Археологія України - Залізняк Л.Л. - Пошуки археологічних корелятів кіммерійців

Отже, писемні джерела дають можливість більш-менш детально відтворити діяння кіммерійців у Передній Азії. Однак їхня історія у Північному Причорномор'ї фактично обмежується повідомленнями, що вони були тут попередниками скіфів. Це висуває на перший план археологічні джерела. Тим паче, що реальність народу стає очевидною лише в разі наявності матеріальних свідчень цього.

Старожитності кіммерійців тривалий час не вдавалося виділити. На світанку археології кіммерійськими вважали усі підкурганні поховання доскіфського часу. Та з культурно-хронологічним упорядкуванням цих старожитностей В. О. Городцовим межі кіммерійського періоду було звужено до пізньої бронзи — початкової пори раннього заліза. Важливою віхою на цьому шляху було виділення старожитностей чорногорівського та новочеркаського типів. Поштовхом до цього став здійснений О. О. Ієссеном у середині XX ст. аналіз речей зі скарбу з м. Новочеркаська Ростовської області, а також типологічно й хронологічно близьких до нього речей із поховань, насамперед кінської вуздечки. Тривалі й цілеспрямовані дослідження Олексія Івановича Тереножкіна — засновника київської школи скіфознавства — з метою виділення кіммерійських старожитностей дали змогу розширити коло прикмет, що корелювалися з типами вуздечок. Відтак було окреслено дві групи поховань.

Рис. 1. Старожитності чорногорівського зразка:

1 — хут, Чорногорівський; 2-е. Камишуваха; 3 — Висока Могила, поховання 5; 4 — с. Суворове (за О. І. Тереножкіним)

За підрахунками В. В. Отрощенка, на сьогодні відомо близько 500 поховань чорногорівського і новочеркаського зразків. Вони поширені у західному регіоні Євразійських степів — від Дунаю до Заволжя, хоча окремі поховання й особливо знахідки речей трапляються і поза цими межами. Вони не тільки відображають походи кочовиків, а й засвідчують поширення передових зразків озброєння та оснащення коня у навколишньому світі. Поховання зазвичай упущено в кургани попереднього часу. До могили клали предмети кінської вуздечки, зброю, глиняний (корчаги, кубки, черпаки, горщики) і дерев'яний з металевим окуттям посуд, прикраси (сережки, браслети, діадеми, намисто), точильні бруски з отвором, ножі тощо, а також жертовну їжу (кусень м'яса). Інколи поруч ставили кам'яну стелу. Стели мають вигляд стовпів, антропоморфних рис яким надають викарбувані атрибути, розташовані так само, як і на тілі людини, — стрічка (діадема?) на верхівці, нижче — разки намиста, талію позначує пасок з підвішеною до нього зброєю й точилом, меч тощо. Основними для визначення поховань є такі риси.

Рис. 2. Старожитності новочеркаського зразка:

1 — предмети кінської вуздечки і ливарна форма з Новочеркаського скарбу; 2— Висока Могила, поховання 2: план та супровід (за О. І. Тереножкіним)

Чорногорівські поховання (рис. 1) здійснено у підбоях (катакомбах) або ямах. Похоронний обряд — скорчене на лівому боці трупопокладення, головою на схід. Супровідний інвентар — вудила зі стременоподібними кінцями та псалії із трьома отворами, бронзові дволопатеві наконечники стріл із короткою втулкою та нерідко шипом, біметалеві мечі (із залізним клинком і бронзовим руків'ям) із грибоподібним навершям і прямим (хрестоподібним) перехрестям, а також восьмиподібні бляшки, ножі (переважно бронзові), діадеми. Серед найхарактерніших комплексів — поховання 3 у кургані поблизу хутора Чорногорівський, за яким і названо цю групу, поховання в кургані поблизу с. Камишуваха Донецької області, в кургані Мала Цимбалка у Запорізькій області та ін.

Новочеркаського зразка поховання здійснені в ямах (рис. 2). Померлих клали випростано на боці чи на спині, головою на захід. Серед супроводжувальних речей — вудила з двома кільцями на кінцях (восьмиподібні кінці), псалії із трьома петельками, чотирипелюсткові розетки від ремінців оголів'я коня, бронзові дволопатеві наконечники стріл із довгою втулкою (трапляються також рогові й кістяні), залізні мечі з перехрестям у вигляді двох звислих трикутників. Найприкметніші комплекси виявлено на суміжних зі степом територіях: у курганах поблизу с. Зольне в Гірському Криму, поблизу сіл Носачів, Квітки, Вільшана Черкаської області, Бутенки Полтавської області та ін. В обох групах трапляються й поховання у просторих могилах із кам'яними та дерев'яними конструкціями.

