Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Франція у другій половині 90-х років

Після перемоги Жака Ширака правоцентристе ьк и й уряд очолив Ален Жюппе, перед яким постала низка взаємопов'язаних проблем як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Насамперед, для переходу з 1 січня 1999 р. на європейську валюту необхідно було скоротити дефіцит державного бюджету до 3 %, а він у 1995 р. становив 5 %. Восени 1995 р. Жак Ширак заявив про початок епохи економії. Зокрема, відбулося підвищення податкових ставок, що в 1996 р. дало 120 млрд. франків. Приватизація, розпочата урядом Балладюра, принесла ще 25 млрд. Заморожувалися програми боротьби з бідністю. Почалося упорядкування проблеми імміграції. Імміграційний закон, прийнятий у 1993 р. за пропозицією тодішнього міністра внутрішніх справ Ш. Паскуа, у 1996 р. доповнився новим законом (запропонованим його наступником Ж.-Л. Дебре), спрямованим на обмеження легальної імміграції. Зростання безробіття, бідності, спроби позбавити державних службовців частини пільг пенсійного забезпечення — все це викликало невдоволення багатьох французів. Знижувалися рейтинги президента і прем'єр-міністра. Перспективи правих перемогти на парламентських виборах 1998 р. ставали примарними. 21 квітня 1997 р. президент країни прийняв рішення розпустити парламент. Це було зроблено з тактичних міркувань. Праві розраховували на те, що дострокові вибори принесуть їм успіх. Однак їхні надії не здійснилися. Коаліція лівих сил (соціалісти, комуністи, зелені та представники інших лівих) у другому турі парламентських виборів, що відбувся 1 червня 1997 p., отримала 319 мандатів, а праві задовольнилися лише 245.

Причинами цієї невдачі були низька оцінка діяльності уряду Жюппе, все ще не зжите сприйняття лівих як захисників соціальних прав населення, а також апробований у

минулому (1986—1988, 1993—1995) досвід "співіснування" президента і уряду протилежних політичних орієнтацій. Тим більше, що Французька соціалістична партія (ФСП) обіцяла створити 700 тис. нових робочих місць (половину у приватному і половину у державному секторах), здійснити перехід від 39-годи много робочого тижня на 35-годинний зі збереженням зарплати тощо. Таким чином, до 2002 р. президентові від правих довелося співпрацювати з лівим рожево-червоно-зеленим урядом. Уже 2 червня 1997 р. Ширак доручив лідерові ФСП Ліонелю Жоспену сформувати новий уряд.

З перших же місяців Жоспен діяв досить ефективно. Йому вдалося знайти ресурси для задоволення вимог Маастрихта й водночас уникнути заходів, що могли загрожувати соціальним вибухом. Зокрема, були зменшені витрати на оборону, що дало змогу збільшити бюджетні асигнування на вирішення проблеми зайнятості. Йдучи назустріч вимогам своїх союзників-комуністів (ФКП після краху СРСР вже не сприймалася як екстремістська партія), Жоспен продовжив приватизацію. Зокрема, уряд прийняв рішення продати частину акцій таких великих державних компаній, як "Ер Франс" і "Франс Телеком". Жоспен обіцяв також відмінити закони Паскуа — Дебре, спрямовані проти іммігранті.

Суспільні метаморфози 90-х років

Певний консенсус "співіснування" поляр-- них сил був зумовлений тими змінами, яких у 90-ті роки зазнав двополюсний характер політичного життя Франції. Справа була не тільки в тому, що ліві — це комуністи, соціалісти, ліві радикали, екологісги, а праві — блок правоцентристських партій і крайні праві. Вплив колись могутньої ФКП настільки зменшився, а позиції блоків, що протистояли, настільки зблизилися, шо багато хто вважав застарілими поняття "праві"—"ліві".

Причини цих змін крилися в суспільних метаморфозах, що стали виявлятися з 1995 р. Якщо раніше соціальною базою лівих були представники найманої праці, а правих підтримували "незалежні виробники" — селяни, ремісники, представники інтелігенції, котрі не працювали за наймом, власники великих промислових і торговельних підприємств, то тепер значну частину електорату правих становили робітники, службовці, молодь, а частина традиційних прихильників правих передислокувалася до табору лівих. Так, у 1997 р. Національний фронт Ле Пена набрав 15,01 % всіх голосів. За нього проголосувало 32 % робітників і 23 % безробітних — людей, як правило, з низьким рівнем освіти. Такі глибокі зміни у виборчому електораті були спричинені раціональною відмовою навіть найбільш радикальних політичних сил від претензій на ліквідацію приватної власності, загальним визнанням демократії та ринкової економіки як найефективніших засобів оптимальної суспільної реалізації.

За умов такої м'якої двополюсності цілком уживалися, консенсусно співпрацювали президент від правих і прем'єр-міністр від лівих і навпаки. Однак, зрозуміло, така ситуація не вважалася ідеальною, і французька політична еліта шукала шляхів удосконалення механізму державної влади й управління. На референдумі 24 вересня 2000 р. французи підтримали ідею щодо скорочення терміну перебування президента на посаді з семи до п'яти років. А це означало, що відповідні зміни необхідно внести й до Основного закону.