Археологія України - Залізняк Л.Л. - Таври

Попри всі бурхливі події, що відбувалися у Східній Європі за доби раннього заліза, пов'язані, зокрема, з появою кочовиків та активною колонізаційною діяльністю греків, а потім і піднесенням Риму, на території нашої країни існував народ, якому вдавалося якоюсь мірою стояти осторонь цих процесів і вести доволі ізольоване життя, хоча, зрештою, він і розчинився у тих подіях. Це — таври, історія яких пов'язана з Кримом і лише Кримом.

Уперше таври згадуються Геродотом (IV, 99, 100, 102, 103, 119). Вони фігурують серед тих племен, котрі відмовилися надати допомогу скіфам у їхній боротьбі проти Дарія. За Геродотом, таври мешкали у гірській країні, що видається в море між Керкінітідою і Херсонесом Скелястим, тобто між Євпаторією і Керченським півостровом. "Батько історії" оповів також про варварські звичаї цього народу — приносити в жертву богині Партенос (Діві) мореплавців, які потерпіли на морі, й загалом еллінів, захоплених у відкритому морі. Заняття таврів Геродот обмежив розбоєм та війною.

Це перегукується з повідомленнями Діодора Сицилійського (XX, 25), котрий писав про успішну боротьбу боспорського царя Євмела (310—304 pp. до н. е.) з понтійськими піратами, зокрема й таврами. За Страбоном, колись скіфське плем'я таврів заселяло більшу частину Криму (УП, 2, 4, 5), а найнебезпечнішим місцем для мореплавців була бухта Сімболон Лімен (тобто Балаклавська), де таври найчастіше нападали на них. Тацит наводив конкретний приклад: у 49 р. кілька римських кораблів, що поверталися з Боспору, викинуло бурею на берег таврів, і варвари знищили майже усіх моряків (Аннали, XII, 17). Амміан Мерцеллін (IV ст.), дублюючи свідчення Геродота про жорстокість таврів, додавав, що саме через них море й дістало назву Негостинне — Понт Аксінський (XXII, 8, 33).

Проте є й інша інформація. Так, автор II ст. до н. е. Нікандр Колофонський називав таврів кочовиками. Гірськими кочовиками вважали їх і пізніші автори — Скімн (І ст. до н. е.) та Арріан (V ст.).

Реальність таврів засвідчено й епіграфічними пам'ятками. З Пантікапею походить надгробок з віршованою епітафією на честь якогось Тихона, за походженням тавра. Згадуються таври й у відомому декреті на честь Діофанта. Написи, присвячені боспорському цареві Аспургу (8 р. до н. е. — 38 р. н. е.), інформують, що він підкорив скіфів і таврів. Другою половиною II ст. н. е. датують надгробок над могилою двох відпущеників, одного з яких убили таври.

Водночас з І ст. н. е. з'являються й етноніми тавроскіфи та скіфотаври. Пліній Старший вказував, що на Таврійському півострові мешкали тавроскіфи, сам хребет контролювали скіфотаври, а в степовій частині жили скіфи (IV, 55, 85). Відомо, що десь у середині II ст. (за Антоніна Пія) тавроскіфи напали на Ольвію, а боспорського царя Рескупоріда III (210—226) в одному з написів названо також царем тавроскіфів.

Археологічні реалії. Пам'ятки таврів відомі давно. Це так звані кам'яні ящики — доволі монументальні гробниці, майже на дві третини вкопані в землю. Виступаючи на поверхню, вони давно привернули до себе увагу. Ще мандрівники XIX ст. — П. С. Паллас, Д. де Монпере, описуючи ці пам'ятки Гірського Криму, порівнювали їх із дольменами Швейцарії, Кавказу та Бретані. Висловлювалося навіть припущення, що це кельтські жертовники. Проте невдовзі було доведено, що кам'яні ящики не що інше, як поховальні пам'ятки. Відтоді утвердилася думка, що вони належать таврам.

