Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Югославська федерація: проблеми остаточного розмежування

Крах режиму Мілошевича посилив відцентрові тенденції у "третій Югославії". Убезпечивши Чорногорію від інтервенції сербських військовиків, президент М. Джуканович обрав еволюційну тактику унеза-лежнення країни. Найпринциповішим кроком чорногорського лідера та його команди стало переведення грошового обігу в республіці спочатку на німецьку марку, а згодом — евро. Наступним кроком Подгориці став бойкот уряду СРЮ як "нелегітимного" й підготовка до проведення референдуму щодо подальшого перебування Чорногорії у складі югославської федерації.

Водночас розпочався переговорний процес між представниками Белграда, Подгориці і федерального центру, що відбувався за посередництва представника Євросоюзу X. Солани. На заключному етапі переговорів, 14 березня 2002 p., було досягнуто компромісу, закріпленого в документі під назвою "Вихідні основи врегулювання відносин Сербії і Чорногорії". Питання про відокремлення Чорногорії знімалося з порядку денного, а проведення референдуму про незалежність республіки відкладено на три роки. Упродовж трирічного процесу розлучення замість СРЮ створювалася "державна співдружність Сербії і Чорногорії". Державне новоутворення зберігало єдину міжнародну правосуб'єктність, одне місце в ООН і міжнародних організаціях, що займалось почергово представниками Сербії і Чорногорії.

Устрій цієї конфедерації мав регламентуватися Конституційною хартією, яку до кінця 2002 р. так і не змогла підготувати спеціальна комісія. Під спільною надбудовою у співдружності зберігалися дві окремі економічні системи з різними валютами (в Чорногорії — евро, в Сербії — динар), з власною торгівлею і митною політикою. Водночас передбачалася "гармонізація" їх економіки відповідно до стандартів ЄС, який наділявся функціями гаранта цього процесу й арбітра в суперечках між республіками. Члени співдружності мають право через три роки вийти з неї. Таке розмежування "третьої" югославської федерації у травні 2002 р. було схвалене Союзною Скупщиною. Отже, стан напіврозпаду СРЮ, у якому країна перебувала останні кілька років, було, по суті, інституалізовано й закріплено режимом, за яким можливі обидва варіанти наступного розвитку: і поява двох незалежних держав, і зміцнення їх спільності. Зрештою, трирічна відстрочка в остаточному вирішенні югославської кризи дала можливість виграти час й уникнути зайвої напруженості.

Утім, наприкінці 2002 р. Сербія і Чорногорія опинилися в конституційній кризі. Вона була викликана провалом перших і повторних президентських виборів у Сербії, оскільки кожного разу в них брало участь менше половини виборців. Не було обрано й президента Чорногорії у грудні 2002 р. Якнайшвидше розв'язання цієї кризи сприятиме стабілізації не тільки політичного клімату в цих балканських республіках, а й геополітичної ситуації в регіоні.

Зовнішня політика СРЮ на зламі століть

Серед головних стратегічних партнерів посткомуністичної Югославії були Китай і Росія. КНР — перша країна, з якою СРЮ у 1995 р. підписала Договір про науково-технічне співробітництво. Серед пріоритетів і спільних проектів двостороннього співробітництва — співпраця у галузі зовнішньої торгівлі, фінансів і банківської діяльності, участь КНР у відбудові промислових об'єктів й інфраструктури, що постраждали під час акції НАТО у 1999 р. Росія постачала в СРЮ нафту і газ, надавала кредити. Важливу роль у розвитку двосторонніх відносин зіграло підписання (наприкінці 1999 р.) Договору про лібералізацію торгівлі. Згідно з досягнутою домовленістю митні тарифи на товари обох країн знижувалися до мінімальних розмірів. Сторони заінтересовані також у поглибленні співробітництва в галузі машинобудування, чорної і кольорової металургії, хімічної, фармацевтичної та легкої промисловості, розширенні зв'язків в агропромисловому комплексі.

Після повалення режиму Мілошевича офіційний Белград розпочав консультації щодо вступу країни до європейських структур і міжнародних організацій, розраховуючи на їхню підтримку у відновленні економіки. У вересні 2002 р. "державна співдружність Сербії та Чорногорії" стала членом Ради Європи. У квітні того ж року уряди Сербії та Чорногорії заявили про свою готовність співпрацювати з Міжнародним трибуналом у Гаазі, для розслідування воєнних злочинів на території колишньої Югославії.

Болючою проблемою для Сербії залишалися стосунки з НАТО. Сербське керівництво неодноразово заявляло про свою готовність приєднатися до загальноєвропейських процесів, у тому числі й у сфері безпеки, провідним інструментом якої є НАТО. Однак після військової акції НАТО проти Югославії у березні — червні 1999 р. ситуація в країні різко змінилася, ставлення сербів до альянсу сьогодні можна охарактеризувати як вкрай негативне.

Відносини між Югославією і Україною розвивалися досить нерівно. Після розпаду СФРЮ й утворення у квітні 1992 р. Союзної Республіки Югославії Україна не визнала нової держави, з огляду на події на Балканах та запроваджені Радою Безпеки ООН санкції проти цієї країни. Лише у квітні 1994 р. між СРЮ і Україною були встановлені дипломатичні відносини на рівні послів. Під час загострення Косовської кризи українські спостерігачі брали участь у Верифікаційній місії ОБСЄ (жовтень 1998 р. — березень 1999 р.). У складі сил KFOR у Косово спочатку був задіяний український миротворчий контингент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу. Згодом у налагодженні мирного життя в Косово брав участь 1-й окремий батальйон Збройних Сил України, який входив до складу багатонаціональної бригади "Схід".

Українсько-русинське населення у Сербії, на жаль, має багато нерозв'язаних проблем в організації свого культурного життя, освіти й інформування. Контакти між Україною і СРЮ на вищому рівні були започатковані у 2001 р. під час візиту президента України Л. Кучми до Белграда. В тому ж році були підписані двосторонні угоди про стандартизацію товарів і послуг та співпрацю у культурній сфері.