Археологія України - Залізняк Л.Л. - Київська культура

Протягом ІІI— V ст. н. е. величезні маси варварських народів Європи та Азії знімалися із наснажених місць. Унаслідок "великого переселення народів" перекроювалася етнічна карта, руйнувалися етнічні та політичні кордони, що установлювалися віками. Під ударами германців і гунів у V ст. Римська імперія зазнає поразки, а на її уламках виникають варварські королівства.

За пізньоримського часу формуються нові етнокультурні спільноти й на території України. Поява деяких із них була викликана міграціями германських племен на південь, засвоєнням досягнень римської цивілізації племенами Східної Європи, перебудовою традицій попередніх місцевих культур.

Посилення торговельних контактів Римської імперії з народами Причорномор'я, Прикарпаття і Подніпров'я на початку II ст., після завоювання Дакії, зумовило стрімкий соціально-економічний розвиток місцевих племен. Активізуються варварські народи на кордонах Імперії. Прологом доби переселення народів були Маркоманські війни (166— 180 pp.) та міграція готів на зламі II—III ст. до Чорного моря. Протягом III ст. Імперія переживає глибоку кризу, викликану комплексом різних причин, що дає змогу коаліції варварських племен (готи, карпи, бастарни, сармати) розпочати так звані Скіфські війни, нападаючи на північні провінції та приморські міста. Незважаючи на перемогу в цих війнах, Рим остаточно втрачає Дакію.

Значна роль в історії римського часу належала германським племенам готів і гепідів. Найбільше інформації про них міститься в історика готів Йордана (VI ст.). За легендою, готи і гепіди на трьох кораблях прибули зі Скандинави і висадилися у гирлі Вісли, підкоривши місцеву людність. Коли кількість народу там істотно зросла, "військо готів разом із сім'ями" вийшло звідти і прийшло "в землі Скіфії, що їхньою мовою називались Ойум". Перемігши спадів, готи рушили в ту частину Скіфії, що межує із Понтійським морем. Найвищої могутності готи досягли у IV ст. за правління Германаріха, який підкорив войовничі північні народи і змусив їх підкорятися своїм законам. Серед переможених Йордан називає естів, мерю, мордву, чудь, а також венетів. Останніх він вважав прямими предками венетів, антів і склавинів VI ст.

Після навали гунів і смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагалися відновити свою незалежність, але зрештою були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. їхній "король Боз" та 70 старійшин були страчені. Втім, союз готів не був міцним, його склад постійно мінявся, тому після 375 р. внаслідок гунської навали могутність готів зійшла нанівець.

Кочовики тюркського походження, гуни, були для місцевих мешканців "небаченим до сих пір родом людей". Як свідчить римський історик Амміан Марцеллін, теля смерті Германаріха і кількох поразок готи пішли на захід до Дністра, де були знову розбиті гунами. З дозволу імператора Валета готи перейшли Дунай і оселилися у межах Візантії. Згодом вони вирушають на захід і створюють Вестготське королівство в Іспанії та Остготське в Італії.

Гунська навала призвела до спаду економічного життя у Причорномор 7, руйнації римської системи зв'язків і викликала суттєві зміни в етнополітичній ситуації Європи, зокрема на території сучасної України. Саме цей час пов'язаний з появою на історичній арені нової етнічної спільноти — слов'ян.

Київська культура

Ареал цієї культури охоплює Подесення і Посейм'я, а також верхів'я Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра її пам'ятки поширені від Могилева на півночі до Канева на півдні (рис. 11).

Перші пам'ятки київської культури були відкриті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років В. М. Даниленком на околицях Києва. В подальшому найцікавіші матеріали отримані під час розкопок у Козаровичах, Обухові та Глевасі на Київщині (Є. В. Максимов, Н. М. Кравченко, Р. В. Терпиловський та ін.), Улянівці та Олександрівці на Чернігівщині (Р. В. Терпиловський, О. В. Шекун та ін.), Боромлі на Сумщині (Г. М. Некрасова, P. В. Терпиловський), Шишині на Білгородщині (А. М. Обломський), Абідні й Тайманові поблизу Могилева (Л. Д. Поболь). За півсотні років на теренах України, Білорусі та Росії зафіксовано близько 300 київських поселень і могильників.

Київська культура охоплює територію, що майже повністю збігається із пізньозарубинецьким ареалом і поділяється на чотири локальні варіанти: середньо- та верхньодніпровський, деснянський і східнолівобережний.

Поселення зазвичай розташовувалися на краю першої або другої надзаплавної тераси, інколи — на підвищеннях у заплавах річок. Крім того, в Середньому Подніпров'ї відомі поселення, розміщені на схилах балок корінного берега зі струмками (Глеваха, Білогородка, Обухів).

