Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Театр

Театральне мистецтво другої половини XX ст. розвивалося у кількох напрямках. Поряд із класичним театром, у 1950-х рр. з'явилися нові течії театрального мистецтва, представники яких шукали неконвенційні засоби мистецького виразу. Початковою загальною назвою руху за реформування театру був "альтернативний театр", згодом із нього почали виділятися окремі течії. Запропонована критиками та пресою назва "альтернативний театр" є умовною, самі його адепти вживали інші назви. Перебуваючи в опозиції до класичного театру та його естетики, молоді режисери й актори в 1950-х рр. почали шукати власні засоби творчого виразу. Початково такі альтернативні театральні колективи не відзначалися популярністю, граючи, як правило, лише для вузького кола своїх симпатиків та однодумців. Однак із часом альтернативний театр почав набирати все ширшої популярності.

Класичний напрям у розвитку драматургії в повоєнний період продовжували американські письменники Артур Міллер (1915-2005) "Смерть коммівояжера", 1949; "Сейлемські чарівниці", 1953; "Інцидент у Віші" (1964); Томас Еліот (1888 - 1965) "Вечірка з коктейлями" (1950), "Довірений службовець" (1953), "Державний діяч" (1959); швейцарець Макс Фріш (1911 - 1991) "Дон Жуан, або любов до геометрії", 1953). У 1949 р. німецький драматург Бертольд Брехт (1898 - 1956) заснував театр під назвою "Берлінська група". По смерті Б. Брехта театром керувала його вдова Гелен Вайґель (1900 - 1979). Найвідомішими інсценізаціями "Берлінської групи" були: "Матінка Кураж та її .діти" (1949), "Кавказьке крейдяне коло" (1954) та "Кар'єра Артуро Уї" (1959).

Серед представників альтернативного напрямку в розвитку театру найбільшої популярності змогли добитися ірландський письменник Самюель Бекетт (1906 - 1989) та французький драматург румунського походження Ежен Іонеско (1909 - 1994). Цих двох письменників уважають класиками "театру абсурду". Автором терміна "театр абсурду" став британський критик Мартін Есслін (1918 - 2002), який саме так назвав свою книгу, видану в 1962 р. Основними рисами театру абсурду є відсутність логічного зв'язку представлених на сцені подій, неймовірні діалоги, повторюваність подій тощо. Характерними особливостями сценічних прийомів такого театру є відмова від конвенційної фабули та змальовування характерів героїв, натомість підкреслено пародійне зображення штучності суспільних відносин, беззмістовність дійсності, суспільних стереотипів та моделей загальноприйнятої поведінки.

Завдяки своїй оригінальній прозі та драматичним творам С. Бекетт став одним із найвідоміших митців повоєнного часу. Більшу частину свого життя він прожив у Парижі, писав твори англійською та французькою мовами. Світовий розголос С. Бекетту принесла опублікована 1953 р. п'єса "Чекаючи на Годо". Позбавлений сюжету, розвитку дії та інших класичних елементів, твір драматурга створює настрій напруженості, у відчуття фрустрації та незадоволення існуючою культурою. У наступні роки С. Бекетт став одним із творців театру абсурду. Йому належать п'єси "Кінець гри" (1957), "Остання плівка Крепла" (1959), "Щасливі дні" (1961), "Кроки" (1976) та ін. У 1969 р. творчість С. Бекетта була відзначена Нобелівською премією.

Іншим класиком жанру театру абсурду став Е. Іонеско, автор п'єс "Голомоза співачка" (1950), "Урок" (1951), "Стільці" (1951), "Новий мешканець" (1953), "Носороги" (1959), "Король вмирає" (1962) та ін. Для його драматичних творів характерна сюрреалістична дегуманізація персонажів, зображення "краху повсякденної реальності". Значну роль у п'єсах Е. Іонеско відіграють виставлені на сцені предмети. До творення поетики та стилістики жанру театру абсурду спричинилися француз Борис Віан (1920 -1959) та іспанець Фернандо Аррабаль (нар. 1932).

У 1950-х рр. з'явився "театр імпровізації", в котрому театральне дійство відбувається без заздалегідь визначеного сценарію, актори постійно імпровізують. Часто такий метод побудови театрального видовища застосовували в політичних театрах, що ставили вистави пропагандистського характеру.

Ще одним напрямком театрального мистецтва став театр факту, який виник у 1950-х pp., але найбільшої популярності набув у наступному десятилітті. Політична заангажованість суспільства 1960-х pp. робила популярними вистави, які репортерським способом відтворювали сучасні автентичні події політичного чи суспільного життя. Популяризатором такого театру був німецький режисер Петер Вайсс (1916 - 1982), який поставив п'єси "Намісник" (1963), "Слідство" (1965), "Турботи у вигнанні" (1970). Режисер також експериментував із театром жорстокості, здійснюючи вплив на глядача шляхом зумисної демонстрації брутальності та жорстокості. У цьому стилі була поставлена, наприклад, вистава "Марат-Сад" (1964).

Творцем жанру "комедії загрози"', яка демонструє складність взаєморозуміння між людьми та безрадність людини у зіткненні з власною підсвідомістю та проблемами навколишнього світу, став британець Гарольд Пінтер (нар. 1930). Найвідомішими творами Г. Пінтера є "Сторож" (1960), "Колекція" (1962), "Коханець" (1963), "Повернення додому" (1965). За свою творчість драматург був відзначений Нобелівською премією в галузі літератури.

Цілковито новий жанр на пограниччі візуального мистецтва й театру був створений у 1950-х pp. Новий вид театралізованого дійства отримав назву (від англ. happening - "випадок", "те, що відбувається"). Творцем гепенінгу став екстравагантний американський композитор Джон Кейдж (1912 - 1992), який також запропонував ідею перформенсу (англ. performance - "представлення", "виконання"). Дж. Кейдж називав гепенінґом "організацію певної події, яка може мати мистецьке значення". Перший гепенінг композитор здійснив 1952 p., організувавши одночасно виступ балету, читання поезії, демонстрацію картин та гру піаніста. Створене видовище Дж. Кейдж назвав "спонтанними безсюжетними театральними подіями". Теоретичне обґрунтування гепенінгу здійснив американський художник Алан Карпов (1927 - 2006), який 1958 р. власне й запропонував сам термін "гепенінг". Організатори гепенінгу часто вдаються до імпровізації, залучення глядачів до вистави. Першим спеціально написаним та поставленим на сцені драматичним твором у жанрі гепенінгу стала п'єса А. Карпова "18 гепенінґів у шести частинах", зіграна 1959 р. у театрі "Рубен-Геллері". Класиками цього жанру стали американець Дік Гіґґінс (1938 - 1998), який водночас був творцем поняття інтермедіа - творчості на межі музики, пластики та літератури. Відомі своїми гепенінгами американські художники Клас Оль-денбурґ (нар. 1929) та Роберт Раушенберґ (нар. 1925).

Окремим напрямком театрального мистецтва в другій половині XX ст. стали. Визнаним автором мюзиклів був американський композитор Ендрю Ллойд Веббер (нар. 1948). Найвідомішими його мюзиклами були: "Ісус Христос - суперзірка" (1970), "Коти" (1981), "Фантом в опері" (1986). Плідно працював у жанрі мюзиклу французький композитор Мішель Берже (1947 -1992), автор музики до "Старманії" (1979) та "Легенди про Джиммі" (1990).

Завдяки телебаченню та новим технологіям у кінці XX ст. відбулося відродження інтересу до лялькового театру. Світової слави набув ляльковий театр "Маппет-шоу", створений американцем Джімом Генсоном (1936 - 1990). Назва "маппет" (анг. muppet), яка стала світовим брендом, походить від двох англійських слів: m(arionette) і (p)uppet - "маріонетка" і "лялька". Упродовж 1976 - 1981 pp. було знято 120 серій телевізійної програми, головними героями якої були лялькові персонажі. Крім ляльок до кожної із програм запрошували відомого актора або музиканта, які були єдиними людьми, що виступали серед ляльок.

Важливим елементом розвитку театрального життя Західної Європи та Північної Америки повоєнного періоду були театральні фестивалі. Одним із найвпливовіших театральних фестивалів світу став заснований 1947 р. театральним імпресаріо Рудольфом Біиґом (1902 - 1997) Единбурзький фестиваль музики та театру, який відбувається в столиці Шотландії (Велика Британія). Фестиваль складається із двох частин. У першій виступають запрошені колективи, в другій може виступити будь-хто, без попереднього відбору. У 1960 - 1970-х pp. у середовищі колективів, які традиційно виступали там, з'явився напрямок "театр пограниччя" (англ.¡ringle theatre), прихильники котрого сміливо експериментували, запроваджуючи у свої вистави елементи водевілю та кабаре. На початку XXI ст. під час Единбурзького фестивалю, який триває три тижні, всередньому відбувається близько 2 тисяч вистав.

У 1947 р. французький актор і театральний менеджер Жак Вілар (1912 - 1971) заснував Авіньйонський фестиваль. Театральні вистави в Авіньйоні (Франція) відбуваються просто неба на території колишнього папського палацу, без завіси та декорацій. Найвідомішими театральними постановками фестивалю стали драма Поля Ююделя "Оксамитовий черевичок" (1987), режисера Антуана Вітеза (1930 - 1990); драма Вільяма Шекспіра "Зимова казка" (1988) у постановці Люка Бонді (нар. 1948); "Махабхарата" (2002), режисура Пітера Брука (нар. 1925); драма Г. Бюхнера "Войцек" (2005), поставлена Яном Фабром (нар. 1958). На фестивалі широко представлене балетне мистецтво. У повоєнні роки постановки в Авіньйоні здійснювали відомі французькі балетмейстери та хореографи Моріс Бежар (1927 - 2007) та Жозеф Надж (нар. 1957), а також німецькі хореографи Джон Ноймайєр (нар. 1942), Піна Бауні (нар. 1942) та Саша Вальц (нар. 1963).

Щорічно відбуваються театральні фестивалі у Дубліні (Ірландія) та Шекспірівський фестиваль у Нью-Йорку (США).

У 1961 р. встановлено свято Міжнародний день театру, який відзначається 27 травня (на честь відкриття Театру народів у Парижі - 27 травня 1957 р.).

Кіно
Музика
Образотворче мистецтво
Архітектура






© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru