підприємства електроенергетики, газопостачання та телекомунікації.

Під час приватизації для кожного підприємства створювалася група "стабільних вкладників", яким за пільговими цінами продавалося 25% акцій, а решта розкуповувалася дрібними пакетами. Така схема унеможливлювала і монопольне володіння приватизованим підприємством, і хаотичний перепродаж акцій. Внаслідок приватизації значно зріс прошарок співвласників підприємств: ними стали понад 40 млн французів. За 1986 - 1988 рр. приватизація поповнила бюджет країни на 84 млрд франків.

У межах лібералізації державного регулювання ліквідовувався адміністративний контроль над цінами. Державній регламентації підлягали лише ціни на медикаменти, книги, тарифи на газ, світло та залізничний транспорт.

Основою фінансового оздоровлення стала політика жорсткої економії і згортання окремих соціальних програм: скорочувалися державні гарантії прав квартиронаймачів, відновлювався приватний лікарський сектор, розширювалися приватні навчальні заклади. Урядові Ж. Ширака вдалося знизити середньорічну інфляцію до 3%, але темпи економічного зростання залишалися невисокими. Різкий поворот реформ, ломка системи соціального забезпечення, перебудова економічної структури викликали незадоволення тієї частини населення, що звикла до системи державних гарантій. Уряд не наважився приступити до реформи системи охорони здоров'я і пенсійного забезпечення.

У 80-і рр. виникла ще одна проблема - екстремістські мусульманські організації влаштовували чисельні вибухи в метро, кафе, магазинах та інших людних місцях. Уряд вжив ряд заходів для утруднення в'їзду іноземців до країни, почалося вислання емігрантів, що не мали дозволу на проживання.

У 1988 р. у Франції відбулися чергові президентські вибори, характерною ознакою яких стала явна деідеологізація політичної боротьби. Ф. Міттеран висунув свою кандидатуру на другий термін, незважаючи на поважний вік (72 роки). Тепер він представляв себе не керівником соціалістів, а лідером нації. Якщо на виборах 1981 р. він пропонував йти "з лівими за єдину Францію", то тепер його головним гаслом було "єдина Франція". Ф. Міттеран обіцяв не проводити "ні нової націоналізації, ні нової приватизації". Його суперниками виступили сім кандидатів, головним із яких був Ж. Ширак. Передвиборна програма головного конкурента свідчила про його відмову від ліберального максималізму, апелювала до ґоллістських традицій державного будівництва, поєднання цих традиції з технократичним модернізмом.

Перемігши на виборах, Ф. Міттеран розпустив Національні збори, в яких переважали праві, та призначив нові вибори, під час яких соціалісти і радикали отримали більшість. Прем'єр-міністром став один із найпопулярніших керівників Соціалістичної партії Мішель Рокар. Він одразу ж призупинив розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податки на великі прибутки, а в наступні роки його уряд утримувався від проведення будь-яких реформ і, в основному, здійснював політику "суворої економії", яка забезпечувала незначне зростання ВВП.

Майже десятирічний період правління соціалістів, що переривалося лише у 1986 - 1988 рр., до початку 90-х рр. не увінчалося виконанням їхніх зобов'язань: збільшився дефіцит бюджету, обсяг промислового виробництва скоротився на 1,5%, безробіття вперше в історії країни перевищило 3 млн осіб. Наприкінці 80-х рр. кожен десятий француз був безробітним (набагато більше, ніж в інших західноєвропейських країнах).

Зовнішньополітичний курс Франції 80-х років відзначався певними видозмінами. Всупереч прогнозам президент-соціаліст Ф. Міттеран намагався зміцнити відносини зі США, значно активізувати співпрацю з НАТО. Оприлюднена військова доктрина уряду, прийнята у 1983 р., передбачала відмову від ґоллістської ідеї одноосібної національної безпеки країни на користь систем "європейської оборони" і Північноатлантичного союзу. Париж схвалив стратегію "глобального стримування", характерну для НАТО, підтримав розміщення в Європі американських ядерних ракет середньої дальності. Ф. Міттеран, як і інші лідери країн Заходу, різко засуджував агресію СРСР в Афганістані, вимагав виведення радянських військ. Він почав приділяти особливу увагу питанням європейської інтеграції. За ініціативою Франції були прийняті комплексні програми технологічних досліджень, реалізація яких перетворила Європу в центр інноваційних досліджень.

Надійним партнером Ф. Міттерана в європейській політиці був Гельмут Коль, який у 1982 р. став канцлером ФРН. Саме спільні дипломатичні зусилля цих лідерів призвели до випрацювання концепції Європейського Союзу, що знайшло свій вираз у "Єдиному Європейському Акті" 1986 р.

Оголосивши південний напрям пріоритетним, Франція провела у 1986 р. конференцію глав урядів африканських держав, на якій обговорювалося питання її співпраці з країнами континенту. Коли у 1983 р. розпочалася громадянська війна в Чаді, туди були введені збройні сили Франції, які розмежували воюючі сторони. Франція приєдналася до пропозиції США ввести до Лівану миротворчі сили для припинення кровопролиття між християнами і мусульманами. У 1984 р. Париж відмовився від політичної підтримки Ізраїлю і розпочав переговори з Сирією. За ініціативи Франції військові контингенти великих держав були виведеш з Лівану і замінені "блакитними шоломами" ООН.

Ф. Міттеран підтримав концепцію "нового мислення" М. Горбачова, одним із перших здійснив візит у 1984 р. до Москви і запропонував провести у Парижі сесію "великої комісії" франко-радянського співробітництва. Контакти Ф. Міттерана з М. Горбачовим і Г. Колем набули характеру особистих відносин, що позитивно позначилося на вирішенні цілого ряду питань міжнародної співпраці.

Франція наприкінці XX - на початку XXI ст.
Розділ 8. Німеччина
Поділ Німеччини
Під владою держав-переможниць
Постання двох німецьких держав
Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989)
Конституційний лад
"Ера Аденауера" (1949 - 1963)
Уряд Л. Ергарда
"Велика коаліція"
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru