Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Президентські вибори-2000. Повернення республіканців до влади

Головною подією 2000 р. для США стала президентська кампанія. її головними діючими особами були претенденти на найвищу посаду: представник Демократичної партії — віце-президент Альберт Гор і представник Республіканської партії — губернатор штату Техас Джордж У. Буш-молодший. У своїх програмних заявах обидва кандидати наголошували, що у визначенні зовнішньополітичного курсу вони керуватимуться національно-державними інтересами США. І Гор, і Буш виступали проти ізоляціонізму. На їхню думку, США, як і раніше, мають брати участь у світових справах. Обидва підтримували ідею зміцнення національної оборони. Водночас Буш у викладі своєї зовнішньополітичної програми був конкретнішим. У своєму виступі в Каліфорнії у листопаді 1999 р. він зауважив, що американська зовнішня політика не повинна зводитися до врегулювання криз, що "у неї мають бути великі спрямовуючі цілі": діяти спільно "з нашими сильними демократичними союзниками в Європі й Азії", "захищати американські інтереси в зоні Перської затоки" і "домагатися миру на Близькому Сході, що забезпечило б безпеку Ізраїлю", "зупинити зловісне поширення зброї масового знищення і засобів її доставки". Буш заявив, що він не поділяє позиції прихильників стратегічного зближення з Китаєм. Називаючи Китай суперником, він закликав не забувати про обіцянку США захищати Тайвань, критикував китайське керівництво за порушення прав людини. Буш категорично наполягав на необхідності розгортання національної програми ПРО (протиракетної оборони), стверджував, що США мають вийти із договору 1972 р. по ПРО, якщо Росія заперечуватиме проти здійснення американської програми. Що ж до самої Росії, то позиція Буша була однозначною: сприяти розвиткові російської демократії.

У внутрішньополітичній програмі обох кандидатів важливе місце відводилося питанням скорочення податків, гарантії системи соціального забезпечення, поліпшення медичного обслуговування соціально незахищених категорій населення, реформування шкільної освіти тощо. Обидва кандидати торкалися одних і тих же важливих проблем і пропонували свої рецепти їх вирішення. При цьому Буш акцентував увагу на захисті приватної власності і розвитку приватного сектора, а Гор обстоював необхідність державного регулювання. Програми обох претендентів на президентську посаду були настільки виваженими і добре аргументованими в плані їх можливого втілення в життя, що американське суспільство у своїх симпатіях до кандидатів розділилося порівно. Внаслідок такої ситуації 7 листопада 2000 р. на президентських виборах обидва кандидати отримали майже однакову підтримку виборчого електорату, і американці цілих три тижні не мали достовірних даних, хто ж усе-таки переміг: Буш чи Гор? Американські громадяни раптом усвідомили, що їхня виборча система далека від досконалості. Лише 27 листопада 2000 р. після неодноразових підрахунків і перерахунків виборчих бюлетенів держсекретар штату Флорида, де виявилася найбільша неясність щодо переможця в боротьбі за президентське крісло, Кетрін Гарріс проголосила республіканця Джорджа Буша молодшого 43-м президентом Сполучених Штатів Америки. Буш випередив свого конкурента Альберта Гора лише на 537 голосів і, таким чином, отримав всі 25 голосів вибірників штату.

Зовнішня політика США у другій половині 90-х років

На засіданні Генеральної Асамблеї ООН 27 вересня 1993 р. Б. Клінтон виклав основні положення стратегії США на 90-ті роки. Президент чітко виділив чотири пункти: 1) зміцнювати співтовариство країн з ринковою економікою; 2) підтримувати і зміцнювати нові демократії та суспільства з ринковою економікою там, де для цього є можливості; 3) боротися з агресією і підтримувати лібералізацію країн, ворожих демократії; 4) надавати підтримку розвиткові демократії і ринкової економіки в регіонах, що викликають найбільшу тривогу. Фактично, це була заявка на використання американського потенціалу для становлення нового світового порядку.

У липні 1994 р. концепція зовнішньої політики була викладена в новому документі, що дістав назву "Стратегія національної безпеки участі і розширення". Концепція враховувала насамперед глобальні національні інтереси США. Ії автори стверджували, зокрема, що "активна міжнародна діяльність необхідна для відкриття закордонних ринків і забезпечення нових робочих місць для Америки". У лютому

р. з'явився новий документ під назвою "Стратегія втягне ння в міжнародні справи і поширення демократії у світі". Остаточно зовнішньополітична доктрина адміністрації Клінтона була сформульована в період передвиборчої кампанії

р. Автори доктрини виходили з того, що після 1991 р. у світі немає держави, яка могла б серйозно загрожувати США. Проте Сполучені Штати не можуть відмовитися від свого нинішнього лідерства у світі, яке потрібне їм для утвердження нового світового порядку у стилі "пакс американа" і недопущення появи якогось регіонального гегемона, спроможного контролювати район, де у США та їх союзників є власні інтереси. Доктрина виходила з того, що світ як стан без війн і конфліктів є загальною неподільною категорією. А тому глобальний мир є найважливішим пріоритетом США. Звідси в ранг законності зводилася необхідність використання військової сили для врегулювання проблем і конфліктів. Оскільки можливості США як лідера обмежені, вони мають здійснювати тактику вибіркової участі, як-от: контроль за непоширенням ядерної зброї у таких країнах, як Іран, Ірак, Північна Корея, збереження впливу США в Європі та Південно-Східній Азії, особливий контроль за районом Перської затоки тощо. Із потенційних — регіональних конфліктів у Європі, що можуть зачепити інтереси великих держав, небезпеку, на думку адміністрації США, становить лише конфлікт між Росією і Україною.

Таким чином, виразно окреслилося основне завдання адміністрації Клінтона — взяти під свій контроль основні процеси світового розвитку на рубежі XXI ст., протидіяти небажаним для Вашингтона змінам балансу сил на міжнародній арені на всіх рівнях — глобальному і регіональному. Про це свідчить, зокрема, активна участь США у боснійському та косовському конфліктах. Спровокувати негативні процеси, вважали американські лідери, може існуючий розрив у рівнях соціально-економічного розвитку індустріальних країн і країн, що розвиваються, який досяг таких масштабів, що сприймається обома сторонами як фундаментальна загроза стабільності на планеті. Рецептом запобігання розвитку такої ситуації має стати підтримка стратегії економічного процвітання у світі, збереження природи, забезпечення належних умов життя. Уже в 1993 р. для здійснення цих завдань була створена президентська Рада з питань стабільного розвитку. Звідси пильна увага до пострадянського простору. Виходячи із принципу, що демократії між собою не воюють, США прагнули всіляко сприяти становленню і розвитку демократії та ринкової економіки на всьому пострадянському просторі. Особливо делікатною була позиція США щодо Росії. З одного боку, США, надаючи кредити і проводячи обережну політику стосовно колишніх національних окраїн, а тепер незалежних держав, прагнули не допустити ізоляції Росії від Заходу. А з іншого, — в разі необхідності, були готові до демонстрації сили, як своєрідного попередження Росії не вдаватися до силових дій щодо країн Співдружності. Відповідь Росії на таку двозначну позицію США не забарилася. Оприлюднена на початку 2000 р. нова воєнна доктрина Росії розглядала США як імовірного противника № 1. В документі також наголошувалося, що Росія залишає за собою право у випадку агресії використати ядерну зброю. Як бачимо, звичка покладатися на силу глибоко вкоренилася у свідомості лідерів обох наддержав, хоча самі засади попереднього протистояння зникли. Теза ядерної війни між НАТО і Росією знову ожила у період югославської кризи 1999 р.

Підсумовуючи зовнішньополітичну діяльність адміністрації Клінтона, слід зазначити, що тут були й певні успіхи, і клубок невирішених проблем. Так, США, ставши єдиним світовим лідером, могли дозволити собі роль великого диригента і не завжди виступати учасником тієї чи іншої миротворчої акції. Адміністрація Клінтона зуміла подолати неоізоляціоністську опозицію, що виникла після 1991 р. усередині країни. її заслугою було безстрокове пролонгування договору про непоширення ядерної зброї, скорочення чисельності американських військ у Європі та Азіатсько-тихоокеанському басейні. Водночас важко вирішувалася проблема ізраїльсько-палестинського врегулювання, складною залишалася ситуація у Перській затоці, на Корейському півострові. У стабільних, як на перший погляд, відносинах з Китаєм оголеним нервом залишалася тайванська проблема.

З приходом до влади республіканської адміністрації Буша молодшого певних корекцій зазнав і зовнішньополітичний курс. Його відправною точкою стало визнання однополюсності світу, що вимагало активного втручання США в зарубіжні справи. Перші контури зовнішньополітичної доктрини Буша підтверджували її спорідненість з доктриною Клінтона, однак вона була конкретнішою у плані практичного застосування, наповнена прагматизмом і готовністю до рішучих дій. Незважаючи на опір з боку Росії та Китаю, США взяли курс на створення національної програми ПРО, що означало фактично вихід із договору 1972 р. по ПРО. Нова адміністрація заявила про підтримку рівноваги та миру, недопущення поширення ядерної зброї у світі і, нарешті, розширення зони миру шляхом формування інститутів демократії, особливо на пострадянському просторі. Серед друзів США тут, у першу чергу, названо Грузію й Україну, оскільки географічне становище останньої є ключовим у Східній Європі.

США були однією з перших країн, які визнали незалежну Україну (25 грудня 1991 p.). З того часу США і Україна стали стратегічними партнерами. За період з 1992 р. по березень 1996 p., згідно з офіційними американськими даними, загальна допомога США Україні становила 1 млрд. 182 млн. дол. Співробітництво між США і Україною розвивалося в багатьох сферах: політичній, військовій, економічній. США активно підтримували демократичні Й ринкові процеси в Україні. Підписана 5 червня 2000 р. під час візиту президента США Клінтона до Києва Спільна заява зобов'язувала сторони поглиблювати стратегічне партнерство. Адміністрація президента Буша молодшого у цілому продовжувала курс США щодо України, що визначився у попередні роки. Під час червневого візиту 2001 р. до Польщі американський президент заявив: "Європа, яку ми будуємо, має включати Україну, країну, що переживає травму перехідного періоду". Проте останнім часом унаслідок певних непорозумінь розвиток американо-українських стосунків загальмувався, від чого однозначно втрачають обидві країни — США і Україна.