Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Метаморфози самоврядного соціалізму

У середині 50-х років "самоврядування" було запроваджене на залізниці, підприємствах зв'язку, в оптовій торгівлі, на міському транспорті, в комунальних службах, у сфері освіти, культури, охорони здоров'я та соціального забезпечення. Проте аж до 1957 р. до компетенції самоврядних органів підприємств не входило розв'язання скільки-небудь важливих господарських питань, а з колективних рішень не випливала персональна відповідальність. Таке самоврядування означало не зміну форми власності, а лише її дещо ліберальніше функціонування, й тому цілком уписувалося в систему тоталітарної держави.

У наступні роки в Югославії було здійснено ряд заходів з метою зміни структури органів планування народного господарства, банків і кредитної системи, а також системи розподілу коштів господарських підприємств. Реорганізація державного управління завершилася впровадженням у 1955 р. так званої комунальної системи. Комуна (громада) стала не тільки політичною, а й суспільно-економічною одиницею югославського суспільства. У 1957—1958 pp. трудові колективи й адміністрація підприємств здобули право самостійно розпоряджатися заробленими коштами.

Запровадження обмеженого "робітничого самоврядування", розширення господарської самостійності підприємств, іноземні позики й кредити, використання новітніх зарубіжних технологій, а також значні капіталовкладення забезпечили в 1953—1960 pp. щорічний приріст промислової продукції на 13,7 %. Це були чи не найвищі показники у світі.

Певні успіхи були досягнуті і в сільському господарстві. У середині 50-х років основним виробником сільгосппродукції стало приватне господарство. У соціалістичному секторі (економії, аграрно-промислові комбінати) у 1965 р. перебувало лише 14 % земельних угідь, 9 % худоби, зате 90 % тракторів, що змушувало приватних власників кооперуватися з цими господарствами. У цілому ж темпи зростання виробництва сільгосппродукції були значно нижчими, аніж у промисловості. На початку 60-х років приблизно 20 % потреб країни у хлібі задовольнялося за рахунок імпорту.

Проте досягнуті успіхи були короткочасними. Основи для довготривалої перспективи не було. Звідси постійні корективи й метушня задля удосконалення системи. Відповідно до законів 1957 й 1961 pp. відмінявся контроль за підприємствами з боку місцевих властей. Мета — підштовхнути ініціативу. Ефект виявився протилежним: весь прибуток пішов на споживання. Причини такого становища крилися у відсутності приватної власності та ринкової економіки, будь-якого інтересу до нагромадження капіталу з метою модернізації виробництва. Нікого не турбувала проблема конкуренції, оскільки її не існувало як такої. Негативно впливали на економічну ситуацію метання правлячої верхівки, що проявлялося в калейдоскопі чергових, нерідко суперечливих, установок, які не давали очікуваних результатів. З іншого боку, будь-які демократичні прояви й надалі обмежувалися тоталітарною системою.

Джерелом напруженості до середини 60-х років стала сфера міжнаціональних стосунків. Держава, виступаючи виразником спільних інтересів, намагалася нівелювати інтереси суб'єктів федерації. Шляхом перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів вона прагнула до піднесення рівня відсталіших регіонів країни. Як наслідок, у розвитку економіки слаборозвинутих республік були досягнуті значні успіхи: в 1947—1965 pp. обсяг промислового виробництва збільшився у Боснії та Герцеговині у 8 разів, Чорногорії — 21, Косово — 5,6, Македонії — 8 разів. Водночас рівень національного доходу за той же період зріс лише удвічі. Певну роль у збереженні цього розриву відігравала політика регулювання цін на продукцію сировинних галузей. Вирішення проблем вирівнювання економічного розвитку республік серйозно гальмували слаборозвинута інфраструктура, низький рівень освіти та відсутність традицій промислового виробництва.

На початку 60-х років дискусії з питань республіканського самоврядування почали забарвлюватися в націоналістичні кольори. Між імперським центром з його монопольним всевладдям СКЮ і керівництвом республік, де до влади прийшло нове покоління лідерів, що принесло з собою ліберальні та націоналістичні програми, зростала напруженість. Розвинутіші в економічному відношенні Словенія і Хорватія домагалися більшої самостійності у вирішенні соціальних, економічних і політичних питань, виступали проти дотування інших республік за їхній рахунок. Вихід із кризи було знайдено на рейках суспільно-економічної реформи.

Улітку 1965 р. Скупщина ухвалила близько 30 законів, які розширювали права підприємств, республіканських і крайових органів у розв'язанні господарських питань, створювали сприятливі умови для розвитку дрібного приватного підприємництва, лібералізували зовнішню торгівлю. Нововведення означали суттєву децентралізацію влади в межах самоврядного соціалізму і, як здавалося, вели до перетворення фактично унітарної держави на реальну федерацію. У країні намітилася економічна стабілізація, ожили приватне ремесло й торгівля, зміцніло одноосібне селянське господарство, виявилась тенденція до удосконалення структури виробництва, зміцнення динара. Проте ці косметичні заходи не могли

надовго стимулювати економіку. Уже наприкінці 60-х років почали проявлятися й негативні наслідки реформ: різко зменшилися обсяги капіталовкладень, виникли труднощі у збуті продукції, знизилися темпи виробництва, збільшилося безробіття (до 300 тис. наприкінці 1968 p.). Відставання експорту від імпорту вело до збільшення зовнішнього боргу, який у 1970 р. сягав уже 2,3 млрд. дол. У країні падав життєвий рівень населення, загострювалися соціальні і міжнаціональні суперечності. Усе це відбувалося за умов лібералізації візового режиму і впливу західної думки на суспільну свідомість. На початку червня 1968 р. інтелектуальне бродіння вилилося у студентські заворушення в Белграді. Це були перші в повоєнні роки масові акти відкритої непокори властям.

Водночас активізувався рух за демократизацію у Хорватії, де реформаторське керівництво СК Хорватії здійснювало у 1966—1971 pp. ліберальні реформи, на зразок "празької весни" в Чехословаччині. У Хорватії розгорнулася кампанія проти викачування федеральним центром валютних надходжень з її бюджету на користь інших республік. Політичні діячі, які згрупувалися навколо культурно-освітньої організації "Матиця Хорватська", пропагували ідею відродження Хорватії. Аналогічні процеси відбувалися і в інших республіках та автономних краях.

Реформи середини 60-х років не дали очікуваних наслідків. Економічні диспропорції у розвитку різних республік ще більше зросли. Посилився процес республіканської ізоляції, а міжнаціональні стосунки продовжували загострюватись. Восени 1971 р. у Хорватії почалися заворушення, учасники яких вимагали створення незалежної держави Хорватія. "Матиця Хорватська" розгорнула широку пропагандистську кампанію з метою запровадження ідеологічного плюралізму та багатопартійної системи. Перед країною знову постала дилема: або докорінна ломка системи, або згортання реформ. Утім, відмовившись від радянської і запровадивши власну модель самоврядного соціалізму з одноосібним сільським господарством, децентралізованою системою влади, вільним виїздом громадян за кордон, контрольованим вільнодумством та ін., правляча еліта усе ж не поспішала відмовитися від монополії на владу.