Хронологічна й етнічна атрибуція чорної "фінських та новочеркаських поховань.

Сумарно О. О. Ієссен датував такі поховання VIII—VII ст. до н. е., при цьому давнішими він уважав новочеркаські. Питання ж їхньої етнічної належності — с вони кіммерійськими чи ранньоскіфськими — він лишив відкритим.

О. М. Лесков дещо "омолодив" ці пам'ятки. Вказавши на певну їхню синхронність, він підтримав О. І. Тереножкіна щодо зворотної їх послідовності. Давніші чорногорівські (або чорногорівсько-камишуватські) поховання він датував серединою VIII — початком VII ст., а новочеркаські — кінцем VIII — початком останньої чверті VII ст. до н. е. Пов'язуючи чорногорівські пам'ятки із західним, причорноморським, ареалом степів, дослідник ототожнив їх із кіммерійцями, новочеркаські ж, що локалізувалися начебто у східному ареалі (Нижнє Полоння та Передкавказзя), — із найдавнішими скіфами. Генетичним підґрунтям обох етносів він уважав різні гілки зрубної культури. Це логічно ув'язувалося з версією Геродота про появу скіфів зі сходу й витіснення ними кіммерійців із Північного Причорномор'я.

Іншу концепцію висунув О. І. Тереножкін. Учений чітко розвів у часі чорногорівські і новочеркаські пам'ятки (перші він датував IX — серединою VIII ст., а другі — серединою VIII — серединою VII ст. до н. е.), розглядаючи їх як послідовні етапи розвитку культури кіммерійців. Таким чином, кіммерійська культура існувала з IX до середини VII ст. до н. е. й безпосередньо змикалася із ранньоскіфською. Власне вказаним періодом О. І. Тереножкін не обмежував історію кіммерійців. То був, на його думку, заключний період їхньої історії, оскільки з кіммерійцями він ототожнював усю зрубну культуру, формування якої, своєю чергою, пов'язував із полтавкинською. Відтак кіммерійців він виводив із Нижнього Поволжя.

Тоді ж відомий радянський археолог, професор Ленінградського університету М.І. Артамонов ототожнив зрубну культуру зі скіфами, а катакомбну, що передувала їй, — із кіммерійцями. Поширення на захід пам'яток зрубної культури він схарактеризував як витіснення зрубниками-скіфами катакомби и ківкіммерійців. Через це частина кіммерійців пішла за Дунай, інша ж опинилася у Прикубанні, звідки здійснювала походи до Передньої Азії. Проте думка про існування катакомбного населення у Передкавказзі аж до доби заліза була хибною. Такий підхід щодо історії розвитку вказаних культур поділяв також професор Московського університету, знавець скіфо-сарматських та античних старожитностей Б.М. Граков, однак поширення зрубної (скіфської) культури на територію катакомбників-кіммерійців він розглядав як поступове просування кількома хвилями. Наслідком цього була асиміляція скіфами кіммерійців. Тож не дивно, що культури обох народів мало чим відрізнялися й стали, так би мовити, археологічно невловимими. Повідомлення ж Геродота про завоювання скіфами країни кіммерійців Граков уважав останньою хвилею пересування зрубників на захід.

Рис. 3. Кіммерійська стеля

(за В. М. Корпусовою і В.П. Білозором)

Нині встановлено, що обидві групи поховань є синхронними, хоча норногорівська, можливо, є трохи давнішою, а новочеркаська — пізнішою. Їхню синхронність засвідчують, зокрема, поховання, в яких трапляються речі культур. Відтак, усупереч О. І. Тереножкіну, виходить, що у степовій с у передскіфський час мешкало дві групи кочовиків, кожна зі своїми культур ми традиціями. Це утруднює їхню етнічну атрибуцію, оскільки давні автори попередниками скіфів називають лише кіммерійців.

Орієнтуючись на певну схожість чорногорівського речового комплексу з ранньоскіфським, зокрема предметів вуздечки та озброєння, В. Ю. Мурзш, Н. Л. Членова, В. П. Білозір та інші дослідники схильні вважати такі поховання протоскіфськими чи скіфськими, натомість новочеркаські пам'ятки — кіммерійськими, оскільки їхнє продовження у скіфській культурі виражено менш помітно. Деякі дослідники називають ці пам'ятки просто доскіфськими. Проблема ця ускладнюється тим, що попри тривале перебування кіммерійців у Передній Азії речей чорногорівсько-новочсркаського зразків у цьому регіоні виявлено одиниці, і це на тлі численних знахідок скіфських речей. Виходить, що і скіфські, і кіммерійські воїни були однаково екіпіровані. Виходячи з цього, А. Ю. Алексєєв та І.М.Медведська кочівницьку культуру VII и навіть VI ст. до н. е. вважають кіммерійсько-скіфською.