Отже, з таврами одностайно пов'язують кам'яні ящики південної смуги Кримського півострова. Це південне узбережжя та Гірський Крим, тобто Головне, або Перше, пасмо гір. Найбільше поховань виявлено у Байдарській долині. Класичним зразком такої гробниці є ящик із чотирьох плит, накритий п'ятою, розмірами приблизно 1 х І х І м. Тобто, вони розраховані на поховання у скорченому стані. Датують їх VII—V ст. до н. е. Ми ще повернемося до них, а поки що зауважимо, що всі дослідники вважають їх пам'ятками таврів.

Таври і кизил-кобинська культура. На початку XX ст. північніше зазначеної смуги, у передгір'ях Криму (це Внутрішнє (Друге) і Зовнішнє (Третє) пасма гір) було відкрито пам'ятки, що дістали назву кизил-кобинська культура. Назва походить від поселення, розташованого поблизу печери Кизил-Коба. Окрім селищ, у передгір'ях виявлено й могильники. Поховання здійснено у кам'яних ящиках різних конструкцій, зрідка — в ямах, обкладених чи перекритих каменями. Над деякими похованнями зведено невисокі насипи. Датується культура IX—IV/III ст. до н. е.

З виділенням кизил-кобинської культури відразу ж постало питання, складає вона разом із кам'яними ящиками Гірського Криму єдине ціле чи все ж таки це два різні явища, тобто дві археологічні культури, за якими стоять два народи.

Деякі дослідники обстоюють думку про культурну єдність пам'яток Гірського та Передгірського Криму і вважають їх таврськими, як, скажімо, Г. А. Бонч-Осмоловський, який виділив кизил-кобинську культуру, П. М. Шульц, О. М. Лесков, В. О. Колотухін, I.М. Храпунов та ін. Вони наголошують, що:

1) кам'яні ящики хронологічно збігаються з кизил-кобинською культурою;

2) у них виявлено речі, ідентичні комплексу поселень та могильників кизил-кобинської культури і 3) в писемних джерелах, що передують II ст. до н. е., коли цей регіон починають активно освоювати пізні скіфи, немає свідчень про інший народ (окрім таврів), який би мешкав тут.

На думку інших учених (В. М. Дьяков, X. І. Кріс, А. О. Щепинський), таке трактування є неправомірним з кількох причин: 1) регіон кизил-кобинських поселень не збігається з територією поширення кам'яних ящиків; 2) простежуються певні розбіжності у поховальному обряді — конструкції кам'яних ящиків, кількості похованих, інвентарі — зокрема, у таврських ящиках немає лощеної кераміки, зате багато зброї та прикрас; 3) носії кизил-кобинської культури постають як доволі розвинене землеробсько-скотарське населення, таври ж, за писемними джерелами, промишляли піратством і грабіжництвом, отже мали жити на узбережжі. В. М. Дьяков, зокрема, вважав, що вони жили за рахунок пограбування скіфів та греків або експлуатуючи кизил-кобинське населення.

Таким чином, у першому випадку увага акцентується на схожості пам'яток, у другому — на їхніх відмінностях, а також на відсутності у гірських районах поселень та багатстві супроводжувального інвентарю таврських ящиків. Варто зауважити, що, по-перше, навряд чи доцільно цілковито довіряти Геродоту й зводити діяльність таврів лише до піратства. Можна погодитися з А. С. Русяєвою, яка зауважила, що в такому випадку це набуло б більшого розголосу в писемних джерелах Й, до того ж, у кам'яних ящиках мала б бути велика кількість грецьких речей. Проте їх там немає. По-друге, ототожнення з таврами пам'яток лише VII—V ст. до н. е. суперечить писемним джерелам, котрі вказують на проживання таврів у Криму і в пізніші часи. По-третє, важко уявити, що тут мешкав іще якийсь народ, якого не знали греки.

