Археологія України - Залізняк Л.Л. - Релігія

Основою релігії є віра у надприродні сили — таємні й могутні, що правлять світом. На підтримку зв'язку із ними спрямовано певні дії, що являють собою обрядову сторону релігії. Усвідомлення себе часткою Космосу перетворювало кожну дію на ритуал, закріплений у звичаях. їх виконання здійснювалося, можна сказати, автоматично. Водночас цей глобальний зв'язок мав підтримуватися також спеціальними у тому числі й колективними діями. Такі ритуали здійснювалися за певним сценарієм і з участю посередників, здатних долати різні світи і транслювати волю та накази сил, що правлять світом. Обидві ці сторони, хоча й не повною мірою, знайшли відображення в писемних та археологічних джерелах.

За Геродотом (IV, 59), скіфський пантеон включав сім верховних божеств, значущість яких підкреслювалася послідовністю переліку, а функції — паралелями з грецькими божествами. Найбільше скіфи шанували Табіті (Гестію), потім Папая (Зевса) та його дружину Апі (Гею), після них — Гойтосіра (Аполлона), Аргімпасу (Афродіту Небесну), Геракла й Арея, а царські скіфи — ще й Фагімасада (Посейдона). Папай-Зевс і Геракл, а також Апі (у вигляді діви-змії) фігурують і в етногонічних легендах на сюжет про трьох братів. Можливо, іншим іменем Апі було Ора — так звали матір Колаксая, за В. Флаком (Аргонавтика, VI, 48—68). Антропоморфні зображення трактують як своєрідну ілюстрацію скіфського пантеону та етногенетичних міфів (Б. М. Граков, С. С. Безсонова, Д. С. Раєвський та ін.).

Обрядова сторона вірувань відображена Геродотом в описі поховального ритуалу (IV, 71—73), охорони і щорічного свята на честь золотих священних дарунків (IV, 5—7), військових звичаїв тощо. Головна їхня сутність зводилася до принесення жертв, насамперед, худоби. Серед служителів культу згадуються віщуни, які ворожили на вербовій лозі, та енареї (євнухи), "інструментом" яких були смужки липової кори (IV, 67—69).

Своєрідність скіфського пантеону полягає в тому, що його очолювало жіноче божество — богиня вогню Табіті. її верховне місце підкреслювалося метафорою "цариця скіфів" (IV, 127), а причетність до священного царського вогнища тим, що клятва богами царського вогнища ("царськими Гестіями") вважалася найбільш значущою, а її порушення могло викликати хворобу царя. Зображення Табіті зазвичай убачають у такому сюжеті: жінка на троні з люстерком у руці, перед нею стоїть чоловік.

Божественна пара Папай і Апі втілює ідею союзу неба і землі. Папая — бога неба і прабатька скіфів — зображено на наверші з Лисої Гори у вигляді світового дерева, стовбур якого зливається з фігурою бога-творця. Його дружина Апі завдяки своєму імені (з давньоіранського — вода) асоціюється із вологою землею. Виходячи з етногонічних легенд, вона постає як напівдіва-напівзмія. Цей образ передано в скіфській іконографії у вигляді жінки, тулуб якої закінчується пишними закрученими вгору пагонами, зміями чи драконами.

Гойтосір, як і Аполлон та авестійський Мітра, — божество Сонця і світла, охоронець худоби, а отже стрілець і переможець чудовиськ. Натомість Аргімпаса за аналогією з Афродітою Небесною та її близькосхідними аналогами постає як богиня родючості, Володарка звірів, покровителька дикої природи. Образ її можна розпізнати в зображеннях богині в оточенні звірів.

Жорстоким богом війни постає Арей, символом якого був меч. Лише йому зводили святилища та приносили в жертву не тільки худобу, а й людей — із числа полонених (Геродот, IV, 62). Відчутним є також культ військової звитяги (IV, 64—66), яку всіляко заохочували: лише доблесним воїнам цар виділяв частку здобичі, а номарх щороку пригощав їх вином. Першу перемогу над ворогом відзначали, п'ючи його кров, а подвиги підкреслювали атрибутами зі шкіри вбитих ворогів та чашами з черепів. Угоду про дружбу (звичай побратимства) скріплювали питтям вина, змішаного з кров'ю учасників церемонії, куди занурювали зброю. Цю сцену зображено, на золотих бляшках.

Хоча Геродот обмежує скіфський пантеон антропоморфними божествами, не виключено, що вони мали й зооморфні інкарнації. Виходячи з популярності зооморфних образів, Р. Гіршман висунув припущення про "теріоморфну концепцію світу" у скіфів. Справді, в наборі образів, їхньому розташуванні на виробах є натяк на те, що різні сфери буття — реального (природні й соціальні явища) та міфічного — асоціювалися з певними тваринами. В індоіранській традиції їм приписували здатність долати різні світи, завдяки чому вони виступали помічниками шамана (а скіфську релігію відносять саме до цього зразка), їх приносили в жертву всім богам. Суттєва роль відводилася їм і в поховальних обрядах. Оскільки перехід у небуття сприймався як мандрівка у потойбічний світ, тварини виконували роль поводиря і, перетинаючи різні сфери, підтримували єдність світу. Його одвічна суперечність (дихотомія життя/смерть), можливо, знайшла відображення у сценах шматування, які, ймовірно, являють собою метафоричне зображення смерті. Долання її здійснювалося долученням до світу пращурів, уособленням якого виступав, мабуть, Колаксай — перший володар священних дарів, на честь яких щорічно влаштовували свято, він же — перший цар, ім'я якого означало Сонце-цар.

Таким чином, не маючи писемності, скіфи вдалися до зоо- й антропоморфних кодів для "запису" уявлень про Всесвіт і своє місце в ньому. Цю самобутність світовідчуття, притаманну скіфській культурі, чудово виразила Л. Костенко:

Нема письмен — є дивне сяйво казки. Лук золотий натягує стрілець. Летить грифон. І золоті підпаски Надвечір доять золотих овець.