Рис. 11. Археологічні культури III — початку V ст. н. е.:

1 — київська (локальні варіанти: А — середньодніпровський, В — верхньодніпровський, С — деснянський, р — східнолівобережний); 2 — черняхівська; 3 — пам'ятки типу Черепин; 4 пам'ятки типу Етулія; 5 — культура штрихованої кераміки; б — дніпро-двінська; 7 — мошінська; 8 — дяківська; 9 – вельбарська; 10 — сарматські пам'ятки; 11 — римський лімес (стрілками показано напрями міграцій: 12 - населення київської культури і пам'яток типу Черепин; 13 — населення вельбарської культури; 14 — гунів)

Основна маса жител — напівземлянки, форма яких у плані близька до квадрата з довжиною сторони 3,3—5 м, із заглибленою на 0,5—1,2 м долівкою і відкритим вогнищем. Стіни зрубної, або каркасно-стовпової, конструкції встановлювали всередину котловану. Окрім напівземлянок, на поселеннях досліджені житла, щодо яких можна припустити застосування зрубів, збудованих на рівні материка або навколо заглибленої частини. У таких спорудах зафіксовані черені глинобитних печей, вирізані в материковій стінці. На деяких поселеннях трапляються також господарські споруди з глиняною обмазкою, виносні вогнища. Типові численні ями-льохи.

Рис. 12. Київська культура. Головні етапи розвитку

Поховальний обряд досить невиразний: фунтові могильники без зовнішніх ознак із трупоспаленнями майже без інвентарю. Переважна більшість поховань — ямні. Могильники, як правило, невеликі й складаються з 5—15 поховань. У могильних ямах інколи трапляються предмети убрання (фібули, пряжки та ін.). У кількох похованнях із Козаровичів знайдено численні уламки перепаленого посуду. У верхів'ях Псла іноді простежуються урнові трупоспалення (Куліга, Гочево). Фрагментована кераміка, що походить із більшості поховань, імовірно, засвідчує проведення ритуалів типу тризни з розбиттям посуду під час спалення.

Уся кераміка київської культури ліпна. Груболіпний посуд представлений горщиками і корчагами опуклобоких, біконічних та слабопрофільованих форм і плоскими дисками — покришками чи сковорідками. Невелику групу становить столовий посуд — чорнолошені миски та вази.

У кераміці найбільш ранніх пам'яток збереглися пізньозарубинецькі традиції, що увібрали в себе ряд пшеворських елементів. Для заключного етапу типовим стає поширення біконічних і опуклобоких горщиків, що мають певні аналогії у наступних полонинській та пеньківській культурах.

Окрім кераміки, на київських пам'ятках фіксуються знаряддя праці й побуту, прикраси, але їх набір бідніший, аніж у сусідній черняхівській культурі. Знаряддя — залізні ножі, шила, серпи, кам'яні жорна, оселки, глиняні пряслиця та ін. Знахідки зброї обмежуються поодинокими наконечниками стріл та списів, спорядження вершника — шпорами. Частина прикрас, зокрема бронзові фібули і пряжки, скляні намистини, була черняхівським імпортом. Місцевими майстрами виготовлялися переважно залізні фібули і пряжки пізньоримських типів. Специфічними для ранніх пам'яток київської культури є речі з виїмчастою емаллю.

Хронологію київської культури визначають у межах зламу ІІ/ІІІ ст. — першої половини V ст., усередині яких виділяють три періоди (рис. 12). Прикметною рисою раннього є використання шпор та пряжок середньоєвропейських типів, прикрас кола виїмчастих емалей. У цей час провінційно-римський імпорт надходив у відносно рідких випадках. Серед новацій — підв'язні фібули. Для наступного етапу хронологічними індикаторами можуть слугувати підв'язні і воїнські фібули, пряжки місцевого та черняхівського виробництва, а також фібули з довгим приймачем, "танаїські" амфори, рогові гребінці. Пізній етап характеризується фінальними контактами з черняхівською культурою. Окрім черняхівських речей, він може бути датований скляними намистинами, браслетом із потовщеними кінцями, люстерком із центральною петлею, фібулами прибалтійського типу.

Київська культура генетично пов'язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам'ятки, хоча й не була прямим її продовженням. Вона сформувалася унаслідок складної перебудови пізньозарубинецьких традицій та їхньої інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами.

Зазначимо також двосторонній характер зв'язків київської культури. З одного боку, вона певною мірою пов'язана з колом культур лісової зони Східної Європи, а з іншого — її носії у Середньому Подніпров'ї та Лівобережжі перебували у тісному контакті з черняхівськими племенами.

Переважна більшість археологів розглядає київську культуру як своєрідний місток, що поєднував зарубинецькі та пізньозарубинецькі пам'ятки II ст. до н. е. — II ст. н. е. із ранньосередньовічними слов'янськими памятками колочинської і пеньківської культур. Тому київські племена вважаються безпосередніми предками ранньоісторичних слов'ян (венетами Йордана).