Тому привабливішою видається позиція В. О. Колотухіна, який доводить, що представлені відмінності пам'яток двох культур є надуманими, оскільки кам'яні ящики різних конструкцій трапляються в різних смугах, і їхній інвентар є ідентичним; поселення виявлені не лише в передгір'ях, а й у гірських районах та на узбережжі. Це, зокрема, Уч-Баш поблизу Севастополя, Інкерманське, Балаклавське, Дружне. На схожість цих пам'яток указує й те, що, скажімо, в концепціях А. О. Щецинського та X. І. Кріс є суттєві розбіжності щодо віднесення деяких пам'яток до таврських чи кизил-кобинських. Таким чином, простежується тенденція до об'єднання усього масиву пам'яток у межах однієї кизил-кобинської культури.

Поселення кизил-кобинської культури здебільшого невеликі, з незначними культурними накопиченнями. Оселі, як і майже скрізь за того часу, були каркасно-стовпової конструкції. Біля них розташовані господарчі ями. Посуд представлено традиційними для раннього залізного віку типами: кухонний (горщики) і столовий лощений чорного, брунатного або червоного кольорів (корчаги, кубки, черпаки, миски, чаші). Доволі поширеними були знаряддя, виготовлені із каменю (зернотерки, сокири, молоти, точила) і кістки (псалії, наконечники стріл, проколки, пронизки, руків'я). Металевих речей мало (рис. 18).

Могильники містять безсистемно розташовані чи сплановані рядами кам'яні ящики. Кількість їх різна — від 6—7 до кількох десятків. Небіжчиків клали скорченими чи випростаними, дуже рідко спалювали. Могили являли собою склепи, тобто їх використовували протягом тривалого часу. Оскільки вони були невеликими, то кістки попередніх небіжчиків прибирали, лишаючи самі черепи. Завдяки цій обставині вдалося встановити кількість похованих в одній могилі. Проте можливо, що в деяких випадках ховали лише черепи (голови). Справжню картину відтворити важко, оскільки майже всі ящики пограбовано.

Орієнтуючись на синхронність кримських старожитностей зі степовими, кореляцію датованих речей із певним комплексом матеріальної культури, В. О. Колотухін виділив три етапи у розвитку кизил-кобинської культури: 1) (X — перша половина VII ст.; 2) середина VII — рубіж V—IV ст. і 3) IV— II ст. до н. е.

Ранній період датовано за наявністю речей кіммерійського зразка (предмети вуздечки і зброя). Йому притаманні горщики, оздоблені гладеньким валиком. Столовий посуд орнаментовано виступами-шишечками і зубчастим штампом. У цей час чільне місце посідала крем'яна індустрія (серпи). В могилах ховали кількох небіжчиків. Серед речей супроводу — гладенькі або оздоблені рельєфним орнаментом кубки, зрідка — металеві прикраси (сережки, шпильки) чи предмети кінської вуздечки та озброєння чорногорівсько-новочеркаського типів.

Від середини VII ст. до н. е. набуває поширення прокреслений орнамент, який інколи поєднується з рельєфним чи гребінцевим. На відміну від лісостепової смуги орнаментальні композиції доволі прості — лінія, рядочок крапок, навскісні паралельні лінії, що утворюють кути, зигзаг. Кам'яні ящики різняться улаштуванням (кількість плит), розмірами та якістю виконання. Класичний тип, притаманний VI—V ст. до н. е., — ящик із чотирьох плит, накритий п'ятою. Середні розміри — 1,2x0,7x0,6 м. їх оточено колом із каменів, покладених чи поставлених на ребро в один ряд, простір між ними і ящиком закидано камінням. У поодиноких випадках їх перекрито насипом. З'являються усипальниці з великою кількістю похованих — близько 70 чоловік. Посуд за цього часу майже не ставили в могилу — уламки його трапляються лише в межах огорож.

