Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Розпад югославської федерації

Невдала спроба XIV з'їзду СКЮ (січень 1990 р.) зберегти існуючу модель тоталітаризму під виглядом "демократичного соціалізму", глибока криза партії, проявом якої був конфлікт між керівництвом СКЮ і його республіканськими організаціями, крах ідеології самоврядного соціалізму прискорили розпад югославської федерації. У країні швидко поширювалися ідеї національного суверенітету й антикомунізму. Розпочався процес становлення партійно-політичного плюралізму. На тлі кризи югославської федерації загострилося національне питання у самій Сербії, де серби становили лише 66 % загальної кількості населення (албанці — 17 %, угорці — 3,5 % і т. ін.). У січні 1990 р. активізувався рух албанців Косово за відновлення автономного статусу краю, ліквідованого у 1989 р. У відповідь Белград запровадив там надзвичайний стан. Край опинився на порозі громадянської війни.

На виборах до республіканських та місцевих органів влади Словенії і Хорватії у квітні — травні 1990 p., що відбувалися на багатопартійній основі, уперше за післявоєнні роки перемогу здобули опозиційні сили. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція (ДЕМОС), а головою Президії республіки був обраний Мілан Кучан. У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), лідер якої Франьо Туджман обійняв посаду голови Президії Хорватії. Нове керівництво обох республік виступило за конфедеративний устрій Югославії. Проте це аж ніяк не влаштовувало центр, шо спирався, насамперед, на сербські номенклатурні кола.

Антитоталітарна демократична революція не скрізь мала логічне завершення. У деяких республіках СК змінив назву та програму, в інших — тільки назву. Комуністи зазнали поразки у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. У Македонії вони поділили владу з новими політичними силами. И утрималися при владі, прикрившись лозунгом "демократичного соціалізму", в Сербії та Чорногорії. Комуністичні лідери цих республік, а також керівництво югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному виборові. Для сербських номенклатурних кіл та шовіністів це був єдиний спосіб зберегти або відновити югославську федерацію, що не могло не позначитися на характері югославського "шлюборозлучного процесу".

Соціальна несумісність республік і країв (демократичні Словенія й Хорватія і комуністичні Сербія та Чорногорія), відмінності в економічному рівні розвитку республік, неадекватному їх політичній вазі у країні, трагічні напластування минулої історії югославських народів і строкатість етнічного та конфесійного складу населення відіграли роль каталізатоpa у процесі розпаду Югославії в 1990—1991 pp. 25 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 р. — Боснія та Герцеговина, 17 листопада 1991 р. декларувала свою незалежність Македонія. Створенням 27 квітня 1992 р. Союзної Республіки Югославії — укороченої "третьої Югославії" у складі Сербії та Чорногорії завершився, в основному, процес державотворення на теренах колишньої СФРЮ.

Розпад Югославії та крах самоврядного соціалізму — єдиний і нерозривний процес, його передумови визрівали під впливом цілої низки чинників. По-перше, після смерті Тіто режим залишився без головної опори та керманича. По-друге, на югославську економіку тиснули іноземні борги, на обслуговування яких Югославії довелося виділити 40 % валютних надходжень. По-третє, внаслідок подій у Східній Європі, Югославія втратила роль буферної держави, а відповідно й інтерес великих держав, котрі раніше всіляко підтримували її. По-четверте, посилення відцентрових тенденцій, викликаних економічними й політичними особливостями самоврядного соціалізму. У цьому ряду і події у Косово, де албанці вже з початку 80-х років XX ст. вимагали статусу сьомої республіки.