Археологічна ситуація та непевні догеродотівські (Гомер, Арістей) писемні свідчення про кіммерійців у Північному Причорномор'ї викликали сумніви щодо реальності мешкання тут цього народу. Дана тенденція останнім часом чітко простежується у працях І. В. Кукліної, P. С. Тохтасьєва та ін. Проте логічнішими видаються міркування тих учених, котрі на перший план висувають такі моменти: 1) ніхто із античних авторів не локалізує батьківщину кіммерійців у Передній Азії — там вони були прийшлими вояками, а деякі трофеї звідти потрапили до Північного Причорномор'я; 2) хоч якими б міфічними видавалися свідчення Гомера та Арістея, усе ж ідеться про північні народи, і якби кіммерійці мешкали в Передній Азії, то навряд чи вони були б задіяними в русі народів, спровокованому арімаспами; 3) реальність кіммерійців засвідчують і топоніми (назви місцевостей); 4) зрештою, це підтверджує і послідовність появи кіммерійців і скіфів у Передній Азії, продубльована двома незалежними джерелами — античними і клинописними. Тому традиційна думка зберігає силу, і більшість дослідників усе ж обстоюють реальність цього народу як попередника скіфів.

З урахуванням сучасної систематики археологічних джерел доби бронзи інакше має вирішуватися і проблема походження кіммерійців. Адже тепер катакомбні та зрубні пам'ятки розділяє культура багатоваликової кераміки (чи бабинська). До того ж ареал поширення зрубної культури на території України обмежується, головним чином, Лівобережжям Дніпра, далі на захід поширені пам'ятки синхронної їй сабатинівської культури. Між зрубною та сабатинівською і чорногорівською та новочеркаською культурами у Північному Причорномор'ї пролягає білозерська — остання культура бронзового віку. Спроби ототожнювати кіммерійців із сабатинівською культурою (І. Т. Черняков, А. С. Русяєва) є безпідставними, оскільки останню аж ніяк не можна вважати кочівницькою. Навпаки — сабатинівська культура демонструє небувалий злет хліборобства у степовій смузі.

Відтак принципового значення набуває білозерська культура як попередниця старожитностей раннього залізного віку. О. І. Тереножкін звертав увагу на певну схожість білозерського і чорногорівського комплексів, хоча такі визначальні риси другого з них як предмети озброєння й кінської вуздечки, а також стели (рис. 3) виводив із глибин Азії, а виникнення вуздечки новочеркаського типу пов'язував, слідом за О. О. Ієссеном, із Кавказом. Подальші дослідження В. Ю. Мурзіна, В. В. Отрощенка, О. Р. Дубовської та ін. засвідчують, що чорногорівський речовий комплекс являє собою сплав місцевих традицій і новацій. Серед речей, що мають витоки у білозереькій культурі, — глиняний і дерев'яний посуд, деякі різновиди прикрас (браслети, сережки з дроту в 1 — 1,5 оберти, намисто, спіральні пронизки), знаряддя (точильні бруски, ножі), наконечники стріл та вуздечні бляхи (трилопатеві лунниці, круглі бляшки). Новаційними є типові для цього комплексу наконечники стріл (з валиком на коротенькій втулці та шипом), згадані вже вудила та псалії, а також деякі різновиди бляшок для вуздечки, ножі з кільцем на руків'ї, сережки з шишечкою на кінці й так звані цвяхолодібні сережки з трьома радіальними променями на головці та ін. Витоки цих новацій пов'язують головним чином із Центральною Азією. Це ж стосується і кам'яних стел, походження яких ведуть від так званих оленних каменів — стел з вигравіруваними на них зображеннями оленів. Хоча більшість кіммерійських стел відомі за музейними збірками, причетність їх до певних поховань та зображення на них свідчать, що вони супроводжували як чорногорівські, так і новочеркаські поховання.

Таким чином, новації у чорногорівській культурі, що стосуються насамперед озброєння та кінської вуздечки, а також стел, є наслідком першої хвилі кочовиків на нашу територію (на думку В. Ю. Мурзіна, — протоскіфів), які розчинилися згодом у місцевому середовищі. Додамо, що те місцеве середовище було представлене нащадками носіїв білозерської культури, яка завершує у степовій смузі історію спільнот із комплексною скотарсько-землеробською економікою і водночас демонструє формування кочівницького способу життя. Його найхарактернішим проявом є відсутність поселень. Складається враження, що кочовий світ сформувався одночасно на величезних просторах Євразійських степів, чим зумовлювалося також стрімке поширення досконалих видів кінського спорядження та зброї.