Рис. 18. Таври і кизил-кобинська культура:

1 — могильник Мал-Муз; 2— могильник Уркуста І; 3— поселення Кизил-Кобн; 4 — Сімферопольське поселення (за О. М. Лесковим і В. О. Кодотухіним)

Основними знахідками в похованнях є бронзові речі. їх може бути доволі багато, залежно від кількості похованих. Здебільшого це дрібні речі — прикраси: гривни з гладенького чи перекрученого дроту або з пластин із геометричним орнаментом; різноманітні сережки, зокрема біконічні з двох конусів, звернених один до одного основами, та петелькою, конічні, згорнені з бронзового листочка, з дроту спіральні, у вигляді кільця, овалу, з грибоподібними шляпками; браслети, окуляроподібні та іншої форми підвіски, браслети з дроту чи пластин, каблучки, шпильки з розплющеною чи закрученою голівкою. Трапляються зброя та вуздечки скіфського зразка.

У IV—II ст. до н. е. різко скорочується асортимент ліпного посуду й набуває поширення грецький. Кизил-кобинський посуд утрачає оригінальні риси і стає схожим на скіфський.

Таври і навколишній світ. Об'єднання пам'яток Гірського і Передгірського Криму в одну культуру не спростовує того факту, що попри наявність поселень і могильників у різних зонах їх концентрація там різна: на Південному узбережжі і в Байдарській долині переважають могильники, у передгір'ях — поселення. Цю ситуацію пояснюють відмінностями у способах господарювання. Населення південної смуги, окрім хліборобства, практикувало так зване яйлажне скотарство — відгін худоби на літній випас у гори, що й спричинило появу могил у цій зоні, натомість мешканці передгірських районів більш полюбляли випасати худобу на рівнинах.

Рис. 19. Поховання сарматської знаті. Село Пороги у Середній Наддністрянщині

(за О. В. Симоненком та Б. І. Лобаєм)

Тут слід брати до уваги й те, що для жодного народу поява греків у Північному Надчорномор'ї не мала таких трагічних наслідків, як для таврів. Адже тоді ніде на півдні нашої країни, окрім Криму, не було осілого населення. Натомість Херсонес було зведено на руїнах таврського селища. Зі зростанням міста й розширенням хори наступ на таврів продовжувався, і на початку JV ст. до н. е. Херсонес поширив свою владу на увесь Гераклейський півострів. Цей процес супроводжувався винищенням, підкоренням і витісненням таврів у гори. Тому в IV ст. до н. е. кам'яні ящики на узбережжі вже не зводили. Надалі херсонесити освоїли рівнинну смугу Південно-Західного Криму. Брак земель, придатних для обробітку, спричинив ворожнечу між таврами і греками, а з передислокацією сюди скіфів ситуація ще більше ускладнилася.

За даними писемних джерел, таври постають як доволі дикий народ. Археологічні пам'ятки також засвідчують їхню ізольованість від світу. Вороже оточення та природно-географічні чинники зумовили їхній спосіб життя — замкнений і нединамічний. Сюди не проникали грецькі речі, предмети розкоші, зокрема золоті вироби, яких так багато у скіфських похованнях. Проте таврський посуд трапляється у грецьких містах. Більше того, судячи з надгробку Тихона, таври уже в V ст. до н. е. ставали навіть членами міських общин.

І все ж це не усунуло конфронтацію між двома народами, чия ворожнеча знайшла втілення у переказах про кровожерливість таврів. Мається на увазі, насамперед, повідомлення Геродота про культ богині Партенос, яка начебто була донькою Агамемнона Іфігенією. Тривалий час цей переказ сприймали "за чисту монету", а п'єсу Евріпіда "Іфігенія в Тавриді" вважали цінним джерелом з історії та релігії таврів. Більше того, оскільки, як відомо, патронесою Херсонеса була богиня Партенос, вважалося, що її культ херсонесити запозичили у таврів. А. С. Русяєва, проаналізувавши витоки цього міфу та його трансформацію в Евріпіда, доводить, що ця богиня була введена в середовище таврів штучно, шляхом поєднання різних міфів та дії ідеологічних чинників, що мали сприяти піднесенню Афін і довести перевагу греків над варварами, їхню цивілізованість, духовність. Таким чином, ці повідомлення не мають відношення до таврів, які навряд чи були знайомі з грецькою міфологією.

Варто наголосити, що археологами не виявлено на таврських пам'ятках слідів кривавих культів, а культові речі не вирізняють таврів з кола інших народів: примітивні антропо- і зооморфні статуетки, конуси з крихкої глини, пов'язані, мабуть, із культом родючості, домашнього вогнища тощо. Виявлено також святилища, найвідоміше з яких розмішене на Гурзуфському Сідлі, досліджене Н. Г. Новіченковою. Гурзуфське Сідло — один із найвищих давніх перевалів, через який пролягав шлях з південного берега на північ. З його вершини (1434 м) відкривається грандіозна панорама. Святилище функціонувало майже тисячу років — з VII ст. до н. е. по III ст. н. е. Очевидно тут здійснювали якісь обряди й раніше. Давні нашарування уціліли погано. Вони являють собою скупчення кісток тварин — переважно щелеп великої рогатої худоби, а ще коней, свиней і дрібної рогатої худоби, серед яких трапляються уламки місцевого та імпортного посуду й різні речі. Найраніше групу металевих речей представлено виробами варварського середовища: браслетами з дроту, спіральними пронизками, сережками з грибоподібним кінцем, із скіфських речей виявлені акінак і спис. Від другої половини IV ст. до н. е. з'являються грецькі вироби, кількість яких різко зростає з І ст. до н. е. Це, зокрема, намисто, стрігілі, монети, а також ножі, точила, псалії та ін.

Наприкінці І ст. до н. е. було зведено новий комплекс де проводилися ритуали біля палаючих кострищ. Площадку святилища по периметру обнесено ямками для жертвопринесень. Вони заповнені зубами і щелепами худоби, попелом і різними речами. Серед них виявлено багато бронзових і срібних статуеток різних божеств — Артем іди, Кібели, Тюхе, Гермеса, Зевса, Посейдона, Ісіди, а також статуетка коня, різні прикраси, знаряддя та ін. — усього близько 5 тис. речей. Навколо площадки влаштовано попелище, куди зсипали рештки кострищ після ритуалів. Слідів людських жертвопринесень не виявлено.

У визначенні етнічної належності пам'ятки погляди дослідників розходяться — було воно скіфським, таврським чи навіть еллінським. Та, безумовно, якщо воно належало таврам, то слід погодитися з А. С. Русяєвою, що знайдені тут речі відбивають вірування не таврів, а тих, у кого їх відібрали. (Як тут не пригадати Тацита.) Виходячи з великої кількості кісток худоби та ролі скотарства у таврів, дослідниця вважає, що тут могли вшановувати якесь божество — покровителя худоби і скотарства. Ці міркування мають підставу, оскільки скотарство у таврів, як народу гірського, відігравало важливу роль.

Етнічна належність та доля таврів. М. І. Ростовцев припускав, що етнонім таври є огреченою формою місцевої назви, що перегукується з tauros (латиною — бики). Е.І. Соломонік пов'язує цей етнонім з оронімом Тавр (Таврійські гори) внаслідок перенесення його з Малої Азії до Криму. Така інтерпретація є привабливішою, оскільки етнологами встановлено, що етноніми нерідко походять від місць розселення народів, тобто географічних назв — річок, гір чи місцевостей.

Вкажемо, що для визначення етномовної належності таврів лінгвістичного матеріалу немає. Свого часу для цього спробували залучити одну із назв Феодосії. Згідно з Анонімним периплом V ст., це місто афганською чи таврською називали ще Ардабда, що в перекладі з давньоіранської означає Семибога. На цьому ґрунті Е. Міннз припускав іраномовність таврів, проте пізніше висловив думку, що цей топонім усе ж слід пов'язувати з аланами. Отже, про етномовну належність таврів орієнтовно можна говорити лише на підставі археологічних джерел, зокрема через розв'язання проблеми їхнього походження. Проте одностайності у цьому питанні серед дослідників немає. Пропонуються різні варіанти, зокрема, що таври є: 1) нащадками кіммерійців, яких витіснили в гори скіфи (Ф. Браун, М. Еберт, С. О. Жебельов та ін.); 2) фракійцями (М. 1. Артамонов); 3) залишками індоаріїв, які осіли в Криму (О.М. Трубачов); 4) носіями кобанської культури, які переселилися до Криму із Північного Кавказу й зазнали незначного впливу зрубної культури (О. М. Лесков); 5) вихідцями зі Східного Середземномор'я, оскільки там було розвинене піратство (X. І. Кріс); 6) місцевими аборигенами (С. Ф. Стржелецький). Зокрема, А. О. Щепинський виводив таврів та кам'яні ящики з кемі-обинської культури доби бронзи, хоча й визнавав значний хронологічний розрив між нею і таврами. Натомість кизил-кобинську культуру він ідентифікував із кіммерійцями, котрі осіли у передгірському Криму під натиском скіфів і культура яких зазнала змін унаслідок часткової асиміляції їх таврами. Тому походження цієї культури він пов'язував зі степовим світом, що набуло вигляду еволюційного ланцюга: катакомбна культура — сабатинівська — кизил-кобинська історичних кіммерійців. В. О. Колотухін та І. М. Храпунов генетичним підґрунтям кизил-кобинської культури вважають білозерську. Підстави для роздумів дає сама культура. Попри своєрідність кизил-кобинського комплексу він має чимало спільних рис і з кобанською культурою, і з культурою хліборобів лісостепової смуги, яка зазнала впливу з боку фракійців, і з білозерською. В. В. Отрощенко і С. М. Сенаторов навіть синхронізують найдавніші пам'ятки кизил-кобинської культури з білозерською.

Хоча кизил-кобинська культура припинила своє існування орієнтовно у III ст. до н. е., таври у писемних джерелах згадуються й пізніше. З нашої ери вживаються також етноніми тавроскіфи та скіфотаври, що, ймовірно, відбиває процес злиття двох етносів. Цьому сприяла й спільна боротьба варварів проти Херсонеса та інших міст. Можна припустити, що з утворенням Пізньоскіфського царства у Криму таври увійшли до цього об'єднання і почали втрачати свою специфіку. З проникненням сарматів до Криму вони також беруть участь у цьому процесі взаємної асиміляції. Ситуація у Криму різко змінилася з середини III ст., коли тут з'явилися готи. Вони перебрали на себе лідерство й очолили варварські об'єднання. Наступні катаклізми, викликані безперервними війнами, до яких додалася ще й навала гунів, поглинули й Римську імперію, і таврів, і скіфів та сарматів. Настала ера нових народів і нових звершень.

Рекомендована література

1. Геродот. Історії. Переклад А. О. Біленького. Київ, 1993.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Москва, 1979.

3. Доватур А. И., Каллистов Д. П., Шишова А. И. Народы нашей страны в истории Геродота. Москва, 1982.

4. Алексеев А. Ю. Хронография Европейской Скифии VII—IV веков до н. э. Санкт-Петербург, 2003.

5. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990. Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI — начале 1 в. до н. э. Запорожье, 1995.

6. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Киев, 1990.

7. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986. Т. 2.

8. Латышев В. В. Известия дрены их писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893—1906; Вестник древней истории. 1947—1949. Плутарх. Порівняльні життєписи. Київ, 1991.

9. Скифы. Хрестоматия. Составитель Т. М. Кузнецова. Москва, 1992.

10. Бандрівський М. Могильник в Петрикові в контексті поховального обряду висоцької культури. Львів, 2002.

11. Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.

12. Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Самоненка О. В. На світанку історії. Київ, 1998. Великая Скифия (учебное пособие). Киев; Запорожье, 2002.

13. Выготская Т. Н. Поздние скифы в Юго-Западном Крыму. Киев, 1972.

14. Граков Б. Н. Скифы. Москва, 1971.

15. Граков Б. Н. Ранний железный век. Москва, 1977.

16. Грязнов М. П. Аржан: царский курган раннескифского времени. Ленинград, 1980.

17. Давня історія України: У 3 т. Київ, 1998. Т. 2.

18. Дашевская О. Д. Поздние скифы в Крыму. Москва, 1991

19. Дюмезилъ Ж. Скифы и нарты. Москва, 1990.

20. Зайцев Ю. П. Неаполь Скифский (II в. до н. э. — III в. н. э.). Симферополь, 2003.

21. Золото степу. Київ, 1991.

22. Иванчик А. И. Киммерийцы. Москва, 1996.

23. Ильинская В. А. Скифы днепровского лесостепного Левобережья (курганы Посулья). Киев, 1968.

24. Ильинская В. А. Раннескифские курганы бассейна Тясмина. Киев, 1975.

25. Ильинская В. А., Тереножкин А. И. Скифия VI1-1V вв. до н. э. Киев, 1983.

26. Історія української культури: У 5 т. Київ, 2001. Т. 1.

27. Ковпаненко Г. Т. Курганы раннескифского времени в бассейне р. Рось. Киев, 1981.

28. Ковпаненко Г. Т. Сарматское погребение I в. н. э. на Южном Буге. Киев, 1986.

29. Ковпаненко Г. Т., Бессонова С. С, Скорый С. А. Памятники скифской эпохи Днепровско-Лесостепного Правобережья. Киев, 1982.

30. Колотухин В. А. Горный Крым в эпоху поздней бронзы — в начале железного века. Киев, 1996.

31. Крис X. И. Кизил-кобинская культура и тавры. Москва, 1981.

32. Крушелышцька Л. І. Взаємозв'язки населення Прикарпаття і Волині з племенами Східної та Центральної Європи Київ, 1985.

33. Крушелышцька Л. І. Чорноліська культура Середнього Придністров'я (за матеріалами непоротівської групи пам'яток). Львів, 1998.

34. Куклина И. В. Этногеография Скифии по античным источникам. Ленинград, 1985.

35. Лесков А. М. Горный Крым в первом тысячелетии до нашей эры. Киев, 1965.

36. Мелышковская О. Н. Племена Южной Белоруссии в раннем железном веке Москва, 1967.

37. Міхєєв В. К., Шрамко Б. А. Археологія залізного віку Східної Європи (навчальний посібник). Харків, 2000.

38. Мозолевській Б. М. Товста Могила. Київ, 1979. Мозолевський Б. М. Скіфський степ. Київ, 1983.

39. Мурзин В. Ю. Скифская архаика Северного Причерноморья. Киев, 1984.

40. Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. Киев, 1990.

41. Ольховский В. С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Скифии (VI1-I1I вв. до н. э.). Москва, 1991.

42. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ, 1994.

43. Переводчикова Е. В. Язык звериных образов. Москва, 1994.

44. Погребова М. Н., Раевский Д. С. Ранние скифы и древний Восток. Москва, 1992.

45. Полин С. В. От Скифии к Сарматии. Киев, 1992.

46. Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. Москва, 1985.

47. Русяева А. С. Славетний мудрець скіф Анахарсіс. Київ, 2001.

48. Русяева А., Русяева М. Верховная богиня античной Таврики. Киев, 1999.

49. Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. Москва, 1979.

50. Симоненко А. В., Лобай Б. И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в І в. н. э. Киев, 1991.

51. Скржинская А. В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. Киев, 1991.

52. Степи Европейской части СССР в скифо-сарматское время. Москва, 1989.

53. Стрижах О. С. Етнонімія Геродотової Скіфії. Київ, 1988.

54. Тереножхин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. Киев, 1961. Тереножхин А. И. Киммерийцы. Киев, 1976.

55. Тереножхин А. И., Мозолевский Б. Н. Мелитопольский курган. Киев, 1988.

56. Хаитов А. М. Социальная история скифов. Москва, 1975.

57. Хазанов А. М. Кочевники и внешний мир. Ал маты, 2000.

58. Черненко Е В. Скифские лучники. Киев, 1981.

59. Черненко Е. В. Скифо-персидская война. Киев, 1984.

60. Шрамко Б. А. Вельское городище скифской эпохи (город Гелон). Киев